Перша людина на Землі. Розділ 1

  

            Глава 1

      «Першим можна стати лиш тоді, коли попереду нічого немає» - саме так свідчив надпис, зроблений в вигляді золотих літер над величезним вікном, єдиному в своєму роді в не менш масштабній по розмірах кімнаті. Двоє з трьох людей, які знаходились в приміщенні, зосереджено дивилися на фразу, не відводячи від неї погляду, та не порушуючи взаємної мовчанки, яка панувала між ними уже декілька хвилин.

      - Можливо, не варто розказувати йому правду? А що, як він захоче це реалізувати? – врешті-решт мовив чоловік, який сидів в кріслі в центрі кімнати, тримаючи в руках конверт та великий блокнот з ручкою.

      - Тоді я буду вимушений йому допомагати – це моя робота, - відповів на це його співрозмовник, який стояв біля вікна, і тепер перевів свій погляд з напису на панораму великого міста, розташовану за ним.

      - Якщо станеться щось непоправиме, - зауважив чоловік в кріслі, - це буде на вашій совісті, Олівере.

      З цими словами він дістав зі свого портфеля, що знаходився поруч, аркуш паперу та швидко на ньому щось написав. Згорнувши листок надвоє, чоловік поклав його в конверт та розмістив на центр столу, за яким весь цей час сидів.

      - Я свою справу зробив, - мовив він, помітно нервуючи, - давайте покінчимо з цим і розбудимо його.

      Навпроти нього, напівлежачи в кріслі, знаходилась людина, яка і була предметом обговорення – чоловік похилого віку, на вигляд років шістдесяти, який ніяк не реагував на те, що відбувалося в приміщенні. Закривши очі та глибоко дихаючи, він знаходився у такому непорушному стані уже понад десять хвилин. Його розум був вільним від натужного сприймання якої-небудь інформації: чоловік знаходився під гіпнозом.

      - Містере Редмонд, зараз я дорахую до трьох, і ви прокинетесь, - виразним голосом промовив чоловік з блокнотом, який сидів навпроти, і, витримавши невелику паузу, почав відлік, - Один. Два. Три.

      Загіпнотизований повільно розплющив очі і обвів поглядом своє оточення: за столом, окрім його самого, сиділи ще двоє людей, по зовнішньому вигляду яких можна було зробити висновок, що обидва явно чогось від нього очікували. Навкруги панувала атмосфера тиші та спокою, яка, проте, була скоріше напруженою та нагнітаючою, аніж розслаблюючою. Врешті-решт чоловік звернув увагу на конверт на центрі столу, та заговорив.

      - Вдалося? – було єдиним, що він зажадав спитати.

      Не порушуючи мовчанки, обидві людини навпроти нього стверджувально закивали головами. На його лиці з’явилась схвальна посмішка, і, вдивляючись в вирази облич, які у них при цьому утворилися, він прийнявся обговорювати те, що сталося.

      - Ну ж бо, Джадсоне, невже у вас не буде жодних коментарів стосовно всього цього? – прозвучало питання, поставлене до чоловіка, який сидів дещо зліва від гіпнотизера, який в цей час щось зосереджено черкав в блокноті.

      - Ні, босе, - відповів той, - все пройшло так, як ви і хотіли, і нічого додати я не зможу, хіба що док, - і, поглянувши на людину справа від себе, він дав їй зрозуміти, що хотів би, щоб та заговорила.

      Гіпнотизер зосереджено подивився на чоловіка в кріслі навпроти, і, відклавши блокнот в сторону, прийнявся описувати те, що відбувалося в приміщенні на протязі останніх десяти хвилин.

      - Містере Редмонд, я не маю чого додати до слів вашого помічника. Так як і було заплановано, в його присутності я ввів вас в стан гіпнозу, під час якого задавав ті самі питання, на які ви так хотіли дізнатися відповідь. Відповідь на головне – у цьому конверті, - вказав він на центр столу.

      - Чудово, - відповів Редмонд, - я радий це чути. У вас є якісь особисті побажання чи пропозиції?

      - Взагалі-то є, - відповів доктор, - напевно, це не моя справа, коли ви захочете дізнатися те, що написано в конверті, проте, коли цей час прийде, то я хотів би повідомити, що там знаходиться всього лиш бажання – таке, яке є у багатьох людей. Саме сокровенне, те, яке не можна втілити в життя, а, відповідно, і не можна сприймати, як логічну та змістовну ціль. Ви розумна людина, містере Редмонд, тому, коли ви відкриєте конверт та прочитаєте те, що я там написав, подумайте передусім логічно, що це могло б значити – як психолог, я запевняю вас, що це лиш показник, і аж ніяк не орієнтир.

      - Хочете сказати, що моє найпотаємніше бажання, те, до якого я прагну, і те, яке я не можу виокремити самостійно, як найголовніше, те, заради визначення якого я запросив вас сюди – всього лиш якась нісенітниця? – з нотками обурення в голосі запитав Редмонд.

      - Ні, вибачте, якщо змусив вас так подумати, - прийнявся виправдовуватися гіпнотизер, - багато людей, з якими я проводив подібні сеанси, визначали, що хотіли багатства, любові, влади або визнання. Ці бажання є цілком очевидними для простих смертних, проте ви – чоловік не звичайний, а отже, і потреби у вас нестандартні. Я тричі перепитував вас, чи дійсно ви хочете того, що зараз написано в конверті – Джадсон не дасть мені збрехати, і всі рази ви були твердо переконані, що вам це потрібно. Якщо чесно, за всю свою практику, я ще не зустрічав людини з таким найголовнішим потаємним бажанням, можливо тому і не знаю, як на таке реагувати.

      - Ваше бажання досить специфічне та нестандартне, Річарде, - врешті обізвався Джадсон.

      - Так, - підтвердив доктор, - містере Редмонд, ви феноменальні не тільки в своїх здобутках, але і в вираженні бажань.

      Після таких запевнень за столом запала нетривала мовчанка.

      - Дякую за коментарі, прийму їх до уваги, - сухо повідомив Редмонд, і додав, - ви можете бути вільним, докторе. Дозвольте подякувати вам за сеанс, і нагадати вам про конфіденційність та відповідну оплату, яка чекає вас уже на виході з цієї кімнати.

      - О, дякую, було приємно з вами співпрацювати, - відповів на це гіпнотизер, - я доктор не тільки формально, але і офіційно, тому знаю, що таке лікарська таємниця: за це можете не переживати.

      З цими словами, піднявшись з крісла, та потиснувши на прощання руку спочатку Редмонду, а потім і Джадсону, він поспішив покинути приміщення. Як тільки двері за ним зачинилися, в кімнаті запанувала напружена тиша.

      - З ним все буде в порядку? – порушив її першим Джадсон, вочевидь, маючи на увазі доктора.

      - Так. У нього є велика сім’я, декілька дітей, якщо не помиляюсь. Він був підібраний на запропоновану роль не просто так. Страх втратити цих близьких та мій авторитет змусять його замовчати про те, що тут відбувалося, до кінця своїх днів, - відповів на це Редмонд.

      - А я велів підготувати декількох людей, щоб вони на всяк випадок могли відвезти його труп кудись далеко та прибрати сліди, а заодно і сім’ю, щоб не було лишніх питань.

      - Ні, Джадсоне, я вирішив, що в цьому не було потреби. Хоча і ціную вашу підготовку.

      - А я в свою чергу радий, що ви так миролюбно поступили.

      Редмонд посміхнувся, встав з-за столу, взяв конверт до рук, попутно роздивляючись його, немов намагаючись дізнатися, що ж написано на листку паперу всередині, та поніс його до вікна. На найближчій до нього стіні зліва красувався великий, судячи по розмірам дверцят, сейф. Відчинивши його, чоловік поклав конверт туди, і, обернувшись до столу, за яким все ще сидів Джадсон, запитав:

      - Чи можу я щось до цього додати?

      - Ні, босе. Нічого.

      - Ви ж, напевно, здогадуєтесь, що я зроблю, коли закрию цей сейф?

      - Так, проте… В мене є декілька питань.

      - Слухаю вас, - відповів на це Редмонд, сівши за великий прямокутний стіл біля вікна, який слугував для нього основним робочим місцем.

      Джадсон підійшов до сейфу, та, обернувшись до Річарда спиною, зосереджено  дивився на конверт всередині.

      - Якби я почав вас переконувати не втілювати те, що там написано, як би ви вчинили? – запитав він.

      - Ви знаєте відповідь на це питання.

      - Можливо. Тоді б я хотів дізнатися, чому ця ідея з визначенням найпотаємнішого бажання виникла у вас тільки зараз. Чесно кажучи, мені здавалось, що вам, Річарде, нічого не бракує.

      - Ви про матеріальне чи духовне? – перепитав Редмонд.

      - Хіба слова про те, що за перше можна купити друге, належать не вам?

      - Нажаль, задля придбання справжнього душевного спокою, не вистачить навіть всіх моїх багатств. А ви знаєте, які вони за обсягом.

      Джадсон з неприхованим здивуванням подивився на боса.

      - Ключове слово в моєму попередньому висловлюванні було «справжнього», - поспішив пояснити все Редмонд, - коли ти здійнявся на вершину світу, і вище уже нічого немає, тобі залишається лише спостерігати за тим, що внизу. Зважаючи на те, що багато було подолано, побачено та осмислено – усе це стає нудним, таким, що не викликає ніяких емоцій, думок та переживань. Ось тоді і виникає бажання знайти істинний душевний спокій, гармонію з самим собою, щоб зробити буття першого серед перших більш цікавим.

      Висловлюючись про свій неабиякий статус, Редмонд анітрохи не перебільшував. Присвятивши все своє життя власному збагаченню, та сповідуючи ідеали меркантилізму, він, перебуваючи на початку свого шляху на самих низах соціальної піраміди, зумів піднятися на саму вершину капіталістичного суспільства. Більше того, як сам Річард казав, побудував планку над всією тією кастою багачів та магнатів, і закріпився на ній, звісивши звідти ноги та керуючи тими, хто нижче. Життєвий шлях цього чоловіка був не із легких, проте нагороду він отримав по своїм старанням: в свої шістдесят чотири роки Річард Редмонд вважався найвпливовішою людиною на всій планеті. Його багатства були незліченними, його влада була безмежною, його статус був вище будь-яких людей, організацій, та навіть країн. Для всього світу він грав роль сірого кардиналу – старанно оперуючи численними важелями впливу на об’єкти політичної та економічної діяльності приймав за них рішення, визначав їх подальшу долю та стан у майбутньому. Поки ЗМІ лише здогадувалися про його існування, перед ним звітували уряди найбільших країн, найбагатші люди та компанії планети змагалися за право укласти контракт з однією з його численних мегакорпорацій, а найвпливовіші організації без його прямого схвалення не могли вести свою діяльність.

      Джадсон, будучи правою рукою Річарда ось уже двадцять років, про те, як саме той добився такого успіху, як не дивно, знав небагато. Редмонд не любив про це розповідати, як і виказувати якісь емоції чи переживання: при прийнятті рішень, видачі вказівок підлеглим, та спілкуванню з діловими партнерами або керівництвом країн. Здавалось, цю таємницю він не видасть ніколи, постійно відхрещуючись від питань про його становлення першим серед перших, апелюючи на те, що був лише меркантильним до кінця. Саме тому, коли Редмонд несподівано заговорив про це сам, здивуванню Джадсона не було меж.

      - Я відчуваю, що постарів, - почав Річард, - настільки, що відчуваю смерть десь неподалік. Це змусило мене переглянути певні свої цінності, та осягнути причини свого становлення найбагатшим та найвпливовішим під іншим кутом зору. І знаєте, Джадсоне, вийшло досить цікаво.

      - Смерть? – заперечив той, - невже ви боїтеся її? Вся медицина за помахом вашої руки буде працювати на те, щоб продовжити ваше життя.

      - Останнім часом я намагаюсь більше відчувати себе людиною – смертною, з проблемами та бажаннями. Але, оскільки життя моє уже давно не сповнене пригод та цікавості, я вирішив заглянути в минуле. Знайти та проаналізувати ті ключові моменти, які стали для мене вирішальними, дозволили мені стати тим, ким я зараз являюсь.

      - І вам вдалося?

      Редмонд мовчки дістав зі шухляди стола папку, відкрив її та дістав звідти декілька десятків аркушів паперу. Переглянувши те, що було на них написано, він простягнув їх Джадсону, водночас підійшовши до відчиненого сейфу, в якому знаходився конверт, покладений ним туди декілька хвилин назад.

      - Це і є ті спогади, ключові моменти - те, що містить знання, які я отримував за все своє життя, - промовив Редмонд щодо вмісту папки, - їх там зараз лише два. Ще один я закінчу описувати сьогодні вночі. Думаю, ці матеріали будуть вам корисними, Джадсоне. Прочитавши це, ви зрозумієте мотиви моїх поступків, розуміння цього зробить вас більш наближеним до мене, та більш достойним перейняти мою владу в разі екстреного випадку. Іншими словами, я почав готувати вас до ролі мого наступника.

      - Це велика честь, босе. Для мене це просто… Неочікувано? – Джадсон не знав, що і відповісти на таку заяву Річарда.

      - А тепер щодо мого бажання, - сказав Редмонд, ретельно закриваючи при цьому сейф з конвертом всередині. – З самого початку всієї цієї затії, ви знали, що я попрошу вас його виконати. Знали, які ресурси зможете задіяти для цього, та на які строки виконання розраховувати. Що ж, можете приступити прямо зараз.

      - В такому випадку, я попрошу максимальну кількість часу, тридцять днів, - мовив Джадсон.

      - Невже там щось таке важке для виконання? Добре, ви їх отримаєте.

      - А якщо виникнуть якісь проблеми з цим?

      - У вас є вся необхідна влада для того, щоб робити що заманеться від мого імені, будь-де та будь-коли. Що може бути потрібно ще?

      - Ем, дійсно, - промовив Джадсон, і, помітно нервуючи, поспішив сховати мемуари Річарда собі в робочий кейс, та покинути приміщення.

      Як тільки він відчинив двері назовні, позаду нього почувся голос Редмонда.

      - Я чомусь думаю, що в моїх спогадах знайдеться пояснення того, чому моє саме сокровенне бажання таке, а не інакше. Можливо, там навіть буде підказка або відповідь щодо того, як його виконати. Чекатиму вас завтра у звичний час.

      - До завтра, - промовив Джадсон, закриваючи за собою двері.

      Через лічені хвилини він уже сидів в особистому автомобілі, розмірковуючи, куди потрібно зараз їхати водію – в школу, забрати після додаткових вечірніх занять свою дев’ятирічну доньку, чи відразу додому. Врешті-решт, зателефонувавши дружині, Джадсон вирішив збільшити тривалість своєї поїздки, обравши перший варіант, та відвідавши при цьому декілька продуктових магазинів. Відведеного на все це часу мало вистачити, щоб по дорозі додому встигнути ознайомитися принаймні з половиною того матеріалу, який йому доручив прочитати Редмонд.

      Ввімкнувши додаткове освітлення в салоні автомобіля, Джадсон дістав отримані папери зі свого кейсу, зосереджено оглянув їх обсяг, та зупинився на початковій сторінці. Не минуло й хвилини, як він цілком поринув в спогади Редмонда, уважно читаючи та не пропускаючи жодної дрібної деталі.

 

 

            Спомин 1

      Кожна історія має свій початок. Історія мого неймовірного успіху та становлення найвеличнішою людиною на землі – теж. Можливо, це прозвучить не досить серйозно, але почалася вона з банального бажання. Такого, яке не раз виникало певно в кожного: стати найкращим. Про велич, славу, неміряні багатства та поважний статус мріяло безліч людей. Проте, чи багато з них ставило досягнення цих речей в абсолюті собі за цілі? Скільки тих, хто присвятив здобуттю цього все своє життя? Напевно, я знаю відповідь на це запитання. Заодно, як і можу стверджувати, що не буває нездійсненних мрій: бувають нецілеспрямовані люди. Те, як ми прагнемо до чогось, може бути визначено та оцінено тим, що ми для досягнення цього робили, та тим, що отримали натомість.

      В моєму випадку, моє бажання стало для мене орієнтиром, сенсом життя, я буквально жив заради його здійснення. Воно сформувалося та осіло в моїй голові досить давно – в час, коли я вперше зіткнувся зі світом: цікавим, великим, повним людей та можливостей. Принаймні, так мені здавалося тоді…

      Самий ранній етап свого дитинства я провів дещо інакше, аніж більшість дітей. Я не відвідував дошкільних закладів, мало гуляв на вулиці, присвячував свій вільний час різноманітним іграшкам та конструкторам, та, як наслідок, не мав друзів взагалі. Натомість, ще з самого малечку, скільки я себе пам’ятаю, батьки досить активно займалися моїм вихованням та навчанням. У свої п’ять років я вмів читати, писати, знав назви всіх кольорів та міг виконувати найпростіші арифметичні операції. Проте, спілкування з однолітками мені все ж таки не вистачало, і саме тому, коли мені виповнилося сім, мене повели до школи.

      Не зважаючи на те, що я анітрохи не пам’ятаю своїх вражень від перших днів навчання, через якийсь час, можливо місяць, можливо півтора, моє положення в класі та серед інших учнів можна було впевнено охарактеризувати за допомогою всього декількох речень. По-перше, завдяки заняттям наукою з батьками по рівню знань я значно випереджав шкільну програму, і був одним з найкращих та найрозумніших серед однолітків, а, отже, багато з них відверто мені заздрили та обзивали заучкою. По-друге, в сім років я досить обмежено розумів поняття «соціальний статус», а тому інколи досить бурно та запально дискутував з вчителями щодо доцільності тих чи інших дій вчинених до різних учнів. І ще, в додачу до цього, моя шкільна форма вигляділа досить некрасиво в порівнянні з більшістю класу, у яких вона була більш нового зразка. Деякі однокласники з мене насміхалися з цього приводу, але я знав, що дорікати батькам з цього приводу не можна – адже пам’ятав, як мати ходила разом зі мною до сусідів, випрошуючи віддати старий піджак свого сина, який закінчив школу минулого року, апелюючи до того, що у нас немає на таке грошей, та її вдячний погляд, адресований містеру Паркеру, який згодився на це майже не роздумуючи.

      Уже в сім років я прекрасно розумів, що наша сім’я жила досить бідно. Благо, жителі нашого дому, котрі знали про наш фінансовий статус, часто приходили до нас в гості та щось приносили, чимось допомагали, а інколи підходили до мене, гладили по голові, хвалили за розум та те, який я великий виріс, та давали цукерки чи інші солодощі. Оскільки зі школи мене забирав батько, поки мати була на роботі, то, ідучи додому, ми завжди обговорювали те, як пройшов мій день, і в своїх розмовах завжди доходили до чогось суперечливого, такого, що викликало безліч питань, і часто зводилося все до того, що основною проблемою завжди є, була, і буде нестача грошей. На багато моїх тверджень, потребуючих відповіді, було накладено вето фразою «підростеш – дізнаєшся», проте, інколи у батька був настрій на філософствування, і тоді він розповідав мені речі, які змушували задумуватися над ними на протязі наступних декількох днів. Під час однієї такої прогулянки, яка трішки затягнулася внаслідок того, що нам потрібно було зайти по дорозі додому в декілька аптек, шукаючи якісь рідкі ліки, я отримав зерня інформації, яке настільки глибоко вкоренилося в моєму мозку, що почало досить швидко проростати та вплинуло на все моє подальше життя.

      - Чому одні люди кращі за інших? – саме таке несподіване питання я задав своєму батьку, коли ми вийшли з приміщення школи.

      Судячи з його незвичайно похмурого вигляду, відповіді на це було годі чекати. У нас в сім’ї була звичка, можливо, правильніше назвати це правилом – коли хтось злився, або просто був не в доброму настрої, то, замість того, щоб розповсюджувати власний негатив на оточуючих, він безосереджено дивився кудись вдалечінь, вгамовуючи себе спокоєм,та унеможливлюючи поширення конфлікту насамперед в собі. Саме тому, коли я помітив схожий погляд на батьковому обличчі, я досить здивувався, коли замість коронного «підростеш – дізнаєшся», або «зараз не час говорити про таке», він вирішив завести на цю тему розмову.

      - Чому ти це питаєш? Щось сталося?

      З початку свого навчання в школі багато обговорень, які велися між нами щодо моїх ровесників, зводились до того, що я жалівся на те, що деякі з них є більш привілейованими у здійсненні певних дій, ніж інші. Батько уже вдосталь наслухався історій про те, як несправедливо вчителі працюють з учнями, акцентуючи забагато уваги на успіхах тільки «обраних», як всі хочуть дружити з Марком, моїм сусідом по парті, по причині того, що він дозволяє декільком бажаючим сісти в машину його матері, яка забирає його після занять, та під’їхати додому, про Джейн і викладача малювання, яка змушує всіх рівнятися на неї, бо бачить в ній талант і хист до цього, а мої малюнки називає не інакше як «кошмар». Прагнення до справедливості, яке сиділо глибоко в мені, з кожним таким проявом нерівності виривалося назовні все яскравіше та різкіше. Цей день же був особливим – вперше воно зіткнулося з незрозумілістю та байдужістю зі сторони моїх однокласників, які, на мою думку, в своїй більшості страждали від цього не менше, аніж я. Зробивши висновок по відповіді батька про те, що той настроєний на продовження діалогу на дану тему, я поспішив розказати йому про те, що сталося, таким чином підсумовуючи та логічно завершуючи збірник попередніх історій на тему «несправедливість в школі».

      Справа в тому, що мною було ще з початку навчання підмічено, що є в моєму класі людина, до якої вчителі ставились значно краще та поблажливіше, ніж до інших – Марк Пінкерстоун, котрий окрім всього ще й був моїм сусідом по парті. Про те, що він є сином досить впливового політика, одного з найвідоміших в нашому місті, знали, напевно, всі – адже про містера Пінкерстоуна згадували майже завжди, коли Марк був в центрі уваги вчителів. Статус родича «великої людини» ілюструвався ним майже цілодобово: у нього були найкращі куплені підручники, нова модна на той час шкільна форма, завжди були зроблені всі домашні завдання, а харчувався в столовій він виключно найкращими та найдорожчими стравами. Заздрощів та стіни непорозуміння з боку однокласників Марку вдалося уникнути перш за все завдяки тому, що він не вів себе занадто викликаюче, як йому дозволяв свій статус, і часто ділився зі всіма охочими своїми речами та їжею. Марк був у всьому перший, і мало хто наважувався сперечатись з цим, принаймні, до цього дня – коли мені ввірвався терпець стосовно кількості подачок, які йому поступають від вчителів.

      В початковій школі для дітей та батьків, які люблять дивитися на своїх чад, та радіти їхнім успіхам у навчанні, роблять багато різноманітних свят, аби показати, що окрім знань, освітня галузь забезпечує учнів ще й цікавою дозвільною програмою. І ось, коли моя основна вчителька, місіс Пулвер, перед усім класом оголосила про те, що незабаром буде проведено так зване «Свято осені», відразу було сказано про те, що комусь потрібно буде читати якісь вірші, та і взагалі виголошувати промову від імені усіх нас. Зрозуміло, що наступною фразою, яку вона видала, було те, що, порадившись з педагогічним колективом, вона вирішила, що найкраще з такою важливою роллю справиться ніхто інший, як Марк. В той момент чаша мого терпіння стосовно поблажок, даних цій людині, переповнилася – і аж ніяк не через те, що розказувати ті вірші хотів я…

      - Чому саме Марк? Чому все найкраще дістається йому? Хіба у нас в класі немає більш здібних людей? – вигукнув я, різко вскочивши з місця.

      Ніхто такої реакції на ці слова не чекав, тому в той момент мені довелося ловити на собі здивовані та шоковані погляди однокласників, які мовчки кліпали очима, переводячи погляд з мене то на вчительку, то на Марка.

      - Вважаєш, що зможеш справитися з цією роллю краще, Редмонд? – оторопівши, та відійшовши від здивування з явною злістю гаркнула місіс Пулвер.

      - Так, - відповів я, не бажаючи відступати в своїй боротьбі за справедливість назад.

      Реакція вчительки на мою заяву була негайною:

      - Діти, підніміть руки, хто вважає, що Річард зможе представити наш клас для ваших батьків у всій красі краще, ніж Марк!

      І тиша…

      - Сядь на місце, Редмонд. І щоб я більше не бачила оцих твоїх вибриків. Вони мені набридли. Краще б брав приклад з Марка, як решта твоїх однокласників, - ці слова місіс Пулвер були останнім цвяхом, забитим в труну, в якій покоїлася моя віра в справедливість та суспільство, яке до неї прагне.

      І ось, коли я задав батьку питання про те, чому одні люди вважаються кращими за інших, та розказав про цей випадок, який відбувся не більше півтори години назад, він запропонував мені присісти на одну з численних лавок, розташованих на алеї посеред парку, по якому ми йшли до наступної аптеки в нашому маршруті, та розповісти дещо повчальне та важливе.

      - Розумієш, Річі, - після кількох хвилин роздумів батько врешті знайшов, з чого почати свою промову, - нерівність між людьми була завжди. Твоя проблема лише в тому, що ти з нею спіткнувся лише зараз. З однієї сторони, це добре, що ти маєш з цим проблеми уже зараз, а не в дорослому житті, коли більшість з нас це розуміє та осягає, проте з іншої…

      Покопирсавшись в пакеті з продуктами, який лежав між нами, батько дістав звідти середніх розмірів скибку хліба, та почав її розділяти на багато мілких часточок, та розкидати перед собою. Зрозуміло, що не пройшло й хвилини, як на це місце злетілися голуби, і почали боротися між собою за можливість урвати свій шматочок їжі.

      - Вони такі ж як і ми, - показуючи на пташок, мовив батько, - серед них є кращі, та гірші, ті, за ким будуть літати цілі зграї, та ті, хто стане жертвою хижаків вже завтра. Мати їжу на сучасний день для міських птахів це велика радість – це їх єдине джерело харчування, і кожен з них отримує її тим чи іншим способом.

      - Ти порівнюєш їх з людьми та їх статусом? – перепитав я.

      - Так. Ось поглянь на того голуба, - і батько вказав мені на дуже великого в розмірах птаха, який замість того, щоб метушитися та старатися схопити свій шматок хліба, поважно ходив і клював інших, таким чином забираючи у них здобич, - хтось являється кращим за інших просто тому, що таким народився, тобто спадково. Він не зміг би відбирати їжу в інших, якби не був краще фізично розвинутим. Отак і люди. Деякі з них отримують статус «кращих за інших» ще при народженні.

      - Як Марк? – логічно продовжив цю думку я.

      - Можливо. Отримати привілеї можна також за гроші, або інші матеріальні кошти. Чим більше їх в тебе – тим краще тобі живеться, - і батько підкинув достатньо великий кусень хліба одному з голубів, який знаходився трохи «скраю» всієї процесії.

      - Чим більше грошей, тим краща людина?

      - Ні. Зазвичай навпаки. На багатих дивляться по-іншому. З ними взаємодіють по-іншому, - і в той же момент на птаха-щасливчика накинулась ціла зграя родичів, намагаючись відібрати ласий шматок. –А хтось може стати великим та отримати свою долю слави цілком випадково, завдяки вдалому збігу обставин, удачі, - з цими словами батько посміхнувся, і кинув останню скибку хліба кудись позаду.

      Обернувшись, я побачив на зеленому газоні одного єдиного голуба, який перебував досить далеко від інших, і , не задумуючись, швидко схопив даровану йому їжу, і полетів геть.

      - Але ж це ти підстроїв все так? Ти кинув туди хліб?

      - На його місці міг опинитися хтось інший. Удача сама вибирає своїх фаворитів. І взагалі знаєш, багато людей говорять, що для того, щоб кимось стати, потрібно працювати. Не вір їм, -  і батько подивився на мене пронизливим поглядом, - працюють багато хто, а досягають успіху одиниці. Не у всіх виходить задумане, не всім щастить.

      - У школі вчителі говорять, що для того, щоб добре жити, потрібно навчатися,  згодом працювати. Чому твої думки не співпадають з їхніми?

      - Тому що кожен зупиняється на тому етапі розвитку, на якому йому це вигідно, та подобається. Місіс Пулвер хотіла стати вчителькою? Вона нею стала. А ти, Річарде, якщо захочеш, зможеш стати кимось значно важливішим. Я вірю в тебе.

      Все, що казав батько, зводилося до кількох простих істин – щоб бути кращим за інших, дещо потрібно. І це «дещо» дається або при народженні, або здобувається в більш дорослому житті завдяки грошам або удачі. Переконатися в правдивості цих слів я зумів лише в зрілому віці, тому на той час мені залишалося зробити висновки з почутої інформації, та почати спостерігати за іншими, тими, кого називають «кращими».

      Вечором того ж дня, намагаючись аналізувати багато речей, які оточували мене по-новому, я звернув увагу на те, що показують по телевізору. Моя матір любила дивитися різноманітні серіали та передачі, і в них завжди певні люди, які були їхніми головними героями, удостоювалися неоднакового екранного часу. Спостерігаючи за тим, як видозмінюються картинки з різними персонажами, я пробував давати кожному з них визначення не по їх справам, а по тому, ким вони є згідно сценарію. В результаті я досить швидко дійшов до думки, що про простих людей кіно не знімають – кожен з героїв фільмів та серіалів обов’язково був якимось особливим. Навіть якщо основною темою показу було «життя звичайних людей». Зазвичай хтось з персонажів мав велику владу, хтось був багатим, а хтось – хоробрим та відважним, справжнім героєм. Присвятивши весь подальший вечір спробам спростування даної теорії, розчарований в абсурдності того, що спростування цьому я так і не зміг знайти, мені довелося лягти спати доволі пізно. Що, звісно вплинуло на початок наступного дня: через сонливість та втомленість я спізнився до школи, зайшовши в клас посеред уроку, мені довелося  декілька хвилин принизливо виправдовуватися та вислуховувати невдоволені промови місіс Пулвер.

      Як на зло, прийти невчасно на заняття в той день довелося ще і Марку – він з’явився взагалі з затримкою в півгодини, і, аргументуючи свою пізню появу тим, що у його батька були невідкладні справи на роботі, і той не міг приїхати до школи раніше, уникнув абсолютно всього того, що витерпів десяток хвилин назад я.

      - Не сварися з ним через це, - несподівано чиясь рука доторкнулася до мого плеча ззаду, перебиваючи думки про кричущу несправедливість та неадекватність вчительки.

      Обернувшись, я побачив, що сказала це мені Джейн – дівчина, яка сиділа прямісінько за мною, особа, з якою і Марк, і я дружили одночасно добре. Щоправда, мені з нею спілкуватися доводилося зазвичай лише в межах школи, натомість мій «багатий колега» жив з нею в одному районі, тому частенько підвозив її додому, тим самим, на мою думку, і викликаючи у неї бажання з ним спілкуватися та взагалі мати якісь справи.

      - Річі, я не хочу, щоб ти думав про мене погано, - сівши поряд за парту, відразу видав Марк.

      - Я проти тебе нічого не маю, мене хвилює лише ставлення до тебе вчителів та інших дорослих, - хотів було почати я розмову на цю тему, як почув десь неподалік злий голос вчительки - «Річарде!».

      Тоді нам довелося замовкнути, проте під час наступних уроків Марк ні з того ні з сього запросив мене до себе додому в гості, разом з Джейн. Мені дуже кортіло побачити, як живуть багаті люди, тому, не довго роздумуючи, я згодився, тим паче що він обіцяв показати свій дім, та познайомити зі своїм батьком.

      Після закінчення  занять, як і було заплановано, вся наша «дружня» компанія рушила до дому Пінкерстоунів. Виявилося, що Джейн, не зважаючи на великий досвід спілкування з Марком, там ще й досі не була, тому той почав з невеликої екскурсії по своїй оселі. Згадуючи ті декілька хвилин, я можу стверджувати, що то були одні з найбільш вражаючих моментів мого дитинства. Очікування, які у мене були стосовно того, що я мав побачити в тому домі були повністю виправдані, якщо не перевершені. Саме тоді я вперше в житті зрозумів та побачив на свої очі різницю між багатими та бідними – моєю сім’єю та Пінкерстоунами. На відміну від «скромного» помешкання Редмондів, ця оселя була чимось новим, блискучим, значно красивішим, і головне, все в ній вказувало на престижність хазяїв. Оглянувши всі приміщення, які тільки можна було, Марк повів мене та Джейн у свою кімнату, де ми і провели решту візиту. На жаль, його батько затримувався десь на роботі, тому в той день мені так і не довелося з ним познайомитися, довелося вдовольнитися парою питань до місіс Пінкерстоун про те, як її сім’я здобула таке помешкання.

      «Це все заслуга батька Марка. Він починав з низів, проте дійшов до вершини» - цю її відповідь, широку посмішку, з якою вона її вимовляла, я запам’ятав надовго. Граючись дорогими іграшками, лежачи на розкішному дивані, п’ючи какао та закушуючи імпортним печивом, я відчував, як в мені прокидається бажання жити так само, як Марк. Впродовж часу, проведеного в гостях, воно лише посилювалося, і коли я, після кількох годин прекрасного відпочинку покидав оселю Пінкерстоунів, відчув доволі несподіване відчуття жаги до багатства, це мене анітрохи не здивувало.

      Проводжаючи нас з Джейн до виходу, Марк несподівано запитав:

      - Певно ви обидва живете не так добре, як я?

      Його питання звучало дещо абсурдно, зараз я розумію, що воно було риторичним, та не потребувало відповіді, проте в той момент в мозку семилітнього Річарда Редмонда відповідь на нього була напрочуд ясною та чітко сформованою.

      - Я хотів би жити так само, як ти, - з деякими тонами суму в голосі тоді відповів я.

      - Мій тато багато працював для того, щоб так жити. Він каже, що я маю робити так само, аби досягти успіху.

      «А мій навпаки» - ледве не сказав я, стримавшись від того, щоб не дати приводу виставити свого батька в дурному тоні перед Марком.

      Остаточно попрощавшись, проводжаючи додому Джейн, я задумався над словами однокласника. Його родина досягла значного успіху, і всі у ній досить багато працювали – це було відомо мені давно. Мій батько ж офіційно був безробітним, натомість, щоб привносити якісь кошти в сім’ю, він займався так званою «творчою» діяльністю – був теслею, створював різноманітні речі, передусім меблі, з дерева. Мати працювала в лікарні, мала досить велике навантаження на роботі, тому дома з’являлася завжди пізно. Чи впливало це на фінансовий добробут родини Редмондів? – тоді я зрозумів, що, відповідь на це питання було вкрай стверджувальною.

      - Ти заздриш Марку, - несподівано втрутилась в мої думки Джейн.

      - Ні, - швидко відповів я.

      - Це було не питання, - усміхнулася дівчина, - зі сторони все видно ой як добре. А от я не хотіла б жити як він. Забагато людей будуть дивитися на тебе скоса.

      - А якщо все-ж таки жити так само? І люди б не бачили тебе? Що тоді?

      - Хіба можна бути багатим і невідомим? – і Джейн затихла, щось явно згадуючи, - Хоча, знаєш, можна. Хм. Я подумаю над цим. Ой, а ось і мій дім, бувай, - сказала вона, поспіхом забігаючи в будинок.

      - Яким чином? – крикнув я їй наостанок.

      - Сірий кардинал - ледве чутно прозвучало здалеку, перед тим як двері, які Джейн відчиняла, остаточно закрилися, залишивши мене надворі самого.

      Дійшовши додому, я відразу захотів дізнатися, що цей термін означав. Батько був чимось зайнятий на кухні, а матір дивилася телевізор. Підійшовши до неї, перш за все я подивився на картинку на екрані – звісно, що там показували якихось багатих людей, це було видно з їх одежі, оточуючих їх будівель та декорацій. Це був якийсь історичний фільм, мати такі дивилася не часто, можливо день був якимось особливим – принаймні як для мене, то точно.

      - Мамо, що таке сірий кардинал?

      Матір подивилася на мене дивним поглядом – таких питань від семилітнього хлопчика вона певно не очікувала.

      - Це надзвичайно впливова людина, яка взаємодіє та маніпулює іншими непомітно для решти. А чому це тебе цікавить?

      - Тобто я можу стати такою людиною?

      - Можливо. Але це буде дуже важко, - і, несподівано, матір йойкнула та відсторонилася від екрану.

      Поглянувши на те, від чого вона так покосилась, я побачив добре одягнену людину, яку ударяли ножами група не менш престижно виглядаючих чоловіків. Жертва була надзвичайно здивована цим, принаймні, режисер зробив все, щоб донести до глядача цю емоцію.

      - Не дивись туди, Річарде, - попросила матір.

      - А чому його вбивають? За що?

      - Він був занадто впливовим, та могутнім. Таких інші люди не дуже полюбляють. Повертаючись до твого питання: якби він був сірим кардиналом, його б напевно так не вбили. І взагалі, година пізня. Лягай спати уже, завтра ранком розкажеш, як погуляв у Марка.

      Послухавшись матері, я почав готуватися до сну. Чистячи зуби, та дивлячись на своє відображення в дзеркалі, мене відвідували дивні думки. Вся та інформація, отримана за день, потрібна та не дуже, зливалася в один потік, формувала собою одну чітко сформульовану ідею – всі мої бажання на той момент зводилися до простого твердження: мені потрібно було стати найкращим, у всьому, скрізь, де тільки можна. Скільки часу потрібно було на це потратити, скільки ресурсів залучити, через скількох людей переступити – це все було настільки неважливо в той момент…

      Лежачи у ліжку та намагаючись поринути у сон, я вирішив, що з наступного дня буду робити все від мене залежне, аби йти до своєї новоспеченої мети, працювати у напрямку її досягнення, змінювати себе та все навколо. «Одні люди управляють іншими. А я хочу бути тим, хто управлятиме ними. Всіма.» - сформулювавши свої бажання у вигляді такої цитати, я заснув, і прокинувся наступного ранку напевно, уже іншою людиною.

      Того дня наш клас вирушив на довгоочікувану екскурсію в один із відомих місцевих музеїв. Під час відвідування місіс Пулвер не раз нагадувала, що великим спонсором цього закладу є сім’я Пінкерстоунів, що постійно викликало погляди моїх ровесників у сторону Марка, біля якого знаходився і я. Помічаючи увагу, якою вони його наділяли, в мені прокидалася жага до чогось подібного. Особливо вона загострилася, коли після екскурсії вчителька повела нас покататися на атракціонах, зокрема великому оглядовому колесі. Більшість оглядових вагончиків були старими та понівеченими, і лише один був новим, певно, ним замінили той, що знаходилося в надто критичному стані зовсім недавно – і зрозуміло, що у нього місіс Пулвер посадила саме Марка. Щоб остаточно закріпити «початок нашої спільної дружби» він запросив махом руки Джейн і мене до себе, але ж місць було чотири, а людей – три. Однокласники заздрісно дивилися на нашу трійцю, яка прямувала до вагончику, аж раптом мене хтось сіпонув за руку.

      - Можна з вами? Будь ласка, - говорив до мене Сем, найбільш об’ємний хлопець у класі.

      Я з ним не дружив, і, тим більше, особливо не підтримував ніяких особливих стосунків – мене діставало те, що у нього постійно в будь-яких ситуаціях у руках була їжа, яку той брав постійно з дому. Певно, тому він і був таким товстим, що їв так багато, і мені, як одному з найхудіших людей в класі, було дивно та неприємно дивитися на таку надмірну вгодованість.

      Ось і зараз, він стояв переді мною, жуючи пиріжки: те, як йому хотілося сісти в той новий вагончик було видно по його погляду, сповненого благання та готовності робити будь-що за це.

      - А що мені за це буде? На що ти готовий заради цього? Віддай мені свої пиріжки, і я можливо тебе пущу до нас – швидко зметикував я.

      Можливо це було занадто сміливо, так зверхньо говорити до однокласника, з яким я раніше не спілкувався багато, проте, несподівано для мене, Сем виявив неймовірну покірність та мовчки віддав мені пакетик з рештою своїх пиріжків, поки ніхто не бачив. В той момент я зрозумів, що використав людину, керував нею, помикав нею, як хотів, вперше в житті. Піднявшись до вагончику, я пропустив Сема, як і обіцяв, четвертою людиною в компанії Марка та Джейн, благо ніхто більше не додумався просити ні в кого із нас скласти нам супровід.

      Катаючись вверх-вниз, я спостерігав за однокласниками, час від часу ловлячи їх заздрісні погляди направлені у сторону мого вагончику. Перебуваючи на самому верху оглядового колеса, я дивився вниз, і бачив там лише мілких людей, які бігали по своїм справам туди-сюди – з висоти вони здавалися мені надто нікчемними та незначними. Як же мінялося їх сприйняття від точки споглядання – чим вище ти сам, тим нижче всі решта. Моя мрія – знаходитися над іншими людьми, а не посеред них, була частково здійснена, хоч і лише фізично. Проте мені це надзвичайно сподобалося – я розумів, що заради таких моментів варто жити…

      Через декілька годин я був уже вдома, сидів за столом поряд з батьком, чекаючи, поки мати наливала у тарілки суп, і розповідав про музей та атракціони. Про новіший вагончик та пиріжки Сема я змовчав, побоюючись, що розповідь про них поведе за собою розмову щодо моїх планів на майбутнє. Я не міг уявити, як мої батьки поставились би до того, що їх син захотів стати надлюдиною, тому добре обдумавши всі ризики оприлюднення моїх планів, ніколи нікому їх не сповіщав, принаймні наступні дев’ять років.

      Все своє наступне навчання у школі я присвячував тому, що намагався збільшити свій вплив на оточуючих, особливо авторитет серед однокласників. Я жадібно ковтав знання з книг та підручників, батьки та вчителі хвалили мене за те, що я хочу бути відмінником, мати хороші оцінки, та добре закінчити школу. І лише мені були відомі істинні мотиви посиленого навчання – ті знання мали мені пригодитися у майбутньому, негоже ж щоб перша людина на Землі була неосвіченою?

Читати далі