Перша людина на Землі. Розділ 2

 

            Глава 2

      Олівер Джадсон був сімейною людиною. Принаймні, він себе таким бачив, і позиціонував себе як люблячий чоловік та уважний батько. Йому не завжди вдавалося проводити зі своїми рідними вдосталь часу, тож, у моменти, коли Редмонд звільняв його від навантажень, він поспішав додому, та намагався пробути там якомога довше. Поряд із сім’єю Джадсон хоча б частково, але забував про обов’язки та проблеми на роботі, віддаючи всього себе на виховання двох дітей – дванадцятирічного Джима та дев’ятирічної Келлі. Тож, дочитавши перший розділ мемуарів Річарда, він забрав зі школи доньку, та решту дороги до свого помешкання старався не думати про них, а підтримувати бесіду про її успішність у навчанні.

      Прибувши додому, прямо на порозі його вже чекала красуня дружина, неподалік стояв Джим, а на столі посеред просторої кухні знаходилася вечеря, до споживання якої сім’я Джадсонів відразу і приступила. Все це виглядало ідилією, проте, як і в будь-чому, наближеному до ідеального, у ньому було безліч прихованих негативних деталей, з яких все по суті і складалося. Неначе шматочки пазлів, кожен з яких чорний - але складені разом, вони формували несподівану білу картину.

      Можливо, цей вечір був би звичайним для сім’ї Джадсонів, проте, в думки Оліверу закралися спогади Річарда, і він, сам того не розуміючи, почав відколупувати ті самі шматки пазлів з картини, де була зображена його щаслива родина.

      - Доцю, а ким ти б хотіла бути, коли виростеш? – запитав глава сім’ї у дочки.

      Питань таких було поставлено їй уже безліч, і на кожне з них вона зазвичай ніяково відповідала, що ще не знає, чи не вирішила. Проте зараз вона несподівано відповіла.

      - Знаєш тату, я вирішила, що мені не потрібно кимось бути, коли я виросту. У нас достатньо багато грошей, і я ніким не буду працювати – буду лише тратити їх, гуляти та розважатися.

      Почувши такі впевнені слова від дев’ятирічної дівчинки, її батьки переглянулися між собою – по виразу лиця дружини Джадсон визначив, що та щось стосовно таких зухвалих слів явно знає. Проте зараз говорити про це було незручно, тому він вирішив поцікавитися у доньки, звідки у неї такі ідеї узагалі взялися.

      - Келлі, ти ж розумієш, що у грошей є властивість закінчуватися. Що будеш робити у такому випадку?

      - Ой, ну тільки не у тебе, - хитро відповіла донька, і по-дитячому засміялася.

      Джадсона така реакція на спробу донести до неї батьківські настанови обурила, особливо після того, як дружина та син підтримали її гумор, і теж собі почали посміхатися.

      - Так, у мене хороша робота, безліч грошей, проте для того, щоб вміти розпоряджатися грошима, потрібно навчитися їх спочатку заробляти! І ти не уявляєш, скільки, та що часом потрібно для цього робити.

      Враз до думок Джадсона увірвалася дана ним обіцянка Річарду виконати його найпотаємніше бажання впродовж тридцяти днів. До цього моменту весь цей вечір він намагався не думати про неї: вона змушувала його нервувати, та і її виконання було справою нелегкою – а Олівер так хотів провести решту сьогоднішнього дня у цілковитому спокої, поряд зі сім’єю.

      - Оллі, щось сталося? Ти сьогодні надто напружений і якось по-особливому знервований, - поцікавилася у нього дружина, помітивши, як він потупив погляд та занурився у свої думки.

      - Так. Нестандартні справи по роботі. На мене покладено надзвичайно велику відповідальність, - промовив Джадсон.

      - Ти ж завжди умієш виплутуватися з подібних ситуацій, - поспішив підбадьорити батька Джим, - чи на цей раз щось ну дуже вже серйозне?

      - Дуже, - коротко заявив Олівер, та, вставши зза-столу, пішов до раковини мити свій посуд.

      Менше чим через хвилину діти побігли в вітальню дивитися щось по телевізору, залишивши Джадсона один на один з дружиною.

      - Тобі не здається поведінка Келлі дещо дивною? Я про її відношення до грошей, - першим заговорив чоловік.

      - А що тут такого? У нас їх дійсно надзвичайно багато. Ось твоя дочка і виростає людиною, яка знає, що її фінансові можливості безмежні. Та й не тільки фінансові – сам знаєш, про що я.

      Джадсона такі слова дещо розлютили.

      - Я хочу щоб мої діти не виросли безвольними людьми, які тільки і вміють, що витрачати гроші! – відповів він завищеним тоном.

      Дружина подивилася на нього дещо стривоженим поглядом, та, підійшовши поближче, обняла та прийнялася дізнаватись, що з її чоловіком трапилося.

      - З тобою щось не так. Я ж бачу. Ти ніколи не вів серйозних розмов на цю тему. Розкажи мені, що сталося, а потім я дещо розповім і тобі…

      - Еліс?

      - Першим розповідаєш ти.

      - Я не можу нічого розповісти. Я дав обіцянку конфіденційності Редмонду. Він доручив мені дещо зробити. За цю ніч я маю придумати, як саме почати працювати над його завданням, і на протязі найближчого місяця виконати його.

      - Це щось надто секретне? Атомна бомба? Контакт з прибульцями? Що ще цей старигань міг придумати?

      - Він не старигань, - поправив дружину Джадсон.

      - Добре. Нехай. Тоді в чому проблема? Ти не можеш додуматись, як саме виконати це завдання? Так давай я тобі підкину ідею.

      - Проблема в тому, що я не хочу виконувати його, та і не бачу причин на те, щоб такі забаганки було задоволено.

      - І це говорить людина, яка сліпо вірить у те, що все, що каже Редмонд – абсолютно правильно і логічно? Тут щось не так…

      - Можливо. Тепер розповідай ти, що за цей день сталося у тебе.

      Еліс підійшла до столу, за яким ще недавно сиділа вся сім’я, та, розвернувши стілець до Джадсона, сіла на нього, і схвильовано заговорила.

      - Оллі, в нашій сім’ї знову сталося горе. На цей раз знову пов’язане з болячками.

      - Що сталося? – схвильовано зреагував на це Джадсон.

      - Пам’ятаєш, як Джим зв’язався з якимись наркоманами? Так ось, він не перестав з ними спілкуватися.

      - Я пробував з ним говорити на цю тему, він не хоче нічого слухати.

      - Уже пізно чогось його навчати. Оллі, сьогодні я отримала результати його щомісячного медичного огляду. В його аналізу крові сказано, що він підчепив гепатит та віл-інфекцію.

      Джадсон важко зітхнув, та знервовано почав ходити по кухні вперед-назад.

      - І як саме це сталося? І головне, коли?

      - Я запитала у нього, - голос Еліс був не менш схвильованим, - він відповів, що може собі дозволити це. Оллі, адже він правий?

      Дружина натякала Джадсону на випадок, який стався з нею декілька років тому. Тоді вона, несподівано для себе, після чергового візиту до лікаря виявила, що хвора на рак, при чому доволі серйозного ступеня важкості, такого, що уже ніяк не лікується. В той час, як в елітних поліклініках, в яких Еліс звикла лікуватися, онкологи давали їй максимум декілька місяців життя, представники однієї з найбільших фармацевтичних організацій запропонували їй побороти недуг всього за два тижні інтенсивної терапії. Зрозуміло, що не обійшлося без допомоги Редмонда, котрий все це і організував. Відвідуючи установу, в якій Еліс лікувалася, по своїм справам, він познайомився з сім’єю Джадсона, і, пояснивши Джиму та Келлі, які неймовірно переживали за маму, що її хворобу буде знищено, пообіцяв, що завжди допоможе, якщо ті занедужають.

      - Оллі? – голос дружини перебив занурення Джадсона у цей спогад.

      - Мені не подобається ця ситуація. Це все неправильно.

      - Твій син серйозно захворів, а ти ще думаєш над якимись етичними проблемами? Телефонуй своєму начальнику і проси, щоб якомога швидше організував лікування! – Еліс явно не влаштовувала така реакція чоловіка.

      - Джим «може» собі це дозволити? Так, Редмонд – всемогутній, але у всього є межа. А якби мій син почав вбивати людей посеред вулиці десятками? Звісно, він би його виправдав, але чи правильно б це було?

      - На що це ти натякаєш? Я не зрозуміла ходу твоїх думок. Або вони не такі, які мають бути у батька хворого сина.

      - Добре, я поговорю з Річардом завтра. А сьогодні нікого не хочу бачити, спати буду на третьому поверсі.

      - З тобою сьогодні явно щось не так. Ти впевнений?

      - Так, - буркнув Джадсон, збираючи перекусити собі на підніс.

      - Перекинь мені завтра на картку декілька тисяч – мені потрібно провести деякі дорогі косметичні процедури, та і оновлю заразом гардероб, - уже більш спокійним тоном повідомила Еліс, поки чоловік йшов повз неї до сходів.

      - І ти туди ж? – обернувшись, гнівно промовив Джадсон.

      Вона кричала щось йому у відповідь, проте в думках у нього було надто неспокійно, для того, щоб те сприймати. Джадсон не був скупим чи егоїстичним, проте останнім часом почав задумуватися над тим, як гроші та достаток впливають на родину та його самого. І ось зараз, цього вечора, він отримав вдосталь інформації, щоб з роздумів перейти на виведення певних висновків. Несподівана відповідь Келлі, несерйозна поведінка Джима, навіть звичне прохання дружини дати на щось гроші – все це проявляло загальну картину того, як насправді живе сім’я Джадсонів, ким вони дійсно являються.

      Зважаючи на те, що Олівер був правою рукою наймогутнішої людини у світі, можна було впевнено стверджувати, що він та його родина могли собі дозволити жити так, як їм заманеться. Вони мали можливість робити все, що їм захочеться, доступ до майже необмеженої кількості грошей та ресурсів - за бажанням вони могли творити історію чи вершити розвиток людської цивілізації. На роботі Редмонда часто порівнювали з богом, а Джадсона – з його першим пророком.

      Тим не менше, отримавши незліченні багатства, ця незвичайна сім’я аж ніяк не спішила мудро реалізовувати їх, чи направляти в потрібне русло. Еліс тратила величезні гроші на всілякий одяг та відвідини світських вечорів, її колекція ювелірних прикрас коштувала мільярди. Джим тратив всі дані йому кошти на те, щоб шикувати та викаблучуватися перед друзями та однолітками. І ось Келлі, ще зовсім маленька дівчинка, заявляє, що хоче присвятити життя пустій траті грошей, не працюючи, не займаючись чимось корисним, лише байдикуючи. Ці люди тримають в своїх руках величезний потенціал, який можна реалізувати: працювати, для того щоб робити світ кращим, але що ж вони роблять?

      «Людство згнило» - саме так, певно, прокоментував би думки Джадсона в звичній для себе манері Редмонд. Піднявшись на третій поверх свого особняку, Олівер розташувався в кріслі біля просторого вікна, та відкрив папку з його мемуарами. Поки він гортав сторінки рукопису, шукаючи, де починається другий спогад, йому в голову прийшла ідея стосовно того, з чого почати виконання бажання Річарда. Завтра його очікував важкий день, тож Джадсон постарався прочитати доручений йому текст якомога швидше, та заснути, набираючись сил перед першим днем виконання найважливішого доручення в його житті.

 

 

            Спомин 2

      Моє життя дало мені достатньо багато уроків – деякі були більш корисні, деякі менш, проте певні з них закарбувалися в моїй пам’яті назавжди, змінюючи цим самим сприйняття всіх інших, послідуючих. Зрозуміло, що перший урок, який я засвоїв, мав чи не найбільший вплив на решту. Зараз, згадуючи ті часи, я з впевненістю можу сказати, що не дивлячись ні на що, радий, що зрозумів просту істину, яку деякі люди не можуть осягнути впродовж всього свого життя, так рано. Радий, що вона могла укоренитися у думках юного десятирічного Річарда Редмонда, та вплинула на все те, що він робив далі. Чи могла низка подій, які відбувалися впродовж декількох тижнів, мати якесь інше завершення? Я думаю так, але чи сильно змінило б це теперішнє?

      Хоча, змінило б. Я б не витратив колосальні об’єми часу та ресурсів на пошуки секретного інгредієнту, тим паче, що його так і не було знайдено. Але про все це по порядку…

      Неподалік від будинку, де ми жили, наша сім’я тримала невелику грядку. Знаходилася вона на нічийній землі, тож садити на ній щось серйозне було дещо ризиковано, проте, ми придумали, як можна було використати ділянку без особливої уваги для інших. Кожного року, скільки я себе пам’ятаю з дитинства, сім’я Редмондів десь в середині літа приходила на грядку, та збирала з неї урожай – декілька маленьких відерець полуниці. Доглядали та засаджували новими ягодами ділянку батьки, мене ж допускали тільки до збору, тим не менше, похід на нього був для нас чимось схожим на традицію, чи, навіть, сімейне свято, на яке йшли ми завжди разом. Можливо це прозвучить дещо дивно, але ягоди ми не їли, натомість тратячи додатково кілограми цукру на те, щоб зварити з них варення. Процес варки був теж сімейною традицією, кожен з нас робив для виробництва щось своє: в той час як я перебирав зібрану полуницю, мати стояла у плити, а батько закатував готові наповнені невеличкі літрові баночки. Це була ідилія, уже того ж самого вечора ми обов’язково сідали за стіл прямо на кухні та «дегустували» виготовлене.

      В те літо, коли мені було десять років, усе відбулося саме так, можна сказати, ідеально, лишень закінчення того чудового дня видалося не досить.

      Натомлені та задоволені своїм результатом – цілих шість закритих банок варення, сім’я Редмондів сиділа за невеликим кухонним столом та обговорювала, на скільки цього може вистачити.

      - Рік! – сміливо заявляв я, викликаючи здивовані посмішки у батьків.

      - А ти впевнений, що не з’їси його раніше, як і в попередні роки? – перепитували вони мене.

      І поки я давав пусті обіцянки щодо того, що саме цього року буду розтягувати задоволення від споживання варення якомога довше, сталося дещо несподіване. Я до цих пір пам’ятаю, як радісне лице матері різко перекосило, вона зігнулася та ледве втрималася, щоб обезсилено не розпластатися на столі.

      - Сьюзі, що з тобою? Сьюзі! – відразу закричав батько, кинувшись підтримати матір, щоб та остаточно не рухнула на підлогу.

      Я був у вкрай збудженому стані. Страх остаточно переповнив мене, коли я піймав на собі її погляд – в той момент у її яскравих барвистих очах немовби згасало її життя.

      - Річі викликай швидку! – крик батька змусив мене вийти з заціпеніння, та побігти в сусідню кімнату, швидко набираючи завітні цифри на телефоні.

      Тоді я надто рознервувався, тому, коли говорив з черговим лікарем, дозволив собі не те що плакати, а ревіти. Отримавши обіцянку від швидкої допомоги приїхати на протязі наступних п’яти хвилин, я побіг на кухню, та кинувся до матері.

      - Мамочко, що з тобою? – ледве через сльози вимовляв я.

      - Погано… Мені погано, Річі. Але ти не переживай. – відповіла вона.

      Батько і я, обидва були надто розгублені, щоб щось робити в той момент, а особливо щось правильне. Благо, через кілька хвилин до нас дійсно приїхала бригада швидкої допомоги, та досить оперативно забрала матір до себе в машину, взявши туди заодно і нас двох в якості найближчих родичів. Решту дня ми провели у поліклініці, очікуючи на те, що лікарі скажуть стосовно її стану та причин подібного погіршення здоров’я. Оскільки з ними спілкувався тільки батько, то мені лише залишалося спостерігати за ним, та його реакціями на різні заяви. Сам зміст їх я не чув, проте кожен раз, коли до нас приходив щось повідомити якийсь лікар, його і без того поганий настрій тільки погіршувався. На всі мої питання щодо матері він відповідав фразами типу «ще не ясно».

      Не ясно все ще було і цілий наступний місяць, впродовж якого ми жили вдома лише вдвох, кожного дня навідуючи матір, яка хоча і могла з нами спілкуватися, проте була цілком прикута до лікарняного ліжка, та повністю обезсилена. Я несвідомо почав відвикати від її уваги, турботи, любові, врешті-решт. Все змінювалося проти мого бажання, тим не менше, я не збирався миритися з таким розкладом. Кожного разу, приходячи до матері, я запитував її, чого вона потребує найбільше. Проте їй нічого не хотілося – лиш би ми з батьком були поряд. Відповідь на моє питання прийшла до мене у вигляді здогадки, яка підтвердилася уже того ж вечора, як з’явилася.

      Уже через декілька днів літні канікули закінчувалися, і мені потрібно було повертатися на навчання до школи. Провівши ревізію своїх наявних зошитів та канцелярських знарядь я вирішив попросити у батька деяку кількість грошей на те, щоб купити певні необхідні речі – писав я великими буквами, та досить неакуратно, а тому тратив їх досить багато. Зайшовши до його спільної з матір’ю кімнати, я застав там досить несподівану картину. Батько розклав багато різноманітних купюр різних номіналів на ліжку, та сидів над ними, щось про себе рахуючи. Поряд на підлозі валялися декілька розбитих скарбничок, та книжок, з яких, очевидно, він виймав раніше заховані посеред їхніх сторінок гроші.

      - Тату? Що ти робиш? Навіщо ти порозбивав скарбнички?

      Проте батько не встиг нічого на це відповісти, як пролунав телефонний дзвінок, на який він якнайшвидше відповів – було видно, що той був досить очікуваним. По інтонації батька та його словам, які він говорив, було зрозуміло, що речі обговорювалися досить серйозні. Довершенням всьому, після багатьох слів типу «так», та «розумію» стала фраза «я постараюся знайти гроші якомога швидше». Після неї я зрозумів, що того, чого дійсно потребувала мати – великих грошей на своє лікування, наша сім’я, на жаль, не мала. Це було навіть видно по розгубленому та стривоженому лиці батька. Не чекаючи його відповіді на раніше поставлене мною запитання я покинув батьківську спальню та пішов до себе, намагаючись поскоріше лягти спати та забути ту атмосферу розпачу, яку там застав.

      Проте, через декілька хвилин до мене прийшов батько. Я уже лежав у своєму ліжку, тож він сів на його край, та заговорив про те, що сталося у його кімнаті.

      - Як ти уже зрозумів, перебування мами в лікарні та загалом її лікування обходиться нам досить недешево. Зараз я намагаюся знайти додаткові кошти, на те, щоб продовжувати терапію яка їй потрібна, проте, це нелегко. Ми з мамою не хочемо, щоб ти вникав у фінансові проблеми нашої сім’ї, адже ти ще дитина, тому і не розказували тобі.

      - Але я міг би якось допомогти.

      - Навряд чи. Річі, для нас зараз настали тяжкі часи. Якщо будуть просити грошей у школі – скажеш, що потім занесеш: я ж знаю, що від вас вчителі вимагають періодично на всілякі ремонти та тому подібні речі.

      Я мовчки кивнув: на цьому наша розмова була завершена.

      Кілька днів перед початком навчання минули досить швидко. Намагаючись не думати про проблеми матері зі здоров’ям та критичну нестачу коштів у нашій сім’ї, я в піднятому настрої зустрічав своїх однокласників після канікул. З деякими з них літом я бачився досить рідко, тому з радістю пристав на пропозицію Марка піти у місцевий недорогий фаст-фуд відсвяткувати початок нового семестру уже у перший день навчання. Тим паче, що платив за всіх він. День мав запам’ятатися напрочуд позитивним та цікавим, проте, при поверненні додому я застав картину, яка змусила мене нервувати так, як ще ніколи в житті.

      Біля дверей моєї квартири стояли якісь люди – високі, кремезні дядьки в солідних костюмах. Один з них постійно тиснув на кнопку дзвінка, решта ж двоє щось між собою обговорювали. Помітивши мій переляканий погляд, та те, що я застигнув біля сходів, не наважуючись підніматися вище, лише витріщившись на них, вони переглянулись та заговорили до мене.

      - Хлопчику, ти із цієї квартири? Тут живеш? - спитали у мене, вказуючи на двері в моє помешкання.

      В той момент я розумів, що нічого доброго взаємодія з цими персонами скоріш за все не принесе, і, обмежившись заперечливим кивком голови, поспішив піднятися по сходам на два поверхи вище. Там, зайнявши зручну для спостереження над своїм сходовим майданчиком позицію, я очікував, що вони будуть робити далі.

      Батько точно був вдома: він мав чекати мене після школи, щоб разом зібратися та піти до матері в лікарню. Проте, не зважаючи на нестихаючий гуркіт дзвінка в квартиру, абсолютно не спішив відчиняти, і з людьми, які так хотіли в неї зайти, ніяк не спілкувався. Аналізуючи можливі варіанти розв’язки цієї ситуації, я дійшов до висновку, що рано чи пізно батько все-ж таки мусив би вийти з помешкання, у нього на це було дві причини: обіцянка, дана матері щодо її відвідин, та його звичка йти самому до школи у моїх пошуках, якщо я десь затримувався. Дійсно, через хвилин десять двері в нашу квартиру відчинилися, і чоловіки відразу спробували увійти в неї без запрошення.

      - Почекайте, куди ви? – ледве вдалося їх стримати батьку, який своїми грудьми буквально закрив прохід.

      Прокручуючи у голові можливі варіанти того, що ці люди від нас хотіли, я ніяк не міг додуматися до відповіді, яку вони йому дали.

      - Ваша квартира буде нашою, - сповістив чоловік, який тис кнопку дзвінка та ломився всередину першим.

      В той момент я неймовірно злякався – хвороба матері і так була надзвичайним горем у нашій сім’ї, а тут ще і це. Не маючи поняття, що робити у такій ситуації, я просто продовжував спостерігати, і надіятися, що злі люди не зроблять батьку нічого поганого.

      - Буде нашою, уже зовсім скоро, якщо не виплатите боргові зобов’язання, - додав інший чоловік, - уже завтра значна їх частина має бути сплачена, інакше ми повернемося, і ввійдемо всередину. Заберемо та здамо ваш мотлох в ломбард, а за отримані кошти будемо покривати ваші фінансові проблеми.

      - Тільки спробуйте, я вас всіх повбиваю на місці, - загрозливо промовив батько.

      - Як ви думаєте, якщо до вас прийшли колектори, це означає що у вас серйозні проблеми? Ну? Певно не варто їх усугубляти. Бувайте.

      Це були останні слова від тих людей. Вони ткнули батьку невеликий папірець у руки, та пішли. Майже відразу я поспішив спуститися вниз, до нього, та отримати пояснення, свідком чого я тільки що був.

      Батько стояв біля відчинених дверей з розгубленим виразом лиця, коли побачив мене. Все ще переляканий, я кинувся до нього в обійми, та почав розпитувати, що ті люди хотіли від нас. Зрозумівши що я бачив надто багато, батько нарешті відкрив мені істинне фінансове становище нашої сім’ї, а заодно похвалив, що я не став контактувати з тими людьми, натомість вирішивши сховатися та лише спостерігати.

      Як виявилося, уже досить давно батьки купили нашу квартиру у кредит. Більшу частину його було уже сплачено, проте, останнім часом ми купляли деякі нові меблі та побутове приладдя, у яких виникала гостра потреба, по причині поломки старих, а, отже, відстрочували платежі банку. Два місяці назад батьки встигли домовитися, що внесуть великий внесок з додатковими процентами пені уже досить скоро. Дійсно, вони назбирали гроші, і, як і обіцяли, уже були готові нести їх у банк, але… Матір захворіла надто невчасно.

      По дорозі до лікарні із послідуючої на цю тему розмови з батьком я вияснив ще те, що банк взагалі погрожує забрати у нас квартиру, залишивши всю нашу сім’ю бездомними. І хоча мені цього не казали прямим текстом, я розумів, що між власним помешканням та здоров’ям матері можна було вибрати тільки щось одне. Пожертвувати одним заради іншого – благо, вибір цей робили мої батьки, а не я.

      Коли того вечора я нарешті побачив матір, то був неприємно вражений – вона була надто квола та слаба, щоб навіть обняти мене в знак привітання. Я не міг довго дивитися на її стан – спостерігати за людиною, котру любиш, та бачити, як вона буквально згасає, для десятирічної дитини справа не з легких. Вона майже нічого не їла, та наполягла на тому, щоб я забрав все наше варення, яке ми наробили в той день, коли її несподівана хвороба вперше проявилась – раніше все його ми з батьком занесли їй в палату, матір його любила не менше чим я. Я запам’ятав з точністю до сказаного слова, як стояв під палатою з кількома банками в руках, підслуховуючи «дорослу» розмову лікаря з батьками.

      - Лікарня не може фінансувати вас, - говорив лікар.

      - Але у нас немає грошей, ми і так набрали боргів, більше не можемо.

      - Тоді прийміть мої співчуття – у вас немає шансів вижити.

      - Невже не можна щось придумати?

      - Потрібні гроші.

      Потрібні гроші. Я не помилюся, якщо стверджуватиму, що чув фрази, подібні за змістом, кожного дня свого життя. Будучи мірилом вартості буквально всього, гроші потребувалися всіма та всюди: немає речі, яку не можна оцінити; немає людини, яку не можна купити. Основний принцип капіталістичного суспільства – у кого капітал, той добре живе, був мною засвоєний уже давно. Але для того щоб накопичувати багатства, потрібно було десь їх брати. Чим більше грошей – тим більше сили, чим більше сили – тим більше грошей можна заробити. Це співставлення не давало мені покою. Воно прийшло до моїх думок в той момент коли я стояв і слухав невтішні новини від лікаря стосовно здоров’я моєї матері. Після того я вирішив спробувати використати весь свій авторитет, котрий заробив у своїй школі на те, щоб почати отримувати гроші прямісінько звідти – невинна дитяча затія, чи міні-бізнес імперія, мені було все рівно, як це назвуть дорослі. Мені потрібно було лише знайти кошти на лікування матері – я не хотів, щоб вона померла. В той час сила та могутність, якими наділяли власника гроші, лише починали відкривати мені грані свого істинного вигляду.

      Мої однолітки в школі завжди мали при собі певну кількість грошей – їх батьки турбувалися за своїх чад, тому фінансували їх з надією, що ті потратять кошти на смачну їжу чи канцелярське приладдя. Натомість діти тратили їх переважно на всякі забави: ігрові клуби, різноманітні «прикольні» штучки, атракціони неподалік, та невеликі іграшки за відносно низькими цінами у супермаркеті поряд. Кожен розпоряджався сумою, яка залежала не тільки від щедрості батьків, але і від соціального статусу – так, в той час як більшість носило при собі декілька дрібних купюр, Марк колись показував п’ятдесятидоларову банкноту. Оскільки більшість цих грошей витрачалися на пустощі, я загорівся ідеєю привласнити хоча б якусь їх частину собі.

      Майже кожен мій однокласник займався колекціонуванням якихось дрібничок: карточок, фішок, фігурок, наклейок. Зрозуміло, що інколи діти обмінювалися своїми багатствами між собою, попутно оглядаючи накопичення одне одного – спостерігаючи за подібними угодами, я помічав, як у їхніх очах загорався вогонь азарту. Школярі йшли на все, заради того, щоб отримати ту чи іншу річ, якої їм так не вистачало для їх колекції. Діти взагалі в своїй більшості не надто розумні, грайливі, азартні, та схильні багато чого забувати – важливого та не дуже. Саме на цьому я і вирішив спробувати отримувати гроші.

      Моєю ідеєю була лотерея. Суть її зводилася до того, що на невеликих клаптиках паперу, які перед цим було певним чином оформлено, я писав різноманітні суми, а згодом продавав, при чому загальна сума, намальована на всіх папірцях, завжди була меншою за очікувану виручку від їх спільної реалізації. Таким чином, якщо людина купляла десять білетів, в середньому вона мала виграти досить значну суму, якої було достатньо, щоб купити ще вісім-дев’ять лотерейок. Іншими словами, понад вісімдесят відсотків виручки йшли на призовий фонд – діти дуже раділи, коли їм постійно вдавалося щось виграти, а тому приносили мені все більше і більше грошей, не помічаючи, що їх виграші стають з кожним разом усе менше.

      Загалом затія ця моїм однокласникам досить сподобалась – у них було багато дрібних грошей, і вони були не проти потратити їх на мою лотерею, особливо зважаючи на те, що ціни на білети були досить низькими. Дійшло до того, що я наймав окремих людей, які розносили та торгували банальними папірцями з написаними на них числами у паралельні класи, або і взагалі на вулиці. Не можу сказати, що я отримував з цієї справи великі гроші, проте, я не втрачав клієнтів, а тому, мав досить хороші перспективи для подальшого розвитку свого міні-бізнесу.

      Проте, як стверджують деякі люди, з першого разу нічого добре не виходить: так сталося і з моєю затією. Слава та визнання серед інших школярів врешті стали тим, що знищило мою недоконану бізнес-імперію. Місіс Пулвер познаходила учнів, яким не вдалося виграти у лотереї багато грошей, і переконала написати їх заяви про те, що вони стали жертвами шахрайства. Я ніколи не забуду жадібність, яку побачив у очах директора школи, до якого мене викликали з цього приводу – він не зміг додуматися отримувати кошти з своїх учнів таким способом, тому не придумав нічого кращого, як оголосити десятирічного хлопця своїм ледве не конкурентом. Про мою лотерею знали всі, з ким я контактував під час навчання, відповідно чутки про те, що у нашому навчальному закладі практикуються «азартні ігри», а саме так називали це вчителі, тривожили не на жарт батьків та представників місцевого управління освіти. Під страхом виключення зі школи я мусив підписати заяву, що ніколи більше не буду займатися комерційною діяльністю у межах школи. Перший урок по створенню та веденню бізнесу було засвоєно: люди заздрять хорошим прибуткам, вони являються не тільки засобом збагачення, але і одночасно загрозою, і чесно вести будь-яку діяльність надзвичайно проблематично.

      Тим часом здоров’я матері погіршувалося. Батька майже не було вдома: весь час він намагався підробити десь на стороні, намагаючись здобути хоч трохи додаткових грошей на її лікування. Наша сім’я повлазила в борги, не платила уже кілька місяців за комунальні послуги, про купівлю чогось нового мені до школи і мови бути не могло. Я не жалівся на такі умови життя, мене добивав лише один факт: усього цього можна було б уникнути, якби у нас було трохи більше грошей. Дійшло до того, що я підходив до своїх однокласників, та прямим текстом просив у них дати мені кілька купюр. Внаслідок одного такого прохання я вперше порушив закон, сталося це майже відразу після краху моєї лотерейної імперії.

      - Недавно я позичив гроші Джиму, і він мені їх до цих пір не віддав. Сума невелика, отож, якщо зможеш витрясти з нього їх – вони твої, мені не шкода, - почалося все з такої відповіді одного з моїх однокласників на моє питання щодо грошей.

      На перерві між заняттями я підійшов до Джима, та прямим текстом сповістив його, що борг, який той має перед Томом, а саме так звали хлопця, який навів мене на нього, відтепер належить мені.

      - Ще чого, - з єхидною посмішкою відповів на це Джим, - чому це я маю давати тобі гроші?

      - Тому що вони мені потрібні, - в той час я не вирізнявся особливою оригінальністю.

      - Я знаю що ти ходиш і у всіх просиш, тому від мене нічого не отримаєш. Немає у мене мотивації тобі що-небудь віддавати.

      Ті слова мене надто розізлили – цей шмаркач посмів дорікнути мені у тому, що моя сім’я в моєму лиці потребувала грошей. А коли людина гнівається, вона стає здатною на багато чого нового. Саме тому, нічого не відповідаючи на прирікання Джима я ударив його зі всієї сили кулаком в лице – так, як показували в різних фільмах, котрі я так багато дивився. Хлопець відразу заскиглив, та почав молити мене про пощаду, та щоб більше не бив його.

      - Давай свої гроші, і якщо не принесеш ще – я тебе буду бити кожен день, - помітивши, що цією людиною можна управляти в своїх цілях, мотивуючи її лише фізичною розправою, я вирішив перейти в наступ, - ось тобі мотивація.

      Все ще не перестаючи плакати, видавши незрозумілий звук, схожий на протяжне завивання, Джим злякано закивав головою, та почав тікати від мене. Я його не наздоганяв – знав, що страх – одна з найкращих мотивацій, тому був впевнений, що той принесе мені гроші ще до кінця цього дня. На жаль, я не взяв до уваги те, що майже всі мої однолітки не були настільки розвинутими у плані інтелекту, як я…

      На подальших уроках Джима не було – він кудись пропав. Розповівши цю невелику історію Марку, який підтримував мене у моїх потребах – майже завжди віддавав мені здачу з покупок у столовій, я отримав від нього вкрай негативну оцінку моїм діям. Він порадив мені піти вибачитися перед Джимом, поки той не сповістив про мої дії своїм батькам. Звісно, що я не збирався цього робити – я чекав, що той принесе мені хоча б гроші, позичені раніше у Тома. На жаль, події далі розвивалися не по такому сценарію.

      Майже відразу, як я повернувся зі школи, до моєї квартири завітав не досить очікуваний гість – батько Джима. Двері відчинив батько, мене на його прохання поговорити з ним не покликав, натомість вислуховуючи те, як низько я поступив, та куди він збирається йти скаржитися щодо ситуації в школі.

      - Я впевнений що мій син не міг так вчинити просто так – на це певно була причина, - намагався остудити гостя батько.

      - Ні, він росте у вас майбутнім злочинцем та рецидивістом. Згадаєте мої слова, ваш Річард ще сяде в тюрму. Я вимагаю правосуддя!

      В дечому батько Джима був правий – в тюрмі мені дійсно довелося побувати, але потім, значно пізніше, і аж ніяк не за хуліганство. Проте, в той момент, почувши такі слова про себе, я не стерпів, і вибіг на поріг, намагаючись виправдати себе, хоча б перед своїм батьком.

      - Ваш син крадій – він взяв у декого гроші, і не віддав, я лише повертав борг.

      - Ах ти ж! – батько Джима ніяк не хотів мене слухати і кинувся на мене, явно намагаючись завдати якоїсь фізичної шкоди.

      Щоправда, мій батько виявився спритнішим, і одним махом руки зупинив непроханого гостя, застигнувши з ним у досить напруженій позі: їхні очі були на відстані кількох сантиметрів, і погляди, які вони кидали одне на одного, були вкрай недружелюбні. Я не знаю, у що це могло б перерости, якби на сходовій клітці несподівано не з’явився містер Пінкерстоун, батько Марка. Що він тут робив, хто його сюди покликав – я дізнався лише на наступний день: виявилося, що його покликав син, за що я був потім досить йому вдячний.

      - Річі, йди до своєї кімнати, дорослим потрібно поговорити, - попросив мій батько.

      З великою пересторогою я позадкував, та, зупинившись на кухні, став підслуховувати, про що вони говорили. Суть розмови звелася до того, що після кількох хвилин обговорення проблеми містер Пінкерстоун досить дипломатично все вирішив – йому вдалося переконати батька Джима у тому, що його син поступив не менш правильно, аніж я. Після кількох кинутих фраз від кожного з учасників обговорення, я зрозумів, чому батько Марка був таким відомим та багатим – його інтелект та ораторські таланти були значно вищі, аніж у співрозмовників. В той момент я зрозумів, що заздрю Марку, оскільки у нього був просто неперевершений приклад для наслідування.

      Коли батько Джима пішов, обіцяючи, що навчить свого сина давати здачі, та і взагалі, що той буде через якийсь час бити мене, чого, до речі, так і не сталося, між моїм батьком та містером Пінкерстоуном відбулася більш приватна розмова. Вони обидва говорили надто тихо, щоб я міг щось почути, проте, коли батько закрив за ним двері, та увійшов на кухню, його очі світилися від щастя – на них було видно сльози радості.

      - Як будеш у школі – подякуй Марку. Його батько виділив нам трохи грошей на лікування нашої мами. Я і не знав, що багачі на таке здатні, - батько був надто розчулений, раніше таким його я ніколи не бачив.

      Я посміхнувся у відповідь – здавалося, що у нас з’явилася надія, на те, що наша сім’я знову буде жити утрьох – нехай і не досить щасливим, але повноцінним життям. Але хеппі-енди бувають певно лише у фільмах та серіалах – проблеми з заборгованістю банку заявили про себе з новою силою уже на наступний день.

      Цілий наступний тиждень, кожного дня до нас приходили люди з банку, та вимагали сплатити їм борги. Напевно, це могло б продовжуватися вічно, якби одного дня батько сам не поїхав до них. Візити колекторів припинилися, проте з того часу у його погляді з’явився невимовний біль – я тоді ще був малим, щоб зрозуміти це, але йому довелося пожертвувати власною дружиною, задля того, щоб змогти жити зі мною нормальним життям далі. Я не сумніваюся, що це рішення було прийнято обома батьками, і зараз я їх чудово розумію, проте тоді, я розумів лише одне – нам потрібно було ще більше грошей, більше, аніж нам міг дати містер Пінкерстоун.

      Все ще перебуваючи в злості на школу, через рішення працюючих там людей щодо моїх лотерей, у мене виник не досить «чистий» план стосовно отримання грошей у її межах. Оскільки законно мені заробляти там не дали, більше того, змусивши мене припинити ведення свого бізнесу, то подібними «не чесними» методами надумав скористатися і я. Мені спало на думку, що у шкільній столовій на касі після рясних відвідувань нею клієнтами завжди мала б залишатися кругленька сума грошей. Саме її я і зажадав привласнити.

      Звісно, батьки завжди повчали мене, що красти – це не добре, це смертний гріх, та люди, які цим займаються, горять у пеклі. Але історія з лотереями змусила мене засумніватися у праведності інших людей, особливо стосовно гріху жадібності, а те, що моя матір хворіла взагалі все більше віддаляло мене від бога: якби він існував, чи допустив би таку несправедливість? Так чи інакше, в той час мною була подолана більша частина шляху до становлення не тільки атеїстом, але і нігілістом в цілому.

      Для того, щоб крадіжка пройшла без лишніх проблем та негативних наслідків, мною було розроблено план, близький до ідеального, котрий я почав втілювати у життя з початку нового навчального тижня. З понеділка по четвер, впродовж чотирьох днів, у столовій на перервах я сідав їсти за один і той же стіл, кожного разу на різний його край, та по одному відкручував гайки з кріплень його ніжок – при цьому доводилось вдавати, що проведення часу з людьми, які за ним сиділи теж, мені досить подобалось. Сам стіл було вибрано не навмання – він був єдиним, щоб побачити який працівникам столової потрібно було відходити від каси чи кухонних приміщень. Перевірка стану меблів у школі проводилася кожної п’ятниці, а візуально відсутності деяких кріплень на ньому було не видно, тож, поступово ослаблюючи його каркас, я ставив за ціль знищити його в потрібний мені час з потрібним ефектом.

      У вирішальний день, п’ятницю, сидячи за ним, я розхитав одну з його ніжок, до якої знаходився найближче, та прямо посеред обіду пішов до каси «докупити їжі», попередньо кинувши під стіл підпалену пачку петард, куплених напередодні. Стоячи перед касиром, та посміхаючись йому, я вдавав здивування, коли почув гуркіт та тріск десь неподалік – учні полякалися маленьких вибухів, та почали тікати з-за своїх столів, при чому один із них не витримав чийогось поспіху та розлетівся на шматки. З кухні вибігло декілька людей, та, разом з касиром, ринулися на місце події. Не гаючи часу, поки всі присутні в столовій оглядали клубні диму з-під поломаного столу, я крадькома оббіг прилавки, та опинився біля касового апарату. Ось тут і крилася основна невизначеність у моєму плані – я не знав, чи всі люди вибігли на шум ззовні із приміщення кухні, у мене було лише декілька секунд на те, щоб швидко відкрити шухлядку з грошима та привласнити їх собі. На жаль, удача в той день була на моїй стороні не цілком – лишень простягнувши руку до касового апарату, прямо біля мене з’явився один з кухарів…

      Уже через декілька хвилин я виправдовувався перед директором щодо свого «хуліганства» - я передбачав такий розвиток подій, та завбачливо залишив кілька петард у себе в кишенях. Так, мене піймали, але ж дрібне хуліганство не зрівняється по ступеню серйозності з добре продуманою крадіжкою у відносно великих сумах. Я заспокоював себе, заодно вдаючи, що петарди мене змусили кидати та занести на касу старші учні. Грати роль жертви мені вдавалося на славу – не зважаючи на дзвінок директора батькам, вечором того ж дня, коли я приїхав до матері в лікарню, вона на мене не сердилася, а навпаки, лишень повчала разом з батьком, як давати таким дітям відсіч. Проте я не міг бути задоволений своїми результати цілком – грошей я все-ж таки не отримав…

      Історія хвороби моєї матері почалася з варки полуничного варення. Станом на той вечір я з’їв його майже все, залишивши останню банку для неї, символічно повернувши її прямо матері в руки, зі словами, що вона потребує це більше, аніж ми з батьком. Я ніколи не забуду її важкої посмішки, з якою вона його прийняла, та великої натуги, з якою намагалася відкрити кришку, щоб показати нам, що ще має певні сили, на те щоб жити далі. Мені довелося допомогти їй у цьому, забравши кришку собі, натомість вручивши матері її улюблену ложку, проте як тільки вона доторкнулася до неї, їй несподівано стало зле, тож я мусив бігти у коридор гукати допомоги лікарів. Повернувшись у палату, я застав її всю в сльозах, навіть батько поруч з нею дозволив собі заплакати, і видовище це було не з найкращих…

      - Річарде, я не зможу з’їсти це варення, певно, це зробиш ти, - сказані з фальшивою посмішкою, ці слова, які матір ледве вимовляла, звучали неймовірно щиро.

      - Мамо! Але ж…

      - Певно це кінець. Слухайся свого батька. Та свого серця…

      Під ці слова мене разом з батьком санітари виштовхнули з палати, перегукуючись між собою якимись незрозумілими медичними термінами. Батько знесилено рухнув на кушетку неподалік, залишивши мене єдиною людиною, котра стояла в тихому опустілому коридорі. Тримаючи у руках останній дар матері – ту саму відкриту мною банку варення, я слухав, як за дверима все більше затихали лікарі, котрі рятували її. Коли двері в палату відчинилися, я не обернувся до них: я продовжував непорушно стояти – боячись побачити те, чому так прагнув зарадити…

      Але від сурової дійсності нікуди не втечеш – уже на наступний день до нас додому поприїжджало багато родичів, далеких та не дуже, кожен з них підходив до мене та виражав свої співчуття, заодно підбадьорюючи, як вони всі казали, «у ці важкі для нас часи». Зовсім скоро відбулися і похорони матері – спочатку труну з її тілом привезли додому, де усі охочі з нею прощалися, а згодом почали готувати до відправки на кладовище. Саме тоді я пізнав цілковиту силу грошей, що змушують людей забути не тільки про матеріальні потреби, але і про власну людяність.

      Прямісінько навпроти нашого будинку, на подвір’ї сусідів в самому розпалі була якась вечірка. Гості веселилися та без упину танцювали – радісна атмосфера, яку вони створювали, вкрай контрастувала з моїм тодішнім настроєм, тож як би мені було не гидко підходити до музикантів, які грали веселі пісні та задавали усім ритм, та я мусив це зробити, бо в той день усе робив не заради себе...

      - Сеньйори, будь ласка, перестаньте грати вашу веселу музику хоча б на кілька хвилин, - якомога ввічливіше звернувся до них я, - у мене померла мати, і прямо зараз з дому навпроти люди будуть виносити її труну, та від’їжджати з нею на кладовище.

      Проте більшість з них чи вдали, чи дійсно не почули мене, а ті, що почули, лише з явною відразою поглядали у мою сторону. Лише один з них підійшов до мене, та, насильно супроводжуючи мене на вихід зі святкової ділянки, дав хоч якісь пояснення такій їх реакції на мої слова.

      - Малий, розумієш, нам заплатили гроші, - якомога більш поважніше сказав він, - тому, навіть якщо те, що ти кажеш – чистісінька правда, ми не перестанемо грати, поки так не скаже той, хто нам дав за це гроші. А він нам наказав грати веселу музику цілісінький день. І поки нам не заплатять більше, ми не будемо грати щось інше тому числі і не грати нічого узагалі.

      - Але ж, я вас прошу, - хотів було заперечити я, але був перебитий музикантом.

      - Мене теж попросили про дещо. Твої сусіди. Але їх слова були переконливішими – гроші у моїй кишені значно кращий аргумент виконувати саме їх побажання, аніж твоє прохання.

      Наостанок пригрозивши викликати охорону, якщо я повернуся до них ще раз, музикант пішов до своїх колег, залишивши мене прямо посеред вулиці спостерігати за тим, як з мого дому кілька кремезних чоловіків винесли труну з моєю матір’ю, та з явно невдоволеними поглядами, направленими у сторону сусідської вечірки, вантажили її у машину. Ось так, один з найдраматичніших моментів мого дитинства супроводжувався невладними веселими звуками, що лунали у мене з-за спини. Тоді я засвоїв ще один важливий життєвий урок – чужим людям немає діла до твоїх проблем, аж поки ти їх якось у них не зацікавиш…

      Говорячи про цілісінький день розваг, музикант був правий – навіть після церемонії поховання, повертаючись додому, ми з батьком чули все ту ж саму веселу музику. Вона закарбувалася у моїй пам’яті найбільш неприємним спогадом дитинства, якщо не усього життя – бо після того я почав очікувати від інших людей лише найгіршого, що значно згладжувало решту неприємностей, які я зустрічав надалі.

      Я пам’ятаю, як опісля смерті матері я дуже багато плакав: сум за нею, відчуття вселенської несправедливості, та абсолютна влада грошей над людьми, грошей, яких я, звісно, не мав – усе злилося в скорботні думки, котрі не давали мені спокою ще багато років потому. І хоча ми з батьком зареклися більше ніколи не садити тієї грядки з полуницями, та останню волю матері я виповнив – таки доїв ту останню банку з варенням, котра призначалась їй. Абсолютно не відаючи, що було у ній такого особливого, я і по цей день вважаю, що не їв більш смачнішого полуничного варення – ставши великим його любителем у зрілому віці, я потратив безліч коштів та ресурсів, аби віднайти той самий неповторний смак. Але які б спеції та добавки не додавали до звичайного варення найняті мною спеціалісти, їм нічого не вдавалося…

      І лише зараз, написавши ці строки під кілька ложок з’їденого мною звичайного варення, сумні спогади про матір відкрили мені цю таємницю, над якою я бився скільки років.

      То було варення зі сльозами. Зі сльозами моєї матері.

Далі буде