Казка про повітряні замки. Розділ 2
Розділ 2, у якому головна героїня – вона.
Чергова безсонна ніч… Саме так планувала Інгві провести
наступні декілька годин перед світанком – лежати на своєму ліжку, втупивши
погляд у стелю, та відганяти від себе думки, які не давали їй спокою ось уже
багато років. Вона не пам’ятала, як довго уже знаходилася у своїй вежі – її
батько, король, помістив туди свою єдину дочку у десятирічному віці, і часу з
того моменту минуло чи не стільки само… Звісно, то було зроблено недарма – як
постійно наголошувала на цьому Реджина, дракониха, яку було приставлено з ряду
причин охороняти її: «Король не зберіг своє королівство, але зберіг свій
найбільший скарб – тебе, Інгві». Але чи варто було це робити, з огляду на те,
що сталося потім? Роки принцеса провела в очікуванні когось, хто виведе її з
заточення, та чи багато людей залишилося у світі, де вона жила?
Ніхто до неї не прийде – дівчина зістариться у своїй вежі, та
тут же і помре. Ця думка мала викликати чергову сльозинку з ока Інгві, проте
сталося дещо надто неочікуване та нестандартне – неподалік почувся голос
Реджини. Вона була надто серйозною та похмурою драконихою, щоб розмовляти сама
з собою – скільки Інгві її пам’ятала, та ніколи такого собі не дозволяла. Серце
дівчини шалено закалатало: вона підбігла до вікна, та виглянула назовні – невже
Реджина дійсно говорила з кимось?
Перед драконихою стояв парубок: більше того, тільки-но
принцеса показалась з вікна, їхні погляди зустрілися, тож їй нічого не
залишалося, як стрімко сховатися – він її помітив надто швидко, а вона ж не
знала що у цій ситуації узагалі робити. Роками Інгві уявляла, як хтось отак
візьме і прийде до її вежі, у пошуках принцеси, щоб звільнити її – роками
придумувала, чим усе може закінчитися, що він та вона при зустрічі будуть
робити. І ось це сталося – дивовижа, та й годі, але усі плани дій, які
понапридумувала собі дівчина за усі ці роки вмить позникали, залишивши Інгві
перед фактом: ось він, її рятівник, врешті прийшов аби врятувати її, але що при
цьому робити їй? Принцеса не знаходила собі місця, тож підбігла до вікна, аби
детальніше розгледіти свого визволителя – все рівно він її уже побачив, та й
дівоча цікавість несподівано брала верх у протистоянні розуму та інтуїції.
Перед Реджиною стояв парубок, доволі молодий, і хоча
зовнішність його роздивитися здалеку було дещо проблематично, в очі кидалася
його досить незвичайна одежа: коричнева сорочка та білі штани – саме так
одягалися королівські головні інженери, тож Інгві зробила висновок, що той був
певно одним із них. З рештою, уніформа ця була надто чудернацькою – вона
містила у собі безліч кишень для всіляких інструментів, пояс, що підперізував
її, слугував для замірювання відстаней, та й узагалі зшита вона була з певними
пропорціями: так, загальновідомим був той факт, що довжина рукавів дорівнювала
довжині цеглин, з яких будувався королівський палац. Парубок ніяк не зводив
погляду з Інгві, тож вона, аби не виглядати надто зацікавленою ним, знову
сховалась від нього за вікном: знову обдумуючи, що робити їй далі.
Свобода… Це слово ніяк не йшло принцесі з думок – врешті
після років очікування вона могла покинути вежу. Їй не хотілося, щоб її
рятували, не хотілося лишніх слів та формальностей – лише свободи, і то швидше!
Кинувши погляд у сторону вікна, дівчина помітила там овечку, яка насмілилася
підлетіти до нього надто близько: зазвичай їх лякала Реджина, вони не насмілювались
приближуватися до неї, та облітали дракониху як тільки могли. Але зараз її
пробудження посеред ночі внесло хаос у траєкторію їх польотів – тож Інгві,
дивлячись на доволі велику та товсту тварину з пухкою білосніжною шерстю, як не
дивно, побачила в ній лише літальний апарат. Колись вона бавилася з Реджиною
незвичайним способом: та заштовхувала бідних овечок їй у вікно, після чого
принцеса їх сідлала та літала на них досхочу. Звісно, за межі своєї кімнати
дівчина ніколи не вилітала, проте, елементарні знання, як управляти літаючою
вівцею, смикаючи їх за вуха, мала – тому зараз, анітрохи не вагаючись,
вистрибнула з вікна прямо на білу хмарку, та, знайшовши «важелі», повернула її
вгору, та подалі від драконихи і свого спасителя.
Вівця летіла надто повільно, крім того, абсолютно не по
заданому їй маршруту – як би Інгві не смикала її за вуха, та постійно врізалася
в інших своїх родичів. Раз-по-раз озираючись назад, принцеса слідкувала за тим,
що відбувалося на землі між Реджиною та парубком – ті все ще щось обговорювали.
І хоча вона здогадувалася, який приблизний зміст мала та розмова, на мить їй
здалося, що її зникнення ніхто не помітить – і дівчина полетить в далечінь,
поки вистачить сил у її овечки. Проте не встигла та мить закінчитися, як
несподівано зліва її штовхнув повітряний вихор, котрий змусив її відлетіти на
кілька метрів у протилежну сторону – то був помах крила Реджини. Глянувши на
дракониху, Інгві помітила, що парубок сидів у неї на спині, ледве втримуючись
та з острахом поглядаючи вниз.
- Що ти робиш? – зі здивуванням запитала її Реджина.
- А хіба не видно? Насолоджуюся свободою! – палко відповіла
дівчина.
- Я тут тобі друга знайшла. Стрибай мені на спину, я підлечу
під тебе – твій засіб для польотів вже видихався.
І справді, якщо спочатку овечка лише бекала, бурно реагуючи
на посмикування її вух, то зараз вона тяжко сопіла – тим не менше, Інгві не
спішила приєднуватися до парубка.
- Куди полетимо? – запитала у драконихи принцеса.
- До Вогняної гори, - відповіла дракониха, знижуючись та лаштуючись
під овечкою.
- Він з нами? – киваючи у сторону Тобі, уточняла дівчина.
- Так, «він» уже багато чого знає. Але не все. Нумо, стрибай!
Польоти на вівцях, як і довгоочікувана свобода, були
прекрасною штукою. А якщо їх змістити разом… Але потрібно було повертатися до
реальності з її подіями та проблемами – тож Інгві поглядала вниз, та як тільки
парубок на спині Реджини опинився чітко під нею, відштовхнула від себе овечку
та зіскочила прямісінько на нього.
Як не дивно, він її зумів піймати прямісінько в руки, при
цьому утримавшись на спині драконихи. Кілька секунд вони просто здивовано
дивилися одне на одного, аж поки Інгві не отямилась після падіння, та розрядила
обстановку доречним словом.
- Піймав! – весело констатувала вона.
Парубок захитав головою, при цьому не зводячи очей з
принцеси, та представився.
- Мене звуть Тобі.
- А я Інгві. Я тебе дуже довго чекала. Не подумай, що я від
тебе тікала, - почала виправдовуватися дівчина, - просто воля окриляє.
- Так, я помітив. В буквальному сенсі, - пожартував парубок.
Принцеса посміхнулася та звернулася до Реджини, яка весь цей
час набирала швидкості та уже стрімголов летіла до місця призначення.
- Чи далеко ще до гори?
- Не дуже. Коли ми будемо близько, ти неодмінно зрозумієш це.
Перелізши на ділянку спини драконихи попереду парубка, та
зручно умостившись поміж двох з її численних гребенів, Інгві вирішила завести з
Тобі хоч якусь розмову – адже той мовчав і не думав заговорити до неї першим:
мабуть, вперше літав на драконі, судячи по виразу його обличчя.
- Дивовижно, чи не так? – почала діалог дівчина.
- Ти про політ? – перепитав парубок.
Інгві стверджувально кивнула, та отримала такий же кивок у
відповідь – розмова явно не клеїлася. Але принцеса не відступала.
- Дай угадаю, ти був раніше королівським інженером?
- А я і не знаю, можливо.
Інгві здивовано поглянула на парубка – той вичавив з себе
ніякову посмішку, та не спішив пояснювати свої слова.
- Цей парубок нічого не пам’ятає, він був бранцем у
хранителів часу, - озвалася Реджина, яка чула усю цю «розмову», - і, певно,
знову буде.
- Та невже? – здивувалася принцеса, - тобто їхнє існування не
вигадка?
- Ні, - прокоментував цю реакцію Тобі, - і через це я не
пам’ятаю нічого, окрім шести останніх годин свого життя.
Так ось воно що… Ось що не так з цим парубком. Якщо усе
дійсно так, як він говорить, то причина його дивакуватої поведінки була дівчині
зрозумілою. Тим часом Тобі врешті розговорився:
- Я прокинувся біля здоровенного пісочного годинника, а
навколо мене снували бабки. Тисячі їх, і всі літали надто швидко та загрозливо.
Тож, як я уже знаю, я зумів утекти від них, перенісшись назад у часі – так я
опинився посеред поля з овечками. А потім з допомогою незвичних дороговказів
знайшов твою вежу. Оце і вся моя історія.
- І про що тобі уже розповіла Реджина?
- Яка Реджина? – на обличчі Тобі з’явилося здивування - він ніяк
не розумів, про кого Інгві говорила.
Принцеса показала парубку пальцем вниз, указуючи на дракониху.
Той все вмить зрозумів та погоджувально кивнув головою.
- Тільки попросила допомоги, решту ти розкажеш парубку сама,
- дала відповідь на попереднє питання Реджина. Від її надчутливих драконячих
вух ніколи нічого не вислизало.
- Усе тут надто дивовижно для мене. Цей світ, у який я
потрапив, - продовжував Тобі, - він надто дивує мене. Не уявляю, як жив тут
раніше…
- Але тобі він подобається? – запитала Інгві.
- Поки що так, - посміхнувся парубок, - але овечок трохи
забагато.
Принцеса було хотіла посміхнутися йому у відповідь, проте
остання фраза стерла майбутню посмішку з її обличчя, та змусила перейти на
більш серйозний тон: прийшла пора розказати парубку правду про його «оточення».
- Бо то не зовсім вівці. Колись ці створіння були людьми… -
на цих словах Інгві ледве стримала сльози, але продовжила розповідь, - багато
років тому усе було не так як зараз. Я була маленькою принцесою та жила у
палаці разом з батьком та матір’ю – звичайна королівська сім’я. Проте люди не
можуть без війни, тож ми воювали з сусіднім королівством. Я не знаюся у
політиці, та і батько мене ніколи не посвячував у свої воєнні плани, тож я не
знаю чому і за що. Але сталося так, що під час одного з чергових боїв армії
своїми діями потривожили якісь древні могутні сили. Вони пробудилися від
тисячолітнього сну, та в гніві на людей наклали страшне прокляття на обидва
королівства, перетворивши їх жителів на овечок. А до нашого палацу явився злий
дух-чаклун, який зумів матеріалізуватися, та перетворив мого батька, матір, та
усю нашу свиту і обслугу у овочі.
Увесь цей час Тобі заворожено слухав – по його вигляду було
видно, що ця страшна правда справила на нього неабияке враження.
- Як же тобі вдалося оминути прокляття?
- Верховний маг нашого королівства вмів бачити майбутнє – та
досить туманно, як він сам пояснював. Тож він порадив батьку побудувати вежу –
ту, яку я щойно покинула, та забезпечити її провізією та усім необхідним для
життя ще при моєму народженні. Він спорудив навколо палацу захисний магічний
бар’єр, а коли той злий чаклун явився до короля, щоб той не уник прокляття, то завчасно
попередив нас про це, а сам вступив з ним у двобій, аби хоч якось затримати.
Батько попрощався зі мною, та наказав Реджині віднести мене до тієї вежі – як
виявилося, прокляття діяло на усіх, хто ступав по землі королівства, тож там я
була у безпеці. Після того я не бачила людей ось уже багато років – будь-який
мандрівник, що ступав на наші землі, миттєво перетворювався на звичайнісіньку овечку.
Але з часом прокляття мало ослабнути - так передрік верховний маг, тож я знала,
що коли-небудь хтось підійде до моєї вежі, і це означатиме, що я стану знову
вільна. І ось до мене прийшов ти…
- А звідки ти знаєш, що сталося з твоєю сім’єю?
- Реджина літала туди, та все бачила своїми очима. Моє
королівство майже що вимерло – може, хтось десь і був надто високо над землею,
в момент коли почало діяти прокляття, але ніхто не зміг би прожити так багато
часу без їжі не ступаючи на землю. Скільки Реджина не шукала живих людей, як
далеко не залітала у їх пошуках – нікого ніколи не знаходила…
- А що, як я особливий, і не можу перетворитися на овечку? Що
як я просто оминув прокляття, і все? Тоді тобі все ще не можна торкатися землі,
- розмірковував Тобі.
- Ти думаєш, що зміг би опиратися магії, яка вмить
перетворила два могутні королівства в величезні овечі стада? – озвалася Реджина,
яка уважно слухала розповідь Інгві та питання парубка.
Проте не устиг той відповісти, як несподівано навколо стало
значно тепліше – овечок навколо почало меншати, натомість у повітрі з’явився
«чорний сніг» - часточки попелу, які повільно кружляли, осідаючи на поверхню
десь далеко внизу. Дракониха почала знижуватися, тож парубок і дівчина чітко
побачили перед собою причину їх появи – великий діючий вулкан, з якого
безперервно вивергалися тонни диму та попелу, роблячи небо навколо темним від
їх обсягу.
- Вогняна гора. Ми не можемо підлетіти ближче, тож я висаджу вас
ось тут, - промовила дракониха, приземлюючись біля входу у велику печеру, на
невеликому плато посеред гір, десь за кілометр до жерла вулкану.
Щойно Інгві зістрибнула на землю, як відразу ж погрузла у
м’якому попелі, що покривав поверхню.
- І який у нас план дій? – запитала вона, стривожено
оглядаючи подоли свого плаття та замурзані черевички.
- Лише добігти до жерла вулкану, та забрати яйце, що лежить у
гнізді прямо над урвищем, - повідомила Реджина.
- А ти?
- Родерік. Він все ще там… Ідіть в печеру, тут лише один шлях
– уперед.
З цими словами дракониха підлетіла вверх, та направилася до
вулкану, залишивши Тобі та Інгві переглядуватися між собою на землі.
- Родерік - це хто? – запитав Тобі.
- Хіба Реджина не розповіла тобі усього стосовно цієї затії?
- Розповіла, що вона буде відволікати декого, щоб ми могли
забрати її яйце. Я так розумію, що цей «дехто» і є оцей Родерік?
- Це не просто дехто. Це батько тої ще не народженої дитини,
яку ми зараз будемо рятувати. Родерік з Реджиною були парою, жили на цій горі,
і прислуговували нашому королівству. Коли відбувалися події, про які я тобі
розповіла, Родерік боровся зі злими чаклунами, і багатьох із них знищив – адже
дракони майже не вразливі до магії. Але ті, кого він знищив, з потустороннього
світу наклали на нього закляття, перетворивши на собі подібного – живого мерця.
Тепер Родерік – лише велика купа костей, яка бездумно літає над своїм домом,
нападаючи на будь-кого, хто приблизиться до нього надто близько. Яйце не можна просто
так забрати – воно, як і його родове гніздо, завжди у його полі зору. Тож
Родеріка потрібно якось нейтралізувати. Ось, що робитиме Реджина – те яйце, по
яке ми йдемо, і так надто довго пролежало там. Пора нам йти.
З цим словами Інгві сміливо увійшла до темної печери перед
собою. Слідом за нею пішов і Тобі…
Як не дивно, шар попелу, який вкрив землі ззовні печери, був
не надто меншим всередині, тож принцеса неабияк перелякалась, коли ледь не
спіткнулася об щось в темноті. До неї відразу підбіг Тобі, та, трохи покопирсавшись
у попелі, знайшов на тому місці кілька смолоскипів. Черкнувши одним із них по
жорсткій стіні печери, він змусив його загорітися тьмяним жовтим полум’ям –
тепер навколо було хоч трохи світліше.
- Ця гора була такою непривітною до відвідувачів ще до
падіння твого королівства? – поцікавився Тобі.
- Так. Це був особливий історичний регіон – сюди часто
приводили на екскурсії дітей. Тоді тут жила пара гостинних до них драконів, яка
розважала їх, просто видихаючи вогонь. При таких обставинах я вперше
познайомилась з Реджиною…
Згадка про ті часи навіяла сум у думках Інгві. Того всього
було уже не повернути - як і щасливого дитинства, так і згаяної молодості, проведеної
у вежі.
- Тобто ти знаєш, куди нам потрібно зараз йти, і ведеш мене
по маршруту? – весь цей час Тобі був позаду, хоча і йшов зі смолоскипом:
принцеса вела його вглиб майже що у темноті.
- Так, - відповіла дівчина, - і вже десь зараз ми маємо
підійти до брами, яка веде у будівлі під горою.
Дійсно, щойно вона сказала ці слова, як вдалечині з’явився
ледве помітний відблиск світла – підходячи ближче, перед парою постали масивні
металеві ворота. В той же час десь далеко почувся пронизливий крик дракона – це
означало, що Реджина уже як мінімум долетіла до свого гнізда, тож їм варто було
поквапитися.
- Швидше, тут є важелі, - з цими словами Інгві підбігла до
однієї зі стін обабіч брами, - натискаймо на них одночасно, - звернулася вона
до Тобі.
Той зрозумів, що від нього потребувалося, та підійшов до
стіни навпроти. Одне натискання – і двері відчинилися, явивши за собою великий
зал з багатьма кам’яними столами та стільцями обабіч них. Судячи по реакції
Тобі на це приміщення, Інгві зрозуміла, що той був вражений, не дивлячись на
те, що це була всього-на-всього столова.
- Ніколи такого не бачив? Звичайний зразок кам’яної
архітектури, нічого особливого, – розповідала вона.
- У цьому житті ні, - оглядаючи стелю, виконану у вигляді
великого овалу, відповів Тобі, - але у нас є справи важливіші, ніж оглядини,
тож давай йти далі.
Прискоривши крок, Інгві вела парубка по численним кімнатам,
які слугували для прийому та дозвілля їх гостей. Побудували їх ще сотні років
тому її далекі пращури, для того щоб зблизитися з династією драконів, яка жила
поруч. Тепер ці зали були покинутими, два останні дракони зараз певно боролися
між собою, а гості, які нанесли сюди візит, прибули аж ніяк не для відпочинку.
Певно, єдиною причиною, по якій принцеса не впала у цілковитий відчай, була
радість, яку вона отримала разом зі своєю свободою, - вона ж вселяла у дівчину
невиправний оптимізм та бажання діяти та йти далі. Бажання, яке врешті довело
її та Тобі до виходу з комплексу будівель назовні.
- За цими дверима буде вихід до вулкану, - опинившись перед
брамою, подібною на ту, яку вона відчинила кілька хвилин назад, сповістила
парубка Інгві.
- Відчиняємо? – запитав Тобі, ставши на позицію до важеля на
одній стороні від воріт.
Дівчина підійшла до важеля навпроти, але, схопившись за
нього, лишень застигла на місці – її овіяв страх перед тим, що могло чекати її назовні.
- Перестань нервувати, - помітивши те, що з принцесою було
явно щось не так, звернувся до неї Тобі.
- Тобі легко казати таке, певно, ти хоробріший від мене.
- Аж ніяк ні. Для мене усе навколо настільки дивовижне, що я
просто забувся про такі речі, як страх чи відчай – навіть незнання того, ким я
є не доставляє такого дискомфорту, як мало б.
- Так, твоя правда, ми маємо рухатися далі, врешті я теж
починаю нове життя, - промовила Інгві, та, синхронно до парубка натиснула свій
важіль.
Брама відчинилася, явивши за собою картину, яку дівчина і
боялася побачити – неподалік перед нею знаходилась вежа, з якої до жерла
вулкану вів підвісний міст, далі був власне сам вулкан, а над ним, у жорстокому
двобої, зчепилися два дракони. Те,що Родерік був надзвичайно сильним та
могутнім представником свого виду – до того ж, значно сильнішим за Реджину,
було відомо навіть далеко за межами її королівства. Звісно, перетворення в
живого мерця мало б ослабити його, як і те, що від нього залишилися лише рухомі
кості – проте зараз вони снували у польоті прямісінько над жерлом вулкана, над
озером розпеченої лави, у смертельному танці з Реджиною. Дракони несамовито
кричали, ударяючи один одного кігтями, та вивергаючи полум’я зі своїх пащек.
Обидва намагалися перекусити ворогу горло – проте і захищалися вони взаємних
нападок надто добре.
- Мені боляче на це дивитися, біжімо до тої вежі! – скрикнула
Інгві, та, вказуючи Тобі на єдину будівлю у її полі зору, означила цим напрям
їх руху.
Шлях до неї не був легким: так, земля судорожно здригалася
під ногами – не зважаючи на те, що дракони боролися в повітрі, страждала при
цьому саме вона. Поки дівчина та парубок бігли до вежі, то встигли декілька
разів упасти, та допомогти одне одному піднятися.
- Куди далі? – захекано запитав Тобі, як тільки вони вбігли
всередину.
- Наверх! – крикнула Інгві, потупотівши по кільцевим сходам
уперед – здавалося, вона не відчувала втоми, та могла бігти безкінечно довго.
Сходи вели до кімнати з багатьма дверима, обставленої
численними портретами драконів – це були попередні жителі гнізда, династію яких
продовжували Родерік та Реджина.
- Це кімната пам’яті, тут знаходяться зображення драконів,
які жили біля цієї гори раніше, - промовила Інгві, побачивши неабияке зацікавлення
портретами у очах Тобі, та, роззираючись навколо, додала, - наскільки я
пам’ятаю, нам сюди.
Усі двері у цій кімнаті вели на оглядові майданчики, але лише
з одного з них був побудований підвісний міст, який вів прямо до вершини
вулкану. Саме двері, які вели до нього, і відчинила принцеса.
- Ого, - прокоментував вид, який відкривався з майданчику,
Тобі.
Підійшовши до його краю, він зрозумів, чому тут був
побудований саме підвісний міст – і вежа, і вершина гори на протилежному його
боці знаходилися біля великого провалля. Попереду, над вулканом, все ще боролися
дракони, позаду за цим спостерігала з кам’яним обличчям Інгві. Чи міг він
подумати, що потрапить у таку пригоду, погоджуючись на пропозицію Реджини?
- Та що з тобою не так? То ти спішиш, то навпаки стоїш і не
рухаєшся? – слова Тобі повернули дівчину до реальності.
- Їй не встояти перед ним, - кивнула принцеса у бік драконів,
- він надто сильний.
- Ми маємо йти вперед. Це все, що я знаю, - сказав Тобі, та,
схопивши Інгві за руку, поволік її на міст.
Йти по ньому було надто незручно: удари драконів одне по
одному викликали неабиякі потрясіння землі та споруд навколо, через що той постійно
хитався, а всюдисущий попіл підступно підіймався вверх, створюючи цілі хмари
чорного пилу, які хаотично розліталися навколо, та зменшували видимість.
- Здається, мені стає трохи страшнувато, - промовив Тобі,
зупинившись на середині, та поглянувши вниз.
- Не дивись туди, просто йди далі, - сказала принцеса, що
слідувала за ним.
Її погляд раз-по-раз падав на драконів, на те, як завзято і з
люттю Родерік атакував Реджину. Дівчина не уявляла, як довго дракониха зможе
стримувати його, і це хвилювання лише
ускладняло рух по мосту – час від часу їй здавалося, що її наступний крок
протисне дошку, та вона упаде у провалля. Як з подібним страхом, якщо він був у
нього узагалі, справлявся Тобі, вона і уявити не могла.
Проте парубок уперто йшов уперед, лише інколи озираючись на
Інгві. Дійшовши до кінця мосту, вони опинилися на невеликому пустирі, з якого
починалася полога дорога по схилу вулкана, яка вела прямісінько до гнізда
драконів. Виконана вона була у формі дрібних сходинок – дивлячись на неї знизу,
здавалося, що Родерік та Реджина боролися, стоячи на ній, а сходи ті були
шляхом, щоб до них приєднатися.
- Я не можу дивитися, як гине моя подруга та наставниця, -
промовила Інгві, та якомога швидше побігла вверх до жерла.
- Зачекай, ми ж не придумали, що будемо робити на вершині! –
для Тобі таке її рішення було надто нелогічним та поспішним, але у нього не
було іншого вибору, окрім як кинутися за нею навздогін.
Діставшись до вершини, Інгві відразу опинилася біля великого
гнізда, яке було сформоване на прямовисній скалі прямо над киплячою лавою
знизу. Ще мить – і позаду неї з’явився Тобі. Прямісінько перед ними Реджина
стримувала Родеріка у черговому намаганні перекусити їй шию. Видовище це було
просто неймовірним – Інгві такого ще в житті не бачила, та й Тобі, певно, теж.
- Швидше, хапайте яйце та тікайте! – громовим голосом звеліла
парубку та дівчині Реджина, помітивши, що ті застигли, немов ошелешені, від
того, що відбувалося перед ними.
Тобі почав повільно підступати до центру гнізда, у якому, як
і очікувалося, була лише одна річ – драконяче яйце, розміром десь з третину
його росту. Інгві ж обережно ступала позаду, боячись привернути увагу Родеріка.
Ось парубок підійшов до яйця, та обхопив його руками, намагаючись підняти. Але
сталося те, чого так боялася Реджина – Родерік помітив це, відштовхнув її від
себе, і тепер дивився своїми пустими очима, які мали б десь знаходитися на його
кістяному черепі, на викрадачів. В той момент, знаючи інстинкти драконів, Інгві
очікувала, що той вивергне на них полум’я, і вся ця авантюра закінчиться тут і
зараз же. І хоча це все тривало лише мить, та в її вухах пронизливим криком
пролунало «Бережіть його!», після чого Реджина моментально виринула прямісінько
між нею та Родеріком, дозволивши йому хапонути її за шию, нанісши цим самим їй смертельну
рану.
- Прощай, любове моя, - з цим словами Реджина з останніх сил
дотягнулася до кісток дракона, які формували його шию, та впилася у них своїми
зубами навзаєм.
Вони були парою. Родерік та Реджина, два дракони, які щасливо
жили на вогняній горі, очікуючи поповнення у сім’ї. І ось тепер вони помирали
разом, у так улюбленій ними позі – обіймами з переплетеними шиями. Колись так
вони демонстрували усім свою єдність, а тепер же падали вниз, випускаючи свої
останні подихи.
- Ні! Реджина! – скрикнула Інгві, підбігши до краю гнізда, та
спостерігаючи за тим, як лава поглинала її останки.
- Інгві, назад! Тікаймо звідси – земля продовжує дриґотіти,
тут не безпечно! – кричав Тобі десь позаду.
Але думки принцеси були зайняті іншим. Реджина - особа, з
якою вона провела скільки часу, померла. Усі спогади, які пов’язували її з нею,
зараз виринали назовні, загороджуючи собою будь-які інші думки. Одним з
найяскравіших з них було постійне згадування нею її яйця, її ще ненародженого
дракончика, заради якого вона зараз віддала своє життя. Воно ж і змусило Інгві
обернутися та відійти від краю прямовисної скали, та поглянути на те, що
змусило Реджину так поступити.
Перед нею стояв Тобі, тримаючи перед собою в руках яйце – він
таки зміг його підняти, і тепер готувався нести його вниз. Парубок чекав лише
її.
- Так, ходімо, - промовила Інгві, пройшовши поряд з Тобі, та мовчки
почавши спускатися вниз.
Земля навколо ніяк не переставала дриґотіти, а це могло
значити лише одне: через якийсь час вулкан мав би почати своє виверження, тож
парубку та дівчині варто було поквапитися, аби бути у той час якнайдалі від
нього. Сходи, невелике плато, підвісний міст, вежа, простір між вежею та
будівлями для гостей гори – усе це промайнуло для них надто швидко. Тобі та
Інгві бігли, не озираючись назад, лише оглядаючись по сторонам, як
збільшувалася кількість попелу та диму, котрий падав в великих кількостях з
неба. Опинившись у приміщенні, та зачинивши браму, вони опинилися хоч в якійсь
безпеці - Тобі змучено поклав яйце поруч з собою, та розпластався на підлозі, А
Інгві сіла в один з кутків та заплакала: їй було надто сумно, щоб стримувати
свої сльози.
Вмить піднявшись з підлоги, парубок підійшов до неї,
намагаючись заспокоїти.
- Перестань плакати, у Реджини не було іншого вибору. Вона
мусила так вчинити. Краще скажи, що ми будемо робити далі.
- Я не знаю, - через сльози виголосила принцеса, - біля мене
завжди була Реджина, яка казала, як чинити в тих чи інших ситуаціях. А тепер я
сама…
- Ні, це не зовсім так. У тебе зараз з’явився я. Та воно, -
Тобі вказав на яйце, - краще скажи, де у цьому комплексі будівель знаходиться
якась висока вежа, з якої можна оглянути місцевість навколо.
- Астрономічна вежа. Але зараз виверження вулкану, мало що
побачиш.
- Веди мене туди. Там же розберемося і з яйцем…
Через якийсь час Тобі та Інгві були на вершині астрономічної
вежі. Це було просторе світле приміщення, через засклені вікна якого можна було
безпечно спостерігати за тим, як вивергався вулкан. Виверження не було надто
сильним – скоріше, гора «кашляла» через те, що її стривожили дракони. Тож
парубок та дівчина оглядали яйце, обмірковуючи, що робити з ним далі.
- Я читала, що чим довше з яйця не вилуплюється дракон, тим
швидше він ростиме, - ділилася своїми знаннями Інгві.
- Тобто це яйце уже можна вважати таким, що містить дракона?
- Певно, що так. Можливо, ми могли б і розбити його швидше, я
не знаю.
- Постій-но, що ти сказала? – на обличчі Тобі з’явилося
здивування, наче Інгві розповіла йому щось надто неймовірне.
- Ну це яйце уже точно пересиджене, воно грілося біля гори
надто довго.
- Ну звісно ж, так, - лице Тобі осяяло, він схопив якийсь
астрономічний пристрій, та ударив ним по яйцю, викликавши на ньому появу
великої поперечної тріщини.
Інгві хотіла було заперечити такій поведінці, проте не
встигла – шкаралупа заворушилася, тріщина розійшлася, та розбила яйце на дві
половини. Через лічені секунди верхня з них трохи піднялася, і це могло означити
тільки одне: усередині нього було щось живе. Тобі обережно підхопив половинку
та підняв її вверх: і о чудо - перед ними представ маленький дракончик.
- «РРРААААААА!», «РРРРРООООООООООО!», – весело закричав він.
Парубок з дівчиною мовчки переглянулися між собою. Драконеня ж
дивилося на них своїми великими, сповненими цікавості очима, немов би чогось
очікувало.
- «РРРОК!».
О, як багато було у погляді дракончика, скільки усього у
ньому можна було прочитати. Але зараз у нього були проблеми більш звичайного
характеру: саме так вирішила Інгві, та, певно і Тобі, який озвався з цього
приводу першим.
- Певно, це було його ім’я. У нього ж воно має бути.
- Так, згодна, - закивала головою дівчина, не відводячи
погляду від маленького чуда, яке виникло перед нею.
- У такому разі основну проблему вирішено, - продовжував
парубок, - і що ми з ним робитимемо далі?
Інгві врешті відвела свої очі від дракончика та поглянула на
Тобі – той стояв, зніяковіло позираючи то на неї, то на нього. Звісно, це вона
звикла до присутності драконів поруч, і хоча принцеса теж була вражена тим, як
дитинча вилупилося із яйця, та парубку було все-ж дещо важче, ніж їй.
- Нехай воно скаже нам про це саме, - сказала принцеса,
звернувшись до дракончика.