Казка про повітряні замки. Розділ 6

     Розділ 6, у якому головний герой – воно.

- Як добре бути у просторі, а не на площині! – саме ця фраза першою порушила тишу, яка сформувалася у покоях верховного мага після того, як їх покинула Інгві.

Промовив її, звісно, сам архімаг: деякий час Рок вдивлявся у відчинене вікно, а тоді взяв та й безмовно вилетів у нього, попрямувавши кудись угору, залишивши його у непорозумінні того, що він там міг узагалі побачити.

А дивитися там було на що – на тлі рожевого неба, утвореного, як спочатку подумало драконеня, внаслідок заходу сонця, поступово все краще і краще вимальовувалися обриси якихось напівпрозорих споруд. Щойно зрозумівши, що то були скляні повітряні замки – те, про що він так часто чув з часу свого народження, Рок полетів високо вгору, аби якщо не досягти їх, то хоча б розгледіти краще. Підлетівши на висоту шпиля вежі архімага, драконеня зауважило, що небо потроху набувало все більш насичених рожевих тонів: поглянувши на схід, воно побачило істинну причину цього явища – над лінією горизонту починало велично сходити сонце. В той же час, як інше сонце на заході тільки-но торкнулося іншого його краю – певно, їх перехресні промені і були тим, що спричиняло і незвичайний колір неба, і те, що замки стали видимими узагалі.

Чим вище підлітав Рок, тим більше йому відкривалися особливості вигляду та розміщення повітряних замків – так, спершу він уяснив те, що їх непомірно багато, та всі вони хаотично розкидані по небу, на різних відстанях одне від одного. Не знайшовши жодних двох однакового вигляду, драконеня зрозуміло, що вони усі різні – це стосувалося і розміру, і форми, і дрібних деталей декору. Врешті пролетівши повз один із замків, Рок визначив, що, нехай і зроблені вони були зі звичайнісінького скла, проте магія, що утримувала їх у повітрі, відчувалася як така, що з’єднувала аж ніяк не матерію. Більше того, пролітаючи біля інших скляних споруд, можна було з точністю сказати, що навколо кожного повітряного замку була своя, неповторна магічна аура.

Єдине, що досить серйозно обмежувало цікавість Рока, та, відповідно,  дії, пов’язані з її тамуванням, були слова верховного мага щодо того, що їх сьогоднішня зустріч була єдиною та останньою у його житті. Перебуваючи далеко від своїх друзів, високо у повітрі, серед осередків незнайомої та доволі дивної йому магії, драконеня боялося якось контактувати з повітряними замками – воно і уявити не могло, що з ним сталося б, якби приземлилось на один із них. Тож, вдосталь налітавшись поміж ними, та назбиравши достатньо інформації про їх суть та природу, Рок поспішив повернутися назад, до королівського палацу, аби поділитися нею з принцесою, парубком, та архімагом.

В момент, коли драконеня влетіло через відчинене вікно до покоїв Езріна, Тобі та Інгві стояли перед дзеркалом з верховним магом, та з такими виразами облич, що, певно, чекали від нього, поки той щось добряче обдумає та зважиться врешті сказати.

- І що там цікавого? – виявляється, верховний маг чекав повернення Рока, щоб запитати у нього, що той бачив, літаючи поміж повітряних замків.

- Безліч магії, з якою я побоявся контактувати, - коротко підсумував він свій політ, приземлившись коло дзеркала.

- Це було правильне рішення, - промовив Езрін, та несподівано звернувся до парубка, - ти ж знаєш, що ті замки надворі – твоїх рук справа?

Подібна заява трохи шокувала Тобі – він заперечливо захитав головою.

- Дракони не будують повітряних замків, а Інгві просто не могла б встигнути набудувати таку їх кількість, - роз’яснював свої попередні слова архімаг, - навіть якби і знала як. А ось ти був єдиною живою людиною у королівстві, окрім неї звісно, і чим ти займався до того, як уперше повернувся назад у часі – невідомо. Все сходиться…

Деякий час парубок дивився у вікно, і по виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він намагався щось згадати. З дещо затуманеним поглядом він почав оглядати покої Езріна, немовби шукаючи серед купи усього магічного мотлоху ключ до своєї пам’яті.

- Я нічого не пам’ятаю… Але навіть якщо це був і я… Навіщо будуються повітряні замки узагалі?

Враз Тобі згадав розмову з Містичним Мапуту. Той задавав йому те ж саме запитання. Застерігав, що спроби згадати його минуле ні до чого хорошого не приведуть. Як би парубок хотів зустрітися з ним ще раз…

- Ми вже чули подібне питання, - продублювала думки Тобі принцеса, - і я впевнена, що ви маєте на нього відповідь, - звернулась вона до архімага.

- Так, маю. Повітряні замки – це не просто красиві прозорі копії їх кам’яних наземних сородичів. Вони створені з так званого «магічного скла» - субстанції, яка нагадує чимось скло звичайне, і являють собою ніщо інше, як спогади, думки та надії. Увіковічені в монументальній споруді: під час будування вони зникають з пам’яті творця, та навічно залишаються там, слугуючи живим нагадуванням того, чому було не суджено збутися. Звідси і передумова їх створення – ситуація, коли хтось когось чекав, та не дочекався. Коли є двоє: той, що чекав, та не дочекався, і той, кого чекали, та не дочекались. Тоді, один з них і будує іншому замок, в якому ховає свої спогади, думки, та надії, які стосувалися їх обох…

- І будує замок той, хто не дочекався, тому, кого не дочекались? – висловила своє припущення Інгві.

- Я б сказав, що скоріше навпаки: замок має будувати той, кого не дочекались, тому, хто не дочекався, - роздумував собі і Рок.

- А як вважаєш ти? – запитав у Тобі верховний маг, перевівши загальну увагу на парубка та відповідь, яку той мав дати на дане запитання.

Але той мовчав – у нього її не було. Певно, колись давно і була, проте зараз вона містилася явно не в його свідомості – можливо, у одному з тих чудернацьких замків, створення яких йому приписували?

- Не можеш згадати? – врешті порушила напружену тишу принцеса, - ну і нехай, зараз у нас є справи поважливіше. Ті замки на нас ніяк не впливають і не заважають, просто собі висять у повітрі. Адже так? – хоча питання прозвучало як риторичне, та в даному контексті було адресоване архімагу.

- Так, - поспішив заспокоїти усіх Езрін, - лишень торкатися до них небажано – можна отримати забагато непотрібної інформації, яка не завжди буває корисною.

- Ось і чудово, - продовжила свою мотиваційну промову дівчина, - можемо вирушати на зустріч наступним пригодам. До храму Нерітона.

- Ви хоч знаєте, що то узагалі за будівля? Що ви там будете робити? – подібна заява неабияк збентежила архімага.

- Ні, - знічено відповіла Інгві, - зазвичай проблеми самі знаходили нас, тож ми знаємо, що нам просто варто туди піти, аби отримати наступну їх порцію.

Верховного мага така відповідь явно не задовольнила.

- Нерітон – це прадавнє божество, яке покровительствувало інженерам, та узагалі вважається родоначальником інженерної справи, - почав пояснювати він, - а його храм, розташований на одній із найкрутіших скель на Східному морі, являється оселею окультистів, які йому поклонялись. Звісно, до того моменту, як стали вівцями десять років тому. У його численних приміщеннях знаходяться деякі цікаві могутні артефакти, при чому сторожами більшості з них є аж ніяк не люди. Більше того, майже кожне з тих приміщень має якісь певні особливості, які затрудняють звичайне пересування по ним, і вимагають для перебування в них певних цікавих інженерних рішень – так, як мінімум половина з них просто не мають підлоги. Ці, та деякі інші менш лякливі обставини, роблять відвідування храму Нерітона аж ніяк не найкращою ідеєю.

- Там знаходиться годинник, за допомогою якого я переносився назад в часі, - першим, після доволі лякливих слів архімага обізвався Тобі, - і раніше, я якось його вже діставав звідти.

- Твоя мотивація йти туди зрозуміла. Інгевірди, для якої ти являєшся більше, ніж просто рятівником, теж. А ось що будеш робити в храмі Нерітона ти, юний Родеріку? – звернувся до дракона Езрін.

- Ми усі троє хотіли б змінити майбутнє на краще. Щоб воно не було таким, яким ви бачили його у інших вимірах, - відповів Рок, - і я впевнений, що моє майбутнє пов’язане з цими людьми.

З цими словами верховний маг сперечатися ніяк не міг.

- Ну що ж, тоді поспішіть туди, - промовив він, - Тобі залишилось бути з вами не так вже й багато часу – не забувайте про мітку на його руці. Але, тим не менше, у мене є логічні підстави вірити, що на цей раз, у цьому вимірі, у вас все-ж таки вийде створити собі нове майбутнє. Принаймні, напрацювання з минулих спроб, - і на цих словах Езрін вказав на одежу, у якій був парубок, - у вас уже є. Багато придворних інженерів підозрювалися у зв’язках із окультистами з храму, тож люди небезпідставно пліткують, що деякі креслення на їх робочій формі – пряма підказка, якщо не вирішення деяких задачок, які виникають при проходженні певних його приміщень.

- Але, тим паче, можливості уникнути потрапляння до великого пісочного годинника мені все одно ніяк не уникнути? - лишній раз перепитав у архімага Тобі.

Проте той лишень заперечливо похитав головою. Після такої відповіді, парубок почав було задумуватися над якимось планом дій щодо проведення своїх останніх годин, а точніше, над проблемою його відсутності. Але тут знову в незручну мовчанку втрутилася Інгві – схоже, що вона з трійці була єдиною, хто цілком серйозно сприйняв слова верховного мага про те, що Тобі залишилося бути у товаристві друзів не так вже й багато.

- Дякую вам за все, архімаг. З ваших слів про відвідування храму, я навіть зрозуміла, де той знаходиться – усі-ж бо знають, що серед скалистого побережжя Східного моря є лишень одна будівля. Впевнена, що ми з вами ще побачимось, -  з цими словами вона буквально підхопила парубка під руки, та почала супроводжувати його до виходу з кімнати, - але зараз нам варто поспішити.

- Так, так. Не забувай, тобі ще потрібно буде вирішувати проблеми, пов’язані зі станом твого королівства… - стурбовано додав старець у дзеркалі.

Після цих слів принцеса випроводила Тобі з приміщення, не давши тому навіть і попрощатися з верховним магом. Натомість це зробив Рок – опісля фрази дівчини з-за дверей «ми тебе чекатимемо надворі», він вирішив використати декілька хвилин часу, котрий міг собі дозволити виділити, поки його друзі по численним сходам спускалися вниз пішки, на те, щоб поставити Езріну так хвилюючі його запитання.

- Звідки у вас впевненість щодо того, що у цій часовій лінії наші пригоди закінчаться не так погано, як у інших, раніше? – почало драконеня.

- Я не можу стверджувати, що у інших вимірах, які було створено внаслідок маніпуляцій з часом, все закінчувалося погано, - відповів архімаг, - Тобі ставав бранцем хранителів часу, Інгевірда починала вести аскетичний образ життя, а ти взагалі зникав. І я не знаю, наскільки це добре чи погано було для кожного з вас. Тим не менше, хоча я не досить добре розуміюся в принципі роботи магічної таблички, яку ти активував, але припускаю, що вона прораховує усі можливі зміни в часових лініях відразу, як тільки ці зміни стаються вперше. Якщо ця теорія правильна, а скоріш за все, так і є – то ця, третя спроба парубка перенестися назад у часі є його останньою спробою зробити подібне. Щось у тому плані дій, який ви ще придумаєте, піде не так. Або навпаки так, як би вам хотілося – і це все змінить. Особисто мені б хотілося, щоб ти ще повернувся до мене, та допоміг би мені врятувати наше королівство…

- Я сприйняв ваші слова про те, що раніше я кудись зникав зі всією серйозністю, - промовив Рок, - і намагатимуся бути якомога обережнішим у всьому, що буду робити, та зі всім, з чим буду стикатися.

Верховний маг стримано посміхнувся, та одобрювально кивнув головою.

- Радий це чути. У попередніх часових лініях Інгевірді було не до спасіння наших людей – самотність надто роз’їдала її душу, та спотворювала світосприйняття. А сам я нічого вдіяти не міг…

Після цих слів Езрін вдумливо поглянув на драконеня - немовби почавши будувати якісь плани по рятуванню королівства за його участю уже тут і зараз.

- І останнє питання, - завершував діалог Рок, - що ви будете робити після свого пробудження? Чи не буде вам нудно та самотньо, враховуючи ваше місцезнаходження?

- Дякую, що турбуєшся про мене, але я все продумав ще до того, як перенісся у дзеркало. Ти можеш мені допомогти, лишень відчинивши он ту невелику шафу, - і архімаг вказав на мініатюрну шафу яскраво-синього кольору, що знаходилася прямо навпроти дзеркала, у самому центрі його покоїв.

Підлетівши до неї, драконеня визначило, що для виконання прохання достатньо буде відчинити невеликий засув на її дверцятах. Поглянувши на верховного мага, у виразі обличчя якого читалося неабияке очікування, воно вирішило не зволікати, та відчинило шафу.

Спочатку звідти почулися досить дивні звуки: «Брр-брр», та «Мрр-Мрр», повторені кілька разів у різному порядку. Проте, щойно дивний шум припинився, з відчинених дверцят з’явилося невеличке людиноподібне створіння, такого ж синього, магічного кольору, як і сама шафа.

- Гіко готовий працювати, - промовило воно, сфокусувавши погляд на архімагу.

Проте той звернувся спершу до Рока.

- Дякую. Це мій головний помічник, магічний голем, він виконуватиме роль моїх рук та ніг.

Зрозумівши, що на цьому моменті возз’єднання автора з його творінням, було б вчасно та доречно попрощатися, драконеня поспішило відкланятися.

- Що ж, відчуваю, що мені варто уже летіти вниз, - повідомило Езріна воно, низько уклонившись, як тільки могло, - сподіваюсь, ще побачимося.

Верховний маг кивнув йому у відповідь, після чого Рок підлетів до одного з вікон, оглядаючи небо. Тепер воно вже не було таким рожевим, як раніше – одне з сонць зайшло за горизонт, а інше, залишившись наодинці, не могло підтримувати той чарівний вигляд, яке воно мало ще кілька хвилин тому. Повітряні замки зникли, чи, правильніше було б сказати, не були видимі. Під фразу «Почнімо з прибирання», сказану верховним магом до свого голема-помічника, драконеня полишило його вежу, та полетіло вниз, шукаючи своїм неабияким драконячим зором принцесу та парубка, які, за його підрахунками, вже мали вийти з палацу та прямувати до храму Нерітона…

Найближчими до вежі архімага були ворота, котрі вели з навколишньої території палацу на дорогу, вимощену рожевим камінням – ту саму, якою трійця до нього прийшла. Проте біля них нікого не було, тож Рок вирішив облетіти усю стіну, вздовж якої вони розміщувалися, та попрямував до наступних, котрі були увінчані численними білими шатрами та декораціями, та слугували закінченням дороги такого ж кольору. Мимоволі кинувши на неї погляд, драконеня відразу зрозуміло, що та слугувала великою святковою зоною – надто вже багато було на ній дерев, кущів, різноманітних арок та фонтанів, а також сцен, при чому більшість прямо посередині вулиці, що було зроблено геть не для зручного по ній пересування.

Ще підлітаючи до білих воріт, Рок нарешті знайшов своїх друзів – ті знаходилися коло наступних, набагато менше прикрашених та помітних здалеку. В момент, коли драконеня наблизилось до людей достатньо близько, щоб чути, про що вони могли говорити, ті між собою про щось сперечалися.

- Ти не жив цілих десять років самотньо у вежі, щоб робити подібні заяви! – очевидно, на якісь слова Тобі, котрі були їй явно не до вподоби, бурно реагувала Інгві.

- Біля тебе була Реджина! – заперечував той.

- Реджина – дракон! У них все інакше влаштовано. Вони століттями можуть жити у самотності… - враз, помітивши Рока, принцеса помахала йому рукою, вказуючи на своє місцезнаходження, вочевидь не подумавши про те, що драконеня уже давно її побачило.

Щойно воно приземлилося коло своїх супутників, цим самим зрушивши їхню трійцю з місця у напрямку воріт, дівчина продовжила говорити.

- Я не можу уявити, як у попередніх часових лініях я могла без вас жити. Сама доля познайомила мене з вами, а потім ось так просто забирала. Чому? Яким чином? За що, врешті-решт… Ти ж бо мій рятівник, - тепер вона зверталася вже до парубка, - без пам’яті та життя, яке ти мав раніше. Так схожий на мене. І як після такої зустрічі ми можемо розлучитися?

- Часом обставини сильніші за нас. А що, як маніпуляції з часом і є тим, що дозволило нам зустрітися? – продовжував думки принцеси Тобі, - дві єдині живі людини в королівстві, і то не можуть бути поруч одне з одним. Яка іронія…

- Я б дуже хотіла це виправити. Але не витрачаючи на це все своє життя, в надії, що у наступному все буде краще!

Щойно Інгві промовила ці слова, трійця вийшла за межі палацу, та опинилася на невеличкій вулиці, на якій усе було виконане у темно-зелених тонах. Починаючи від покриття дороги та кольорів будинків, розміщених на ній, закінчуючи вивісками місцевих магазинів та тоном деревини численних пустуючих торгових рядів. Власне, їх непомірна кількість на обочинах дороги і робила вулицю значно вужчою, ніж вона була насправді, та свідчила про те, що та являла собою один великий ринок.

В той час як парубок з дівчиною продовжували ділитися одне з одним певними думками, Рок ішов поруч, часом то прислухаючись до того, про що вони говорили, то поринаючи у свої власні роздуми. Для нього було зовсім не зрозуміло, та абсолютно нелогічно те, що маючи одне до одного так багато почуттів, його супутники, замість того, щоб виражати їх, поки ще мали на це час, натомість жалілися одне перед одним на те, що часу, щоб робити це, у них ставало все менше і менше. До того ж, у його свідомості досить глибоко засіли недавні слова Інгві щодо того, що дракони не мають страждати від самотності – можливо, він чогось не розумів, бо не доріс до відповідного віку, але наразі страх опинитися на самоті, без нічиєї підтримки та й узагалі хоч якоїсь присутності поруч живих істот був для нього тим, що досить сильно сковувало його думки. Настільки, що коли драконеня зуміло від них хоча б частково позбутися, то з дивовижею для себе усвідомило, що знаходилось уже на окраїні столиці королівства, де, обабіч темно-зеленої дороги знаходилась невелика, поросла бур’янами, огороджена земельна ділянка, в котру одночасно намагалися увійти і парубок, і принцеса.

- Ти, звісно, можеш продовжувати мовчати та ігнорувати мене, - схоже, що принцеса зверталася саме до Рока, при цьому відгортаючи руками чергову порцію бур’янів у пошуках чогось на землі, - але уже зовсім скоро я почну на тебе ображатись.

- Я тут, - поспішило відповісти їй драконеня, - просто задумався.

- То, можливо, ти нам допоможеш?

Але Року навіть на думку не спадало, що саме можна було шукати серед бур’янів, і як це могло стосуватися шляху до храму Нерітона.

- Здається, тобі пощастило. Знайшов, - звернувшись до Інгві, своїми словами Тобі урятував дракона від лишніх пояснень стосовно своєї задумливості, та, як наслідок, неуважності.

- Кидай сюди, - та протягнувши руки вперед, дівчина зловила від парубка справжнісіньку капустину. Повертівши її у руках, при цьому оглянувши зі всіх сторін, вона виголосила свій вердикт знахідці, - чудесно!

Переглянувшись з Тобі, Рок зрозумів, що для нього така поведінка принцеси була теж не зовсім зрозумілою.

- Це ж не людина? – запитав він у Інгві, спостерігаючи за тим, як вона почала стукати по капустині.

На мить дівчина задумалась, проте відповідь на питання у неї знайшлася досить швидко.

- Ні, у рослин люди перетворювалися лишень у межах королівського палацу. Тут, у передмісті, вони всі вівці, і така капуста для них чи не найкраща їжа, - після цих слів їй довелося дещо підняти овоч вверх, аби до нього не дісталася одна з овечок навколо, що, помітивши щось зелене та їстівне у руках людини, поспішила до неї підбігти, аби попросити поласувати цим.

Неподалік від бур’янів починався широкий водний канал, проведений строго обабіч дороги. Нічого не пояснюючи, Інгві попрямувала до нього, жестом запросивши друзів за собою, тож ті, будучи далеко за її спиною, встигли перекинутися парою фраз стосовно побаченого та почутого.

- Вона сказала, що знає дорогу до храму Нерітона, і запропонувала скоротити шлях, - першим прояснив ситуацію Тобі.

- За допомогою капусти? Забравши її з чийогось колишнього огороду?

- На це зауваження вона відповіла тим, що формально являється принцесою, та збирає натуральні податки зі своїх підданих.

В цей же час Інгві підійшла до каналу, та, знявши свої сандалії, узяла їх у ліву руку, та, не випускаючи капустину з правої, зайшла по коліна у водойму – достатньо для того, щоб не намочити своє білосніжне плаття. Недовго постоявши, вона жбурнула овоч якомога подалі від себе, при цьому залишивши свою праву руку попереду, немов би чогось очікуючи. Тобі уже збирався зайти за нею у воду та повести назад на берег, списавши її дії на нервове перенапруження, проте, абсолютно несподівано як для нього, так і для Рока, який навіть відлетів від страху на кілька метрів назад, капустину, яка залишилась плавати на поверхні води неподалік від дівчини, всього за долю секунди проковтнула якась велика пащека, стрімко з’явившись, та так же стрімко зникнувши. Але принцеса з її появою навіть не поворухнулася…

- Інгві! Не стій на місці, тікай! – хоча дівчина була ззовні спокійною, парубка та пащека злякала не на жарт.

Проте не встиг він перейти від рекомендацій до власне дій, як неквапливо, не порушуючи спокою водної гладі, з глибин каналу повільно з’явилася велика сіра кругла голова – це було зрозуміло по двом чорним цяткам, котрі явно були очима, та були направлені на принцесу. Підпливши до неї, та підлаштувавшись під її витягнуту праву руку, голова дала себе погладити, та задоволено забуркотіла. Зі сторони це видовище було дійсно заворожливим – хоча спершу те дивовижне створіння і налякало супутників дівчини, проте те, як воно реагувало на її дотик, не залишало сумнівів щодо його миролюбності.

- Це зувроги – і вони нам допоможуть швидко переміститися до королівського порту, неподалік від якого знаходиться храм Нерітона, - пояснила Інгві, при цьому переставши гладити створіння, натомість вказавши йому пальцем напрямок - уперед, вздовж каналу.

Те відкрило свою пащеку, тим самим давши супутникам дівчини переконатися, що було дійсно не хижим: у ній не було зубів узагалі - та, приглушено заревівши, занурилося під воду, утворюючи на місці свого знаходження численні хвилі, що колом розходилися у всі сторони. Через кілька секунд звідти почали з’являтися, як не дивно, кілька рядів лавок та стільців, а згодом і те, на чому вони усі були прикріплені – гігантський панцир, який очевидно належав самому зуврогу, котрий встиг за цей невеликий час розвернутися від принцеси у напрямку продовження каналу. Підтвердженням цього стала його голова, яка тепер з’явилася з іншої сторони панциру, та радісно гуділа, запрошуючи пасажирів на «борт».

- Він не буде довго чекати, - розвернувшись до своїх друзів, повідомила Інгві, - тож давайте швидше сюди, поки цей зуврог не надумав попросити ще капусти.

Залізши на панцир, та зручно вмостившись на одній з лавок на ньому, дівчина спостерігала за тим, як її дії повторював Тобі. В той же час, Рок піднявся у повітря, оглядаючи околиці, явно не поспішаючи приєднуватися до принцеси.

 - Я краще полечу над вами, мені було б цікаво оглянути навколишні землі, та й загалом попрактикуватися у польоті, - пояснив він.

- Як знаєш, - відповіла на це Інгві, щойно парубок сів коло неї, - аби встигав за нами.

- Я думаю… - проте не встигло драконеня виразити свої думки щодо швидкості свого польоту, як зуврог зарухався, та почав плисти уперед по каналу, при цьому настільки стрімко, що залишив Рока далеко позаду його друзів.

Для того, щоб наздогнати їх, йому довелося неабияк прискоритися – в той час, як його супутники спокійно сиділи, обійнявшись одне з одним, драконеня ставило та перевершувало особисті рекорди в швидкості свого польоту. Лишень стабілізувавши своє положення у повітрі відносно положення зуврога, Рок зміг роздивитися, що за дивне створіння то було.

Величний звір доволі значних розмірів, зверху, завдяки формі свого панциру, він здавався простим овалом, з якого відходили голова та чотири ластоподібні кінцівки – саме завдяки їх моторній роботі зуврог і досягав великих швидкостей. Ширина каналу, у якому той переміщувався, була чи зроблена, чи підібрана такою, щоб двійко таких плавців могли безперешкодно пропливати одне повз одного, створюючи цим самим по ньому двосторонній рух. Кількість людей, котрі це створіння могло перевозити на собі, була, з огляду на кількість лавок та стільців на його панцирі, близько тридцяти-сорока. Розуміючи з цього всього, що зувроги виконували роль міжміського водного транспорту, у Рока залишалось лишень одне питання, на котре він не міг дати відповіді самостійно – чи були ті лавки та стільці на його спині природними формами, чи їм допомогли там з’явитися люди.

Разом з цими та іншими питаннями, котрі крутилися у розбурханій драконячій свідомості, Рок безперестанку обдивлявся ландшафти королівства – від численних полів та рідких лісів, до скупчень невеликих будиночків обабіч них. Окрім власне природи та людської архітектури, усі вони супроводжувалися всюдисущими вівцями – певно, драконеня вперше летіло так високо та так довго, щоб осягнути, наскільки багато їх навколо було. На землі, у повітрі, деякі – навіть у дрібних водоймах, і, що найгірше, усі викликали у нього не зовсім зрозумілі йому тривожні думки. В ті моменти, дивлячись зверху на Тобі та Інгві, до Рока приходило усвідомлення того, наскільки вони двоє особливими являлися: дві людини, котрі виділялися з загальної «білої маси» колись подібним їм, а зараз намагалися порушити цей уже звичний стан речей. Спостерігаючи, як дівчина занурювалася в обійми парубка, при цьому інколи махаючи дракону руками, котрі тримала за його спиною, мимоволі до думок долучалася проста та передбачувана істина – не зважаючи на усі побажання, вівцям ще довго було суджено залишатися вівцями, а Тобі та Інгві залишалося бути разом лічені години. Час був безпощадним до усіх…

 

                                        *                    *                    *

 

Чим далі плив зуврог, тим все більше навколишні землі окутував сіруватий туман. Не зовсім непроглядний, але достатньо густий, аби звір почав сповільнюватися до того, аніж драконеня помітило причину цього – велике скупчення будинків прямо на березі великої затоки: канал було проведено до крайніх із них, тих, що були якнайдалі від водойми на суші. Портове містечко на березі моря – це, судячи з кількості овечок навколо, доволі населене раніше людьми поселення, було проміжною ланкою у маршруті зі столиці королівства до храму Нерітона. Стримуючи бажання облетіти порт, та, особливо, роздивитися таку велику водойму, як море, Рок почав знижуватися, акурат встигнувши приземлитися коло закінчення каналу, по якому пливли його супутники, щойно зуврог його досягнув та зупинився.

Тільки-но парубок та дівчина зіскочили з панциру звіра на берег, як той занурився під воду, після чого, пововтузившись на місці, явив їм свою голову та приглушено заревів.

- Немає! – відразу, немовби очікуючи цього, випалила Інгві.

- Він, певно, хоче ще поїсти, - спробував пояснити поведінку зуврога Тобі.

- Так, я знаю, - відповіла принцеса, - проте у нас ніякої їжі для нього немає, тож давай не будемо його дражнити, чи, тим паче, злити, і просто підемо своїм шляхом далі.

- Це не досить чемно, - сповістив друзів Рок: схоже, що мораль та етична поведінка по відношенню до зуврогів пробуджувалася лише у тих, хто раніше з ними не мав справи.

- О, так, - з явним сарказмом заявила дівчина, - давайте, залишіться тут. Підійдіть до нього поближче, та зачекайте, поки він вас обплює. Потім зачекайте, поки він попливе сумувати десь неподалік, а згодом знову повернеться, заради того, щоб ще раз у вас плюнути.

Помітивши явне здивування у очах як парубка, так і дракона, вона продовжила.

- Так, зувроги плюються. Коли чимось невдоволені. Як у нинішньому випадку. Але загалом вони мирні створіння, і швидко забувають подібні образи. До того ж, якщо у них є настрій, то вони можуть перевозити людей і безоплатно. Аби тільки ті їх побільше годували. А не були б вівцями, які їдять усе те, що і зувроги, змушуючи останніх харчуватися лишень під водою…

Цих слів було достатньо, аби принцеса вказала рукою напрямок, у якому усім трьом друзям потрібно було йти, та щоб ті, ніяк не коментуючи попередню розмову, та ігноруючи ревіння зуврога десь позаду, спокійно рушили уперед.

Оминувши кілька десятків різноманітних будівель, трійця опинилася поза межами портового містечка, на відомій у всьому королівстві «скелистій набережній». Як пояснила Інгві, свою назву це скупчення скель, що заміняло собою морське узбережжя, отримало за неймовірну кількість стежинок, котрими серед них ходили місцеві жителі. І справді: не дивлячись на зовсім непривітний ландшафт - купи землі та каміння, та ще й те, що моря серед усього цього було узагалі не видно, не зважаючи на його неабияку близькість, усе навколо було протоптано всюдисущими людськими слідами. Що вони тут усі позабували – для більшості у королівстві це було питання без відповіді, хоча місцеві не однократно стверджували, що їм просто подобалося тут гуляти…

Час від часу Рок підлітав високо у повітря, та спостерігав за морем. По всім видимим показникам, а ще й по передчуттям та тонкій драконячій інтуїції, він розумів, що ще трохи – і ось-ось почнеться буря. Могутня водна стихія, узявши собі у пару нестримну повітряну, разом були готові творити неймовірне – переплітаючись між собою у шквалі емоцій, вони виражали собою могутність природи, у всіх її барвах та аспектах, як можна і не можна було собі уявити.

Проте, коли перші краплі дощу почали падати на землю навколо, мандрівники вже майже дійшли до пункту свого призначення – зовсім недалеко від них, у сірому тумані виринала велична споруда, розташована прямісінько на краю однієї з прибережних скал.

- А ось і храм, - мовила принцеса, щойно помітила його обриси здалеку.

І в той час, як Тобі стримано посміхнувся, Рок доволі стривожився, відчувши якийсь незрозумілий поклик, що лунав до нього десь зі сторони будівлі. Спочатку драконеня подумало, що то була якась особлива магія, проте, наближаючись до храму усе ближче, воно усвідомлювало, що то було щось не зовсім подібне до відчуття містичного поряд. Це був справжнісінький заклик до того, щоб до чогось наблизитися. Звісно, якби у нього та його супутників було б більше часу на дослідження храму Нерітона та територій навколо нього, Рок зараз би підлетів високо вгору та розпочав би пошуки того, що так кликало його до себе. Але дощ, що починав набирати силу справжнісінької зливи, готуючись перерости в грозу, змушував трійцю прискоритися, перетворюючи їх помірну ходьбу у справжнісінький біг.

Зблизька храм являв собою доволі велику будівлю без особливо помітних цікавих архітектурних рішень, хіба що по усій його довжині він був обмежений гігантськими колонами. Над входом було розміщено якийсь доволі довгуватий напис – проте, через туман він був не досить добре помітним, та і розбирати висічені кам’яні літери під дощем було не найкращою ідеєю. Щойно трійця добігла до невеликої арки, під якою і були розміщені ворота усередину, ті несподівано відчинилися, немов відчуваючи присутність людей коло себе.

- А ось і почалися механізми, - не зовсім радісно промовила принцеса, - відчувається, що чутки про їх надмірну кількість є не перебільшеною правдою…

- Кажуть, що мені уже неодноразово вдавалося уникнути пагубного впливу з їх сторони, - відповів на це Тобі, та, увійшовши всередину, при цьому опинившись у великій залі, з якої у різні сторони вели десятки дверей та проходів, почав оглядатися навколо.

Приміщення, у якому він знаходився, являло собою прості кам’яні стіни, стелю та підлогу, на яких рясно були розкидані різноманітні важелі, колеса, робочі інструменти, та інші різноманітні механізми. Освітлювали усе це численні ліхтарі та світильники з неприроднім магічним білим світлом. Найцікавішим було те, що, не зважаючи на загальну сіруватість оточення, усі без винятку двері було пофарбовано у різні кольори, немов би натякаючи на те, що, і яких кольорів можна було за ними зустріти.  Якби ж ще біля них були таблички для мандрівників з описами того, що конкретно за ними їх чекало…

Слідом за парубком увійшла Інгві, обережно ступаючи уперед, вивіряючи кожний свій крок, немов би очікуючи чогось поганого від кам’яної підлоги, на котрій знаходилась. Драконеня ж залишалось при вході, продовжуючи уловлювати незрозумілий для нього поклик, та заодно відчувати все нові та нові магічні енергії, джерел утворення котрих усередині храму було достатньо, аби визначити це місце як вкрай цікаве для досліджень.

- Рок? – помітивши ступор, у який той потрапив, озвала його дівчина, - ти відчуваєш щось особливе?

- Так, відчуваю, - відповіло драконеня, - багато чого.

- Ну, у нас немає чіткого плану дій, окрім того, щоб знайти годинник для Тобі, - почала було принцеса, - тож, певно, твої пізнання магії могли б чи не найкраще сказати, що узагалі тут може на нас чекати.

І поки Рок продовжував дослухатися до численних потоків магії, що витали навколо, відповідь, як не дивно, прозвучала сама собою.

- Я, - несподівано для друзів, пролунав громовий голос десь неподалік.

Голос цей був аж ніяк не привітним, тож вони почали злякано переглядатися між собою, жестами вирішуючи, відповідати на таку сміливу заяву від когось, хто поки що не явив їм себе, чи ні.

- Я не кусаюсь, - продовжував голос, - але можу робити боляче іншим способом. Тому закрийте ворота, надворі надто багато дощу.

Намагаючись виявити, звідки він лунав, драконеня ступило кілька кроків уперед, повністю увійшовши у приміщення – і, як наслідок, викликавши цим спрацювання певного механізму, який самостійно зачинив за ним двері.

- Дякую, - мовив голос, та несподівано запропонував, - піднімайтесь наверх, я уже скучив за балачками зі смертними.

І, в той час, як Інгві придумувала фрази, яким можна було б заговорити до незнайомця, Тобі, хвильку постоявши коло якихось важелів, перемкнув їх таким чином, що підлога у деяких місцях зали піднялася, перетворившись на справжнісінькі сходи.

- Розумно, розумно, - коментував голос, тепер, як визначив Рок, з дверей яскраво-червоного кольору, до яких вели одні з новостворених сходів.

- Я випадково, - поспішив пояснити свої дії парубок, поглядаючи то на супутників, то на численні двері, розташовані значно вище підлоги, до котрих щойно відкрив доступ.

- Ну, у нас немає особливого вибору – варто було б спробувати з ним поговорити, - промовила принцеса.

- Я навіть знаю де він, - і, з цими словами драконеня підлетіло до дверей, з яких відчувало доволі сильну магічну енергію вогню, вказуючи цим самим, куди йти друзям.

Щойно вони піднялися, та зупинилися на мить у роздумах стосовно правильності дій, яких чинили, як несподівано, усі троє відчули неабияке потепління.

- Вогонь, - промовив Рок, щойно Тобі та Інгві злякано позадкували від дверей назад, - там, далі, я відчуваю магію вогню. Доволі могутню.

- Я теж тебе відчуваю, - почувся голос, уже десь зовсім неподалік, - радий, що ти мене признаєш.

Певний час друзі постояли, дивлячись одне на одного, поки найрішучіший з них не відчинив дверей та не попрямував уперед по коридору, який їх за ними чекав. Звісно, що це була дівчина – і через це вона перша і побачила того, хто з ними говорив.

Перші ж двері праворуч, а точніше, велика арка з ворітьми, яку вона зустріла на своєму шляху, була відчинена, і в них, як і попереджало драконеня, знаходився вогонь. Та не просто полум’я, яке хаотично розповсюджувалося від горіння чогось, а вогняна постать, у якої серед неймовірної кількості концентрованого вогню у собі чітко проглядалися обриси обличчя та двох рук. Ще з дитинства принцеса пам’ятала розповіді верховного мага Езріна про елементалів, могутніх духів стихій, але ніколи не стикалася з ними, навіть не плануючи якось з ними зв’язуватися. Але тепер, коли сама доля звела її з істотою, яка була не просто створена з вогню – вона була його сутністю, Інгві добре розуміла, хто перед нею знаходився.

- Я довго думав, як вас зустріти, - почав елементаль, - чи так, - і з цими словами він випрямився та встав у задумливу позу, - чи ось так, - вмить він перемістився на кам’яну лавку позаду, та розлігся на ній, опираючись на «лікоть», - а може зверху, - і знову в один момент він перемістився до стелі, перетворившись у вогняну хмару, - а може узагалі заповнивши собою усю кімнату? – після цього питання він наблизився до Інгві, роздивляючись її.

В цей же час позаду дівчини з’явилися парубок та драконеня, змусивши елементаля поглянути з-за спини принцеси на її супутників.

- Я відчував тебе, - відразу промовив він до Рока, - люблю тих, хто пов’язаний з моєю стихією!

- Хто ти? – запитав у вогню Тобі.

Елементаль спочатку доволі зловіще зареготів, а потім, трохи віддалившись від Інгві, щоб не зачепити її своїм полум’ям, дещо роздувся, та виголосив своїм гучним громовим голосом:

- Узріть – Я – Фер Нейрн, з наймогутніших вогняних елементалів, один з кола Іладру! І сьогодні вам випала велика честь познайомитися із самим мною!

Як помітили друзі, скромності цій істоті явно не бракувало.

- Не зовсім розбираюся у вашій ієрархії, але хочу сказати, що мені приємно з вами познайомитись, - з дипломатичністю, що присутня певно усім принцесам, відповіла дівчина, та поспішила додати до цього, - оскільки ми уже зустріли вас, то чи не могли б ви відповісти на кілька наших запитань?

Елементаль знову зареготів, та почав повільно рухатися по кімнаті, підлітаючи до кожного з друзів.

- Фер – це верховний титул, Нейрн – це ім’я. Користуйтесь цими знаннями мудро. А щодо решти… Кому ж я можу їх надати? Дракону, котрий ще доволі замалий, але в дорослому віці знатиме чи не більше, аніж я? Парубку, на якому знаходиться мітка хранителів часу, котрий прибув у цей храм, певно, для того, щоб украсти місцевий артефакт, щоб знову переміститися у часі? А може самозванці, яка видає себе за леді Хелену Кроанську? Думаєш, я не помітив особливих брошок на твоїй сукні? Я знав королеву особисто, і хоча бачив її вже давно, та навряд чи вона настільки помолодшала з нашої останньої зустрічі…

- А от з цього моменту детальніше! – скрикнула Інгві, своєю реакцією неабияк здивувавши Нейрна.

 - Ого, мені подобається твій темперамент! Вогняний!

- Ти якось пов’язана з вогнем? – в ту ж мить запитав у дівчини Тобі.

- Та ні, просто наші вчені, котрі не займалися магією, визначили чотири типи темпераментів у людей – вогняний, повітряний, водяний та земляний, - відповіла вона, - і ось у мене саме вогняний…

- Навіщо ти мені нагадуєш про тих невдах? – перебив дівчину Нейрн, - ті земляні елементалі такі повільні та нудні. А водяні? Вічно розтікаються, ненавиджу їх. Хоч повітряні більш-менш нормальні… А ще водяні… Брррр… Паскудство.

- Не ухиляйтесь від відповіді! – знову підвищеним тоном промовила Інгві.

Проте Нейрн уже вкотре знову розреготався, та доволі близько наблизився до принцеси, розглядаючи її зовнішність.

- Так, так. Признаю. Бачу в тобі не тільки її характер, але і зовнішність. Вся в матір – тільки очі батькові. У матері були горіхові, з явним оранжевим тоном – як на мене, красивіші. Більш схожі до вогню. До якого, як маєш ти знати, усі кроанці далеко не байдужі, - після цих слів елементаль віддалився від друзів, та розсівся, так, як міг зі своєю постійно змінною формою, у велетенському кам’яному кріслі коло стіни навпроти, - а чи знаєте ви, як принц Бален став світлоносцем та отримав у дружини Хелену Кроанську?

- Так, чула цю історію сотні разів, - зітхнувши, промовила Інгві.

- Можу висловити припущення, що він боровся зі злом та сповідував «світлі» ідеали? Королям прийнято боротися за світле майбутнє для своєї держави, - роздумував уголос Рок.

На ці слова реакцією Нейрна був звичний для нього регіт.

- Ні! Все значно простіше. Хоча слова твої і можна назвати правдивими, проте Бален став відомим усім кроанцям перш за все за те, що додумався провести у велику-велику мережу їхніх численних шахт постійне освітлення – самі справжні освітлювальні механізми, магічні і не дуже. Він полегшив життя тисячам кроанських шахтарів – найпоширенішій у їх краях професії. До того ж, ще й убив великого морського монстра, котрий тероризував побережжя біля їхньої столиці. Ну і ще кілька менш дрібних подвигів… Але мало хто знає, що за кроанськими звичаями, сватаючись до дочки короля, Бален мав пройти випробування вогнем – отримати благословення на шлюб у одного з Ферів – найвпливовіших та наймогутніших елементалів вогню.

- Батько ніколи про таке не розповідав, - промовила Інгві, - і що ж він такого зробив?

- Ну, я не знаю, - продовжував Нейрн, - він пішов не до мене – а мої колеги зазвичай у таких ситуаціях просили про якусь послугу, чи просто довго розмовляли з претендентами, тим самим вирішуючи, достойний він одружитися на кроанці чи ні. Я б дав йому благословення, лишень після того, як він винищив з сотню водяних елементалів – так мені було б спокійніше…

- Прекрасна історія, - з неприхованим сарказмом сказала Інгві, котра очікувала почути щось значно конкретніше та цікаве.

- Можливо, я б і знав, - почав було виправдовуватися елементаль, - та за останні десять років у мене не було людей-співрозмовників. З того часу, як вони усі перетворилися на овець, з кожним роком я почав все більше забувати те, що знав, і менше дізнаватися про щось нове. А полишити храм Нерітона я не можу, бо мав брати участь у певному обряді, і поки що чекаю на повернення людей у його стіни, задля продовження. Але мені подобається чекати, тут так спокійно… Ось і згадую історії про королів та королев. Байки, плітки…

- Ну що ж, саме цікаве ви уже згадали - може вже досить обговорювати мою сім’ю? – запитала принцеса.

- Авжеж, лишень скажи, як там поживає твій брат, і чи узагалі поживає?

В цей момент Тобі та Рок здивовано переглянулися між собою – дівчина про наявність ще якогось близького родича, окрім батька та матері, нічого їм не розповідала.

- Не знаю, - сумно зітхнула Інгві, - десь у сусідньому королівстві, певно, перетворений у вівцю. Я небагато з ним спілкувалася і до наложення прокляття, він постійно був у від’їздах з найрізноманітніших причин…

- Сумно це чути, - промовив Фер Нейрн, та несподівано запропонував, - а давайте звеселимося? Давайте щось підпалимо?

З цими словами він злетів з крісла, у якому знаходився, та, перемістившись до парубка, з неабиякою завзятістю намагався заглянути тому у одну з кишень його «інженерної» сорочки.

- Я відчуваю дерево, а я так давно нічого не палив…

Спочатку Тобі не зрозумів, яке дерево могло б бути у нього в кишені, проте, торкнувшись рукою до частини сорочки, до якої так рвався елементаль, відчув там ключ - той самий, котрий йому дав Рогатий Бог. Він про нього геть забув! Вийнявши його звідти, та тримаючи поближче до себе, аби Нейрн не зміг спопелити його на відстані, парубок вирішив запитати того, чи знав він щось про подібну річ.

- Фер Нейрн, - звернувся Тобі до вогню, - чи знаєте ви, що цей ключ робить?

- Ну, припустимо, знаю, - відповів той, - але якщо я тобі скажу, ти захочеш його залишити у себе, а я так хотів би щось підпалити – усе, що могло горіти навколо, я уже давно спалив!

Дійсно, оглядаючи приміщення, у якому знаходився елементаль, знайти щось таке, що могло б загорітися, було великою проблемою – але про те, що раніше такі речі точно тут були, свідчили кілька купок попелу у кутках кімнати.

- У будь-якому випадку, якщо цей ключ хоч чимось може бути мені корисним, я його вам не віддам.

- Тоді не отримаєш інформації про нього. Раз маєш мітку на своїй руці, тобі не багато лишилося – скоріш за все до кінця свого життя і не дізнаєшся, - і Нейрн знову зареготів.

- А якщо ми вам пообіцяємо принести багато-багато деревини? – запитало у елементаля драконеня.

- А гарантії? Чому я маю вам вірити?

- Я можу дати вам слово члена королівської сім’ї, - промовила Інгві.

- Люди часто обманюють…

- Я нічого не можу дати… - ніяково промовив Тобі.

- Слово дракона, - спробував втрутитися Рок, і, на диво, це подіяло.

- Хм, - Нейрн на хвильку задумався, - а чи знаєш ти, юний драконе, що його не можна порушувати? Я здогадуюсь хто ти, бачу до очам та деяким особливостям зовнішності. І я знав твого діда, знав твого батька, а тепер знаю і тебе. Ті двоє тримали своє слово… А чи зможеш стримати ти?

- Так. Даю гарантію. Даю слово дракона, - продовжував Рок.

- Чудесно. Тоді, я чекатиму на тебе та багато-багато деревини.

- А стосовно ключа? – знову запитав у елементаля Тобі.

- Ключ цей зовсім непростий – не знаю, звідки він у тебе, але це дар одного з хранителів сутності – і він дозволяє переміститися у його резиденцію, де б ти не був, лишень помістивши його у будь-який замок будь-якої двері…

- То Рогатий Бог – один із тих хранителів сутності, про котрих ми читали у білій бібліотеці? – Інгві була вкрай здивована.

- Ні, скоріше то Мапуту, - скоректував її Рок, - пам’ятаєте, як Рогатий Бог розповідав про нього – казав, що той уміє переміщуватися між світами. Як на мене, підходить під описання того, що ми зустрічали у тій книжці в бібліотеці. Та й недарма його називають містичним…

- А ти розумний, правильно мислиш, - на цей раз стримано загиготів Нейрн, та додав, - ну, чим ще я можу вам допомогти? Чи може порозповідаємо одне одному цікавих історій ще?

І знову у елементаля запитував Тобі.

- Як ви уже зрозуміли ще на початку нашої розмови, - почав він, - я прибув у храм Нерітона, аби дійсно знайти особливий годинник, який дозволяє повертатися назад у часі…

- І ти хочеш його знайти? Ти хоч знаєш, що скориставшись ним ще раз, ти не вирішиш свою проблему? Знаєш, що він повертає назад у минуле на фіксовану кількість років, і, судячи з твого не зовсім великого віку, при прямому використанні вже зараз годинник просто тебе знищить назавжди? Усвідомлюєш усі ризики користування ним?

- Так, власне, тому я і тут…

- Ну що ж. Узяти годинник може кожен охочий – за це його охоронці, яких тут навколо є чимало, лишень спробують повернути його на місце. Але ось хто скористається ним – наведе на себе неабияку біду. Власне, це ти уже встиг зробити. Але, що робити далі - вирішуєш знову ти. У цьому храмі є безліч різних приміщень та переходів, що їх сполучають, тож скажи: тобі який шлях до годинника вказати – безпечний, короткий, чи швидкий?

- У нас немає багато часу, - відповіла за парубка принцеса, - кажіть швидкий.

- А куди ж ви спішите? – поцікавився Нейрн.

- Можливо, нам би якось вдалося запобігти сумній долі, яка чекає мене, - мовив Тобі.

Проте елементаль сприйняв ці слова лишень як недолугий жарт, і у звичній для себе манері розреготався, та так гучно, як ніколи впродовж усієї розмови.

- Люди! Такі кумедні у своїх побажаннях! – і, кидаючи погляди у сторону Рока, немовби той мусив би поділяти його точку зору, Нейрн заходився хаотично переміщуватися по куткам кімнати, у якій знаходився.

Врешті, зупинившись у одному з них, він заспокоївся та заговорив серйозно.

- Я сумніваюся, що у вас вийде. Дуже сумніваюся. Не уявляю, що має такого статися, щоб хранителі часу пробачили такий злочин… Але ваша воля – моя відповідь: найшвидший шлях до так бажаного вами годинника це фіолетові двері наприкінці коридору, який чекає на вас уже на виході з моїх апартаментів. Він безпечний, я сам особисто по ньому не раз і пролітав, і проходив, і пролізав. Але ось за дверима буде зовсім навпаки…

Друзі почали переглядуватися між собою, безслівно запитуючи одне у одного, чи достатньо інформації вони отримали, аби розпрощатися з елементалем. Врешті першим заговорило драконеня.

- Ми вдячні вам за час, котрий ви нам виділили, та за знання, якими наділили, - зверталося воно до Нейрна, - але ми не знаємо, чи багато маємо часу самі, тож нам краще поспішити.

Елементаль спокійно перемістився у центр кімнати, та, якомога ширше розпластавшись по підлозі, почав робити якісь незрозумілі рухи.

- Добре, йдіть. І не забувай, драконе, я чекатиму на тебе.

- Я пам’ятаю, - мовив Рок, і, поки Тобі та Інгві ввічливо вклонилися на прощання, він вагався щодо ще одного запитання, яке так кортіло йому задати.

Коли парубок та дівчина вже вийшли з кімнати у коридор, попрямувавши у його кінець, Нейрн на хвильку припинив своє крутіння навколо самого себе, та зупинив свій пильний погляд на дракону, що все ще стояв перед ним.

- Я знаю, що тебе бентежить. Я читаю це у твоїх очах. Те, що тебе кличе, знаходиться зовсім неподалік. Поза межами храму. Платформа древніх драконів – названа так у честь того, що саме на ній у нашому світі уперше з’явились твої прародичі.

- З’явились? Вони не належали до нашого світу?

- Вони прийшли з інших вимірів. І деякі дракони казали, що залишили часточки сили на тому місці. Думаю, тобі було б цікаво там побувати.

Нейрн немов би читав думки Рока, випереджаючи питання, які той мав би ставити. Навіть на останнє, котре так логічно б вписувалося у розмову, той поспішив дати відповідь сам.

- Так, між нами дійсно є зв’язок, ти – вогняний дракон, а я вогняний елементаль. Тому я по-особливому відчуваю тебе, а ти по-особливому відчуваєш мене. Чи не прекрасно те, що дві істоти, котрі так пов’язані з вогнем, знайшли одне одного?

З цими словами Нейрн почав літати по кімнаті, невпинно збільшуючись у розмірах, та викликаючи неабияке потепління навколо.

- Вогонь – наймогутніша стихія! І ти це знаєш, як ніхто інший! – заревів він, - ми ще зустрінемося, і там, надворі, поза межами цього маленького приміщення я покажу тобі істинну силу стихії, якою ти наділений!

- Емм… Буду радий це побачити, а поки що, дякую за все, та я мушу поспішити за своїми друзями, - відповіло драконеня, та рушило до коридору.

І саме тоді, у момент, коли воно було вже готове полишити кімнату елементаля, той, доволі несподівано, виник прямо за його спиною, та, нахилившись над ним, як не дивно, зашепотів:

- Але знай, платформа, яка тобі ніяк не йде з думок, зводила з розуму багатьох драконів. Нехай ця фраза, яку я скажу тобі останньою, убереже тебе від необдуманих поступків…

І коли Рок обернувся, Фер Нейрн перетворився у чистісіньке полум’я, що охопило чи не усе приміщення позаду нього.

 

                                        *                    *                    *

 

У кінці коридору, у який драконеня перейшло, певно, вже біля фіолетової двері, його чекали, заключивши одне одного у обійми, Тобі та Інгві. Підійшовши до них ближче, та поглянувши на їхні розпашілі, чи то від зустрічі з елементалем, чи то від невеликої нагоди спокійно побути так близько одне до одного, обличчя, Рок помітив на них обриси щастя – щастя бути просто поруч, у цей момент, у цьому місці. Власне, недарма кажуть, що, спостерігати за чимось простим – найкращий спосіб дійти до чогось геніального: саме так зараз сталося і з драконеням.

- До мене щойно дійшла така думка, - заговорило воно, тим самим звернувши на себе увагу зі сторони своїх друзів, - Тобі мусить опинитися через певний час у певному місці. А що, якби цей час просто не настав? Що, якби певного місця не існувало?

- Я пов’язаний чарами з великим пісочним годинником, у якому ось-ось маю опинитися, - продовжував думки дракона парубок, - лише з ним…

- Так, і ні з якими іншими хранителями часу чи схожими до них магічними штучками. Отже, якби не було б того годинника, тобі було б нікуди переноситися? – довершила ідею Рока принцеса.

На якусь мить усі троє замовчали, додумуючи свої висновки до вищесказаного.

- Ми не знаємо природи того годинника - ні де він, ні як працює. Знаємо лишень, що його можна зламати, і що тобі, Інгві, це уже вдавалося зробити, - підсумував усе Тобі, - але поки що, - і з цими словами він наблизився до двері фіолетового кольору, недалеко від якої стояв до цього, - ми не можемо робити поспішних висновків: якби все було так просто, то ти звільнила б мене відразу, як тільки я потрапив у годинник. Та навіть, якщо його і можна знищити узагалі, то це точно варто робити до того, як я туди потраплю, бо з місця, де він знаходиться, так просто не втекти. Якщо поспішимо зараз, то, можливо знайдемо час на те, щоб розпитати про цю ідею у тих, хто більш у цьому обізнаний.

- Аби ж у нас було побільше того часу… - вдумливо видала дівчина, та, помітивши, що парубок застиг на місці, тримаючись за ручку двері, до котрої підійшов, криком додала, - відчиняй уже!

І щойно Тобі зробив це, перед трійцею предстала велика кімната: доволі продовгувата, але при цьому вузька – у розмірах дещо схожа на коридор, у якому вони все ще знаходилися. Лишень підлога у ній була відсутня, замінюючись двома платформами у різних її кінцях – біля одної з них знаходились друзі, а на іншій, за кілька десятків метрів від них, на невеликому постаменті щось відблискувало від навколишніх світильників з білим магічним світлом. Увійшовши у кімнату першим, парубок роздивлявся той постамент здалеку, та, хоча і не бачив добре його вміст, проте відчував, що на ньому знаходилося саме те, у пошуках чого він сюди прибув – той самий годинник, котрий дозволяв переміщуватися назад у часі.

- Можливо нам варто знайти дещо інший шлях? – запитала Інгві, підійшовши до краю платформи, та поглянувши вниз, у пітьму, яка обмежувала пересування друзів далі по кімнаті.

Проте Тобі уже підійшов до кількох важелів, розміщених на рухомому колесі коло однієї зі стін, та, звіряючи щось, що було написано біля того колеса, з написами на своєму правому коліні, почав їх натискати у певному порядку.

- Думаю, що знайти шлях уперед можна вирішивши певні задачки та головоломки, - відповів він, - чомусь упевнений, що їх складність не буде надто зростати по мірі наближення до годинника.

Відразу після того, як разом з цими словами парубок натиснув останній важіль, у підтвердження його припущень прямо перед платформою, на якій трійця знаходилася, почала з’являтися ще одна, така ж сама – повільно виїжджаючи зі стіни ліворуч, цим самим надаючи доступ до наступної інженерної головоломки, та наближаючи до годинника.

І якщо Інгві зраділа, та радісно захлопала у долоні, Рок задумався над логічністю цих дій.

- Фер Нейрн сказав, що годинник може взяти будь-хто, без якихось поганих наслідків для себе, - промовило драконеня, та запропонувало, - можливо, було б правильнішим та швидшим мені підлетіти до годинника, та спробувати забрати його самостійно? Переліт туди та назад зайняв би лічені секунди…

Тобі, який уже підбіг до задачки, що знаходилася на стіні коло другої платформи, та являла собою вирізьблене зображення з кам’яних точок та паличок, з якими потрібно було щось робити, на мить зупинився.

- Так, це краща ідея…

Але щойно Рок піднявся у повітря, та розправив крила, аби летіти якнайшвидше, прямісінько коло платформи з постаментом, на якому знаходився годинник, з’явилися двоє хранителів часу, котрі неквапно вилетіли з одного з проходів, що знаходилися у іншому кінці кімнати…

Ззовні такі ж самі, як і той, котрий переслідував парубка в Білій бібліотеці, вони, без лишніх роздумів, безслівно ринулися у сторону друзів. І, хоча для Тобі та Інгві ті кілька секунд, які вони летіли на них, були просто моментом страху та жаху, який вони і не встигли виразити, драконеня, перебуваючи дещо попереду своїх супутників, використовуючи свої неабиякі точний зір та відчуття простору, зуміло визначити, що їх першочерговою ціллю являвся саме парубок. Зіниці, що так зяяли посеред чорної пустоти на місці їхніх голів, були направлені виключно на нього – здійснивши кілька помахів крилами, та приблизившись до хранителів, Рок зрозумів, що анітрохи не змінив траєкторії їх польоту. Проте уже за мить вони мали зрівнятися з ним, тож драконеня піднялося вверх, ухиляючись від зіткнення, та швидко аналізуючи ситуацію, у якій воно та його друзі опинилися.

Відбитися відразу від двох хранителів часу вони точно б не змогли, та й план щодо просто польоту до платформи з годинником був уже неактуальним. Але діяти потрібно було уже зараз, тим паче що на долі секунди хранителі ось-ось були готові пролітали під Роком.

Те, що придумало драконеня, було неймовірною зухвалістю – набравши у легені якомога більше повітря, та сконцентрувавши усю силу свого подиху за той час, який був у нього наявний, щойно хранителі часу порівнялися з ним, воно вивергнуло на них неабияку кількість спустошливого полум’я. Під ураження серйозно потрапив лишень один із них – з криком, подібним на скрип механічних деталей, встигнувши зачепити іншого за руку, він потягнув його вниз, у прірву, змусивши зависнути у повітрі за кілька метрів від парубка та принцеси. Але цього Року було і достатньо – цього він і добивався: вмить хранитель, який постраждав від вогню значно менше, підлетів до одного з навколишніх світильників, та спритно зачепив свого «колегу» за нього, після чого обернувся до дракона, та зосередив свій погляд на ньому. Ще мить – і вони обидва, тепер уже будучи утікачем та переслідувачем, стрімко полетіли у напрямку платформи, поки не звернули у один з численних проходів, зникнувши з поля зору Тобі та Інгві.

- Рок!!! – скрикнула дівчина, щойно зрозуміла, що щойно відбулося.

Для неї з парубком все виглядало так, наче драконеня полетіло уперед до платформи, як і планувало, але, нарвавшись на несподівану її охорону, встигло нашкодити їй, та відвернути від них увагу на себе.

- Він же не вміє добре літати! Що з ним буде? – бідкалася принцеса.

- Швидкість польоту у них приблизно однакова. Та й Рок – дракон, він розумніший за того хранителя, отже, має придумати, як від нього відірватися, - заспокоював її Тобі.

І у своїх словах парубок був абсолютно правий – у цей же час по одній з численних повітряних шахт, що пронизували храм, драконеня вибралось назовні, та маневрувало посеред численних колон, які обмежували його, намагаючись втекти від переслідувача, який анітрохи від нього не відставав.

- Маємо небагато часу, мусимо поспішити, бо маємо небагато часу, - повторяв Тобі, вирішивши задачку на платформі, на якій знаходився, та, спостерігаючи, як повільно із стіни попереду з’являлася нова.

Підбігши до наступної, він почав прикладати свої рукави до стіни, щось уважно зчитуючи з них. Інгві, що стояла поруч, не розуміла, що той робив, та й не намагалася – вона лишень бачила, що форма королівських головних інженерів йому була явно у пригоді. Єдине, чим вона могла б бути зараз корисною, було спостереження за хранителем, котрий висів на світильнику неподалік, усе ще над прірвою, але уже за дві вирішені головоломки – поряд з ними. А спостерігати там було за чим – спочатку невладно сіпаючись, охоронець годинника рвався до Тобі, проте, помітивши, що той активував платформу, та наблизився до того, що він оберігав, його рухи стали дещо інакшими. І, лишень коли парубок вирішив наступну задачку, тим самим змусивши з’явитися наступну платформу, постраждалий від вогню хранитель, весь чорний та обгорілий, потроху почав підніматися вгору, та, постійно перехиляючись вниз, повільно летіти у напрямку годинника.

- Тобі! – хранитель рухається! – занепокоєно скрикнула принцеса, звертаючи увагу парубка на те, як той, ледве не звалюючись у прірву остаточно, летів уперед, - а що, як він зможе забрати годинник та утекти з ним?

- Можеш його якось затримати?

- Зараз спробую, - відповіла дівчина, та, знявши свої білосніжні сандалії, наблизившись до краю платформи, пожбурила їх по одному у хранителя.

І дарма, що перший було кинуто надто незграбно,та мимо цілі – точнісінько у корпус потрапив другий, котрий досить серйозно його підбив.

- Вдалося! Але він все одно продовжує рухатися…

Ні парубок, ні принцеса не знали, та й не могли цього знати, але у цей же момент прямісінько над ними, по даху храму Нерітона, серед численних арок та колон, що його устилали, драконеня продовжувало втікати від переслідуючого його хранителя часу. Рок розумів, що для того, аби завершити погоню, було достатньо вивергнути на нього чергову порцію вогню, проте хранитель так стрімко за ним гнався, що не давав і хвильки зупинитися та набрати у легені побільше повітря. Тим паче, що надворі лютувала буря – важкі краплини дощу неабияк сповільнювали політ, та обмежували видимість навколо.

Так, пролітаючи над одним з кутів даху храму, драконеня не відразу помітило те, що так його кликало та не давало спокою навіть зараз, у такий напружений для нього час – кам’яну платформу квадратної форми, що була розміщена у морі, неподалік від побережжя. Без сумніву, саме вона закликала його відвідати її – Року вистачило просто поглянути на неї, аби на додачу до думок щодо втечі від хранителя часу його розум мусив справлятися з неабияким бажанням полетіти туди прямо у той момент. Проте інстинкт самозбереження все-ж таки брав верх, тож, щойно драконеня вчергове відчуло на собі холодний погляд хранителя, воно пірнуло у один з коридорів, що починався прямісінько з даху будівлі, та вів глибоко у її середину…

В цей же час не зовсім добре себе почував і Тобі – біля наступної платформи, котру він розблокував, приблизившись до магічного годинника ще більше, була специфічна головоломка, яка полягала у особливій оптичній ілюзії. ЇЇ суть була у тому, щоб поперемінно зчитувати змінювані за допомогою важеля написи, котрі виникали за двома розділеними заглибленнями у стіні. І все було б добре з цією головоломкою, якби не одна умова, яка, певно, точно ніяк не входила у її склад – овечка, котра випадково опинилася у одному з заглиблень, при тому, що зі сторони парубка вони обидва були засклені…

- Ні, ні, ні, ні, ні! – знервовано закричав Тобі, - тільки не це! Як невчасно…

Інгві, що весь цей час намагалася галасом та різними рухами повернути до себе хранителя часу, який майже зовсім поряд продовжував повільно летіти у напрямку годинника, зупинилася, та стривожено поглянула на парубка.

- Що сталося? – запитала дівчина, та, отримавши відповідь у вигляді вказівки рукою на скло, за яким, щойно принцеса підійшла до нього поближче, виявилася овечка, сіла коло Тобі, намагаючись зрозуміти суть проблеми.

- Вона мені заважає, - пояснював парубок, - ця овечка – вона не має там бути. Мені потрібно щоб її там не було!

- А розбити скло можна?

- Чим? Та й якщо розбити – головоломка скоріш за все зламається, та нова платформа не з’явиться. А хранитель часу ось-ось добереться до годинника...

Після цих слів Тобі почав стукати по склу, лякаючи овечку, аби та кудись поділася. Проте, вона ніяк його не слухалася - натомість лише відбігши трохи далі по заглибленню, та, зупинившись на місці, почала бекати.

- Беее. Беее, - бідне створіння анітрохи не розуміло, чого від нього хотіли.

- Зачекай, - і, силою відігнавши парубка від скла, Інгві вирішила поглянути на винуватицю – як вона і очікувала, та, судячи по чистим ногам, уміла літати, і, власне через це, скоріш за все, і опинилася у настільки дивному заглибленні.

- Ми стільки усього пройшли, стільки зробили, - у Тобі почалася істерика, - для того щоб через одну овечку усе отак закінчилось? Хто б міг подумати, що на шляху до годинника мені стануть на заваді не могутні магічні хранителі часу, а проста овечка? Я не можу нічого з цим вдіяти… - і з цими словами парубок засміявся, - то ось вона, моя велика проблема, про яку нас застерігав містичний Мапуту! Меч, книга, та вівця. І звісно ж, моя – вівця – те, що ніяк не можна було передбачити! Дрібниця, яка стала нам на заваді випадково. Як же так…

Не дивлячись на паніку, що все більше розросталася у свідомості Тобі, принцеса залишалася спокійною, і знайшла, що на це відповісти.

- Якщо це дійсно так, і це твоя велика проблема, то той же самий Мапуту говорив, що ми: я, ти, і Рок – здатні вирішувати проблеми одне одного. А тому, - і дівчина на хвильку задумалася, - я б попросила тебе розбити скло.

- Але головоломка буде зламана. Нова платформа не з’явиться. Та й чим?

- Важелем, за який ти до цих пір тримаєшся, - оглянувшись навколо, промовила принцеса, - я ж бачу, що його можна вийняти з тримача узагалі.

Проте, зрозумівши, що парубок аж ніяк не спішив цього робити, Інгві сердито вказала йому рукою на хранителя часу.

- Ще трохи, і він ось-ось добереться до годинника! Подивись, йому залишилося летіти до нього менше хвилини! – і у своїх приблизних розрахунках дівчина була абсолютно права, - розбивай швидше!

Ці слова доволі добре подіяли на Тобі – він чув цю фразу уже не перший раз, тож, не питаючи у Інгві, що за план дій вона придумала у цій, як на нього, безвихідній ситуацій, парубок схопив важіль, та з усієї сили уперіщив ним по склу. За мить воно розбилося на багато-багато дрібних шматочків, а десь неподалік щось клацнуло, певно, як і стверджував він раніше, заблокувавши появу нової платформи на шляху до годинника.

Відразу ж після цього принцеса підійшла до заглиблення, та почала «загортати» руками до себе повітря – цим самим манячи овечку. На диво, та вийшла-вилетіла до неї доволі скоро, та, піднімаючись у повітря, зупинилась так, щоб Інгві могла б погладити її мордочку.

- Недарма ж я з ними десять років спілкувалася, - промовила дівчина, та, з цими словами, вихопила з рук у Тобі важіль, та заскочила на вівцю.

Розвернувши її у напрямку годинника, та смикнувши за вуха, принцеса полетіла уперед, наздоганяючи хранителя часу, що був уже зовсім близько до своєї цілі.

І, поки Інгві наздоганяла одного хранителя, інший у цей же час наздоганяв Рока. Драконеня, спочатку намагаючись відірватися від нього за рахунок швидкості, уникало кімнат, коридорів та переходів між ними, що були наповнені різноманітними пастками, проте, розуміючи що це йому вдавалося не надто добре, перейшло до іншої стратегії. Тепер воно чинило навпаки – перелітаючи з однієї локації на іншу, шукало рухомі механізми, які могли чинити загрозу тим, хто біля них рухався, аби не просто утекти від хранителя, а знищити його. Облетівши, певно, чи не половину приміщень у храмі, Рок врешті спромігся знайти так бажану ним пастку – рухомі ворота у кінці вузького коридору, що були зроблені у вигляді двох плит, які з доволі великою швидкістю сходилися та розходилися. Куди вони вели – було не важливим: усе, про що драконеня думало, стрімко наближаючись до них, це швидкість, з якою йому потрібно було до них підійти, аби влетіти у проріз між плитами акурат перед тим, як вони б зімкнулися.

Найбільшою проблемою у цьому плані було те, що хранитель часу, який невпинно слідував за Роком, був значно тонше за нього, оскільки не користувався для польоту крильми. Розуміючи, що просто так його не здихатися, драконеня прийняло доволі ризикове рішення – протиснутися між плитами у момент, коли вони будуть зімкнуті недостатньо для нього самого повністю, цим самим підставляючи під удар власні крила. Це дозволило б йому оминути перешкоду, та точно не дати пройти крізь неї хранителю.

Усе сталося доволі швидко – як Рок і розрахував, він устиг пролетіти між рухомими плитами до того, як вони зімкнулися, ледь не придавивши кігті на його задніх лапах. Натомість хранитель часу врізався у перепону з неабиякою силою – звук від цього удару був достатньо моторошним, аби навіть поспівчувати йому. Щойно драконеня, відчувши сильну біль у крилах, котрі досить добре придавило плитами, знесилено рухнуло на підлогу, як помітило, що знаходиться у кімнаті з якимось невідомим йому артефактом – срібною сферою, що сяяла на невеликому постаменті у самому її центрі. Хоч у крилах Рока і відчувався біль, проте чи то сила тієї сфери, чи якісь таємні резерви у його організмі дозволили відчути йому достатньо енергії у собі, аби піднятися на ноги та рушити до виходу з кімнати на пошуки Тобі та Інгві. Благо, двері такого ж срібного кольору, як і сама сфера, що доволі легко відчинилися відмиканням засуву на них, вивели його, як не дивно, до головного залу при вході у храм.

Піднявшись по сходам, установленими Тобі, до потрібних йому червоних дверей, драконеня опинилося спочатку у вже знайомому йому коридорі, пройшло повз апартаменти Фер Нейрна, котрий в той час висів великою вогняною хмарою над стелею, та дійшло до відчинених у його кінці інших дверей, фіолетового кольору. Те, що воно застало, увійшовши до них, було чимось неймовірним.

За його відсутності парубок устиг розблокувати половину платформ на шляху до годинника, але наразі просто стояв на крайній з них, спостерігаючи за тим, що коїлося на іншому краю кімнати. Там, принцеса, що залізла на літаючу вівцю, тримаючи у руках якийсь важіль, наче спис, стрімко наздоганяла хранителя часу, котрого усього ще кілька хвилин тому покалічив Рок, і який спромігся знайти у собі сили рухатися до постаменту з годинником. І, хоча рухався він доволі повільно – вогонь з пащі дракона явно серйозно нашкодив йому, та був уже за кілька метрів від цілі. Ще мить – і порівнявшись з ним, Інгві увіткнула важіль прямісінько в його корпус, після чого хранитель беззвучно похитнувся, та почав падати у безодню…

Підлетівши до постаменту з артефактом, дівчина схопила годинник, та, розвертаючись назад, дозволила собі переможно підняти руки вверх. Не менше тому, що вона зробила, радів і Тобі – аплодуючи їй, він змушував її артистично кланятися, так, як Інгві могла це робити, сидячи на вівці.

- Рок! – врешті, помітивши на іншому кінці кімнати драконеня, скрикнула принцеса, - з тобою все нормально? Ти так ризикував…

Тобі, обернувшись, підбіг до нього, та почав оглядати того з ніг до голови.

- Як тобі вдалося утекти від хранителя? – ззовні парубок не помічав нічого поганого чи незвичайного у зовнішньому стані Рока.

- Спочатку думав зробити це за допомогою швидкості. Але довелося за допомогою хитрості. Мої крила трохи постраждали, але погано я себе, як не дивно, не почуваю.

У цей же час дівчина долетіла до розблокованих платформ, та, злізши з вівці, після чого погладивши її по голові, подякувавши так за допомогу, поспішила до своїх друзів.

- Ніяких переломів наче немає… - задумливо промовив Тобі, обстежуючи одне з постраждалих драконячих крил.

- Сталося щось погане? – запитала Інгві, щойно підійшла до них.

- Ще не знаємо, - відповів Тобі, та, з повним вдячності виразом обличчя обняв принцесу, - дякую тобі за допомогу, сам би я точно не справився…

Дівчина помітно почервоніла, та протягнула йому годинник.

- Тримай, - мовила вона, та, щойно парубок узяв його у свої руки, хотіла було сказати щось ще, але враз радість, з якою вона це мала зробити, зникла, змінившись на неабияку тривогу.

- Тобі! Тобі! – лишень встигнула скрикнути Інгві, тоді як парубок похитнувся, безслівно упав на підлогу, та й залишився там нерухомо лежати.

- Невже ми не встигли врятувати його? – тривожно питав Рок.

- Ні! Не покидай мене так! Не зараз! – у очах дівчини з’явилися сльози, - Ми ще ж нічого не встигли виправити. Ми мали бути разом…

Принцеса була явно не в кращому стані, аби думати, тож цим замість неї зайнялося драконеня – котре було не менш наляканим таким розвитком подій, аніж вона, проте з явно яснішим розумом.

- Дерев’яний ключ! У Тобі ж є ключ, за допомогою якого ми можемо спробувати переправити його на болото, до Рогатого Бога та містичного Мапуту.

Зрозумівши натяк Рока, Інгві вихопила з кишені у парубка невеличкий ключик, та підбігла до найближчої до неї фіолетової двері, що вела з кімнати у коридор. Зачинивши її, вона почала пробувати вставляти ключ у замок.

- Сподіваюся, це спрацює. Адже так казав Фер Нейрн?

- Так, - відповіло драконеня, - у тебе не виходить?

Надто знервована, дівчина ніяк не могла підібрати правильне положення ключа, аби той добре увійшов у замок. Бачачи, що це у неї ніяк не виходило, Рок спробував вказати схованій у ньому магії напрям її дії.

- Ми хочемо потрапити на болото посеред темного лісу, - промовило драконеня, та, на радість його та принцеси, це спрацювало – дерев’яний ключ врешті увійшов у замок, та, самостійно повернувшись навколо своєї осі, розчинився у повітрі.

Відчинивши двері, друзі зрозуміли, що досягли своєї мети – перед ними була вже знайома їм кімната-галявина з безліччю хаотично розкиданих по ній різноманітних речей. Єдиний, хто тут був присутній зараз, був яскраво-оранжевий птах з різнокольоровим хвостом, котрий копирсався у невеликій купці листя. І, хоча розміри його були дещо більшими за Коко, якого трійця бачила на болоті раніше, проте, ані Інгві, ані Рок чомусь не сумнівалися, що це був саме він.

- Коко? Це ж ти? – першою заговорила до нього дівчина, - ти знаєш, де зараз знаходяться Рогатий Бог чи містичний Мапуту?

Птах відволікся від свого заняття, та, поглянувши на гостів, відповів:

- Я уже не зовсім Коко. Я – Кокорі. Мапуту та Рогатий Бог зовсім поруч, зараз я їх покличу, - і з цими словами він піднявся у повітря, та вилетів у коридор, який, як пам’ятали друзі, вів до центральної лісової галявини.

Принцеса та драконеня переглянулися між собою – хоча відповідь фенікса і здалася їм дещо дивною, та у той же момент вони почули підтвердження його слів.

- Двадцять вісім листків! Хто ж дасть більше! – десь здалеку почувся доволі знайомий їм голос, - Нагадую, що усе виручене листя ж піде на благодійність! – Рогатий Бог так гучно говорив, що його було чути аж сюди.

Проте, уже менше, чим через хвилину, він з’явився до Інгві та Рока у супроводі містичного Мапуту та кількох зацікавлених у тому, що могло тут відбуватися, жителів лісу та навколишнього болота.

- Що ж у вас сталося, друзі мої? – запитав Рогатий Бог.

Проте не встигли вони відповісти, як Мапуту ступив кілька кроків поперед нього, та, помітивши Тобі, який знаходився за відчиненими у храм Нерітона фіолетовими дверима, відповів за них.

- Я знаю, що сталося, - і з цими словами, він окреслив на невеличкому столі коло себе магічне коло, та створивши у ньому, вочевидь, подобу порталу, в одну мить перемістив парубка з-за дверей ближче до себе.

- Що з ним буде? – запитала у шамана дівчина, не відволікаючись на дива, що той творив, підійшовши ближче до нового місцеположення Тобі.

- На жаль, його час уже закінчується, - відповів Мапуту, приклавши руку до лоба парубка, немов би зчитуючи звідти якусь неосяжну іншим інформацію.

На очах принцеси знову з’явилися сльози.

- І ви не можете йому ніяк допомогти?

Проте шаман заперечливо похитав головою, оглядаючи мітку хранителів часу на його руці.

- Я лишень можу полегшити його долю, та вказати відповіді на питання, які він мав, та помилки, які наробив, - і з цими словами містичний Мапуту почав чаклувати над Тобі, - та він все одно опиниться у великому пісочному годиннику, у якому йому суджено упокоїтися навічно.

І в той час, як Інгві схилилася над парубком, нестримно ридаючи, решта присутніх на галявині, включаючи Рока, стримано мовчали.

- Тобі. Ми ж мали бути разом. Ми так багато чого не дізналися. Так багато чого не зробили, - слова принцеси, сказані з неабиякою тугою та розпачем, певно, викликали б сльози у всіх навколо, якби вони могли плакати.

Останнє, чого забажала дівчина, було поцілувати парубка на прощання – проте, щойно вона наблизилася до його обличчя, та закрила очі, той за лічені секунди перетворився у груду піску, розсіюючись навколо…

- Не плач, принцесо, - спробував заспокоїти її Мапуту, - у тебе є інші справи, не менш важливі. Життя продовжується.

Але та, продовжуючи ридати, упала на пісок, марно намагаючись схопити його хоч трохи у свої долоні.

- Не хочу… Нічого не хочу… Попереду нічого не буде… - відповідала вона.

Абсолютна незрозумілість творилася і у голові Рока – то він розумів, відчував своїм драконячим чуттям, що був здатний врятувати Тобі, то, аналізуючи свої здібності, до нього приходила упевненість у тому, що це якщо і можна було зробити, то не з його можливостями. Поступово питання «міг чи не міг» поступилося більш актуальному – а чи була у нього на це сила? Драконеня розуміло, що без повчань та знань, які могли б йому надати старші представники його роду, воно ніколи б не стало сильним, могутнім, та розумним. Чи означало це те, що Рок до кінця своїх днів був приречений бути ніким? Лише тінню від здібностей своїх великих предків?

Сила, інформація, знання, могутність – ці слова затуманювали йому розум, та змусили позадкувати з галявини до фіолетових дверей, які все ще вели у храм Нерітона. Драконеня мусило знайти своє призначення, своє місце у цьому світі, і йому так не вистачало чогось ще недостатнього відомого йому…

Кілька приміщень, переходів, коридорів та сходів між ними, по яким Рок ще кілька хвилин тому пролітав – і ось він уже на даху, вглядається в далечину моря. Самотній дракон, збурену свідомість котрого аж ніяк не охолоджують холодні краплі неперервного дощу. Хоча хвилі заважають бачити його ціль повністю – часто загороджуючи її від нього, та він знає, що там його чекають знання, або їх відсутність. Відповіді на питання - чи є вони там, куди кличе його доля?

Підійшовши до краю даху, Рок розправив крила, оцінюючи відстань до платформи древніх драконів. «Зараз або ніколи» - промайнуло у його думках, після чого він відштовхнувся від поверхні храму, та почав повільно знижуватися до цілі, намагаючись не надто напружувати при цьому крила – біль у них відчувалася все сильніше. Але сталося непоправиме – у пошуках нових сил драконеня не розрахувало свої власні, наявні зараз: усього через кілька секунд польоту крила зрадницьки хруснули під вагою його тіла, яке їм доводилося тримати у повітрі, та цілковито відмовили. Плавне зниження перетворилося у стрімке падіння – з шаленою неконтрольованою швидкістю Рок нісся вниз, у напрямку платформи, без можливості змінити курс чи й узагалі загальмувати…

Момент зіткнення з холодним камінням був надзвичайно болісним – здавалося, усі можливі кості, які є у дракона, переламалися. Крила були неприродно вивернуті у сторони, усі лапи – зламані чи роздроблені. Тулуб узагалі здавався порубаним на тисячі дрібних шматочків, кожен з яких по-своєму відчував біль. Зникли зір та слух, а за ними – і відчуття простору навколо. Залишилось лишень одне - особливе у драконів відчуття магії, котре не покидало Рока, яке сповіщало його, що зовсім поруч були, є, і будуть дракони.

Та не він – свідомість покидала його, загороджуючи розум непроглядним туманом. Ніхто не знав ані де його шукати, ані як боляче йому зараз було. Ніхто не міг йому зараз допомогти. І, хоча тіло Рока поступово відмовляло йому у життю – але до втрати останньої краплі свідомості драконеня відчувало.

Відчувало завершення своєї історії тут і зараз.

Відчувало кінець.

    Смерть.

Далі буде