Акваріум. Розділ 1
Якихось сто років тому
1.
- Що є реальність – міф, чи вигадка?
Проте той, кому було поставлено це питання, беземоційно
відвернувся від запитуючого, лишень зробивши кілька помахів своїм довгим чорним
хвостом.
- Світ, у якому ми живемо. Дії, які ми при цьому робимо. Чи
реальні вони? Чи лише у нашій свідомості? А може їх, як і нас, ніколи узагалі
не існувало?
Остання фраза, певно, зацікавила співрозмовника запитуючого –
витягнувши свої передні лапи перед собою, на хвильку застигнувши у позі
сфінкса, він різко повернув до нього свою голову, при цьому нагостривши вуха та
широко відкривши свої великі жовті очі.
- Інакше як пояснити те, що сталося, Морісе?
Але Морісу було не до пояснень – перебуваючи до цього на
невеликому столі біля вікна, він граціозно перестрибнув звідти на підвіконня,
та, вмостившись позручніше, прийнявся роздивлятися людей на вулиці.
Масивний пухнастий чорний кіт був одним з найвідоміших та
найупізнаваніших мешканців невеличкого містечка Сольверре – навіть не зважаючи
на те, що майже ніхто з місцевих жителів не знав, як його було узагалі звати.
«Кіт з центрального будинку», «Кіт архітектора», «Кіт-спостерігач» - у його
найпопулярніших прізвиськах і крилися причини його відомості. Жив Моріс у
трьохповерховому житловому будинку на центральній площі містечка – єдиному в
своєму роді серед тамтешніх адміністративних будівель. На його першому поверсі
було дві великі квартири: у тій, що виходила вікнами на площу, жила династія
архітекторів, яка віками займалася благоустроєм та розбудовою Сольверре, хоча
наразі і складалася вона з єдиного та останнього її представника – молодого
архітектора Пауля. Саме в одному з вікон тієї квартири випадкові перехожі і
мали змогу постійно бачити Моріса – незалежно від пори року, часу дня чи погоди
надворі кіт настільки полюбляв за ними спостерігати, що годинами майже
непорушно просиджував на підвіконні, привертаючи до себе неабияку увагу з їх
сторони. Вони підходили до нього поближче, намагаючись якось взаємодіяти з ним:
хтось щось говорив, хтось махав руками, а деякі просто роздивлялися – аж поки
за Морісом не з’являвся його хазяїн, архітектор, який своїм вічно похмурим
зовнішнім виглядом відлякав від кота не одну сотню, а то і тисячу зацікавлених
поглядів. Жителі Сольверре наскільки звикли до спостережливого чорного кота, що
охрестили його ледь не символом свого містечка, неабияк заздрячи Паулю, що саме
йому випала «честь» з ним проживати. Але ніхто не знав, що разом з архітектором
та його котом мешкала ще одна особа – золота рибка Рене, котру, за дивним
збігом обставин, одного прекрасного дня Моріс умудрився виловити з її
акваріуму, та з’їсти.
- Як узагалі таке могло статися? – Пауль, котрий встиг тільки
на «кінець» трапези, наразі міг лишень тривожно ходити по кімнаті, звертаючись
напряму до кота у пошуках хоч якихось пояснень.
- Ти ж надто товстий та неповороткий, плавати не умієш, води
боїшся, - не вгамовувався архітектор, - навіть ніколи не цікавився акваріумом,
та тим, хто у ньому мешкав!
З цими словами Пауль підійшов до вікна, та, сівши на
підвіконня поруч з Морісом, з докором поглянув на нього. Певний час кіт уникав
прямого зорового контакту, проте, не без ініціативи чоловіка, коли він таки
відбувся, то викликав у архітектора чергову бурю емоцій.
- Це просто неможливо. Нереально. Це все сон! – після цієї
заяви Пауль вирішив перевірити правдивість своїх слів, хаотично щипаючи себе за
різні частки свого тіла.
Проте, розуміючи, що це анітрохи не допомагає прокинутися,
врешті архітектор вдався до більш рішучих дій, та ущипнув Моріса.
- Ну звісно! Тобі все одно… - зважаючи на те, що реакцією
кота на це була абсолютна байдужість, виголосив Пауль, - Рене… Бідна моя Рене…
Узагалі архітектор був доволі флегматичною людиною – так, як
зараз, він вів себе певно уперше в житті. Але і причина була на це відповідна:
будучи доволі відлюдькуватим та замкнутим у собі, єдине, що він дійсно щиро
цінував, були Моріс, Рене, та врешті добудований ним кілька днів тому детальний
макет Сольверре – заготовка на майбутню працю над містечком, на котру Пауль
витратив не один рік пошуку потрібних матеріалів та кропіткої праці. Золота
рибка у цьому переліку була символом надії, котру архітектор мав стосовно усіх
своїх робочих та творчих починань, також вона дарувала йому сподівання щодо
покращення його життя – і все через те, що Пауль щиро вірив, що та уміє
виконувати бажання.
Але про які надії та виконання бажань у майбутньому могла
зараз йти мова, якщо Рене уже не була живою? Окрім великої кількості спогадів,
що лишилися про неї, найбільше тривожив думки архітектору акваріум – як те, з чим
рибка була нерозривно пов’язана, як те, що зараз своєю пустотою найкраще
нагадувало про її втрату. Метр в висоту, два в ширину, та три в довжину, цей
апофеоз інженерної думки у формі правильного паралелепіпеда був створений
саморучно Паулем. Наповнений різноманітними декоративними водоростями та
чудернацької форми камінням, без наявності Рене у ньому, він міг викликати лише
емоції розпачу, підкріплені тужливими спогадами. Хоча, по часу, який архітектор
просто непорушно сидів та вдивлявся у нього, можна було зробити висновок, що
саме цього зараз він і потребував.
Мабуть, пройшло більше години, перш ніж Пауль спромігся
абстрагуватися від своїх важких думок, та повернувся в реальність. Він все ще
сидів на підвіконні, поруч з Морісом, котрий весь цей час займався своєю
улюбленою справою – розглядав перехожих. Поглянувши у вікно і собі, архітектор
побачив там доволі звичні для себе речі: на центральній площі містечка було як
завжди людяно, десятки перехожих повторювали доволі знайомі йому маршрути,
котрі ззовні здавалися чи не броунівським рухом.
Ось зовсім поруч, розпродаючи свої гарячі пиріжки, пройшла
місіс Садденлі; з банку навпроти вийшов покурити його молодий власник, містер
Оффен; від входу в мерію до самісінького центру площі поважно пройшовся містер
Южлі, заступник голови містечка, перевіряючи, чим живе Сольверре у ці хвилини;
біля шикарного ресторану повільно переступала з місця на місце юна міс Нев’єр,
розгульна поведінка котрої була популярною темою обговорення місцевих жителів
уже не перший рік. Ну, і звісно ж, центральна площа не була б собою без
постійної присутності на ній містера Штауфбекера – втілення та сутності реклами
в Сольверре: цей признаний багатьма диваком чоловік вічно ходив по ній то з
рекламними плакатами, то з цілими стендами, міг роздавати листівки, або і
узагалі викрикувати різноманітні оголошення. Життя йшло своїм чередом, не
зважаючи ні на що – саме ця обставина, стрімко увірвавшись до думок Пауля,
змусила його перейти від стадії заперечення того, що сталося, до наслідкових
рішучих дій.
- Ну що, ти задоволений? – звернувшись до Моріса, при чому не
упустивши нагоди ще раз пригадати йому його «провину», архітектор підійшов
ближче до акваріуму, вглядаючись в непорушну водну гладь.
Як домівка для Рене, він був просто не потрібний. Як
нагадування про неї – надто муляв очі своєю пустотою. Навіть як банальна
декорація, в контексті втрати істоти, до якої Пауль був так сильно прив’язаний,
він був абсолютно недоречним. Відчуття того, що розібрати акваріум є єдиною
логічною та правильною розв’язкою усієї цієї неприємної історії, застигло в
думках архітектора, диктуючи йому його наступні дії.
Як не дивно, вони перегукувалися зі спогадами про перше
наповнення акваріуму. Почавши зі зливу води через спеціальну трубку, Пауль
згадував, як, колись, доливши останню її порцію в резервуар, зрадів, що оселя
для Рене була готовою. Наступними зараз, попередніми тоді, були дії з
декораціями – переміщення каменів та водоростей: зсередини назовні та ззовні
всередину відповідно. Кінцевою справою було вичищення дна від штучного мулу та
гальки – колись, з її засипання, архітектор почав наповнювати акваріум. Але
тепер, виповнивши усі тодішні дії навпаки та в зворотному порядку, Пауль знову
залишився в пустій квартирі з не менш пустою скляною коробкою…
Будучи архітектором по поклику душі та серця, Пауль був ще й
неабияким перфекціоністом. Саме тому, пустуючи прозора конструкція, що
знаходилася в центрі кімнати, приносила йому неабиякий дискомфорт. Разом ці два
фактори породили ідею щодо використання акваріуму у своїй первозданній функції
як резервуару – містити щось у собі. Іншими словами, перемістити його з одного
столу в центрі кімнати на інший – той, на якому знаходився нещодавно дороблений
ним макет Сольверре. Поки що Пауль не знайшов йому прямого використання – тому,
як сукупність багатьох дрібних деталей, котрі були досить крихкими та
потребували певного захисту ззовні, він був ідеальним кандидатом на покриття
скляною оболонкою. Тим паче, що розміри макету чи не ідеально підходили під
вимірність акваріуму.
Звісно, операція, яку задумав архітектор, була аж ніяк не
простою – на втілення цієї ідеї пішло часу чи не більше, ніж на очищення
акваріуму від його попереднього вмісту. Акуратне повільне переміщення тонкої
скляної конструкції постійно чергувалося з її то перевертанням, то обертанням.
Потім відступання кількох кроків назад, аби подивитися, як усе загалом
виглядає, паралельно з вислуховуванням невладного нявкання Моріса – щось у діях
Пауля його неприродно бентежило, немовби кіт вбачав у них щось неймовірне чи
зовсім неправильне. І, врешті, закінчилось все детальним оглядом місця своєї
роботи – у пошуках маленьких неприємностей, які могли статися з дрібними
деталями макету, чи й узагалі склом. Лишень переконавшись, що нічого подібного
не було і не траплялось, архітектор зі спокоєм у душі зміг оглянути своє нове
творіння: новий акваріум, усередині котрого була вже не вода із золотою рибкою,
а ціле місто…
Найкраще, що може бути після важкої кропіткої праці, а
особливо ще й з певними фізичними навантаженнями – це відпочинок. Тому Пауль
неквапливо приготував собі поїсти, та, перекусивши, спробував почитати свіжу
ранкову газету. Проте, ця спроба абстрагуватися від фізичних навантажень та
ментальних переживань була не надто вдалою – повернутися до звичного ритму
життя, після пережитого сьогодні, було аж ніяк нелегко. Певно, саме тому
архітектор попрямував до вікна у своїй головній кімнаті – аби побачити там
знайомі для себе речі, котрі чи не найкраще свідчили про те, що життя все-ж
таки продовжувалось.
Проте, немовби на зло, ті, за ким Пауль так звик
спостерігати, на площі нині у своїй більшості були відсутні. Так, місіс
Садденлі, очевидно, розпродавши усі свої пиріжки, певно повернулася додому за
новою їх порцією; містери Оффен та Южлі були на своїх робочих місцях, у банку
та мерії відповідно; юна міс Нев’єр, скоріш за все, знайшла собі нового кавалера,
та викачувала з того усі гроші у своєму улюбленому кафе. І лишень містер
Штауфбекер, людина, яка, здавалося, не зникала з площі ніколи і на мить – хоча
Пауль і знав, що той мав кілька маршрутів ходьби по центральній частині
містечка, котрі повторював кожного дня – стояв на своєму «робочому» місці з
черговим агітаційним плакатом.
- І все-таки він дійсно дивакуватий, - машинально погладжуючи
Моріса, на мить забувши про його сьогоднішній проступок, звернувся до нього
архітектор, - як йому вдається бути одночасно усюди?
З цими словами Пауль підійшов до макету свого містечка,
скрупульозно оглядаючи на ньому центральну площу та дороги, що вели з неї в усі
можливі сторони.
- Цією вулицею можна швидко перейти сюди, а ось цей провулок
– чи не найкоротший шлях з цієї точки до цієї, - розмовляв сам з собою
архітектор, - але звідси перейти туди швидко не можна – хіба що через житловий
будинок? Все одно Штауфбекер тоді не зміг би довго знаходитися на площі. Хіба
що він з’являвся б на неї через вікно он того будинку… Адже ти теж за ним
спостерігаєш, Морісе?
У відповідь кіт нявкнув та завиляв хвостом.
- Хотілось би мені поспостерігати за містером Штауфбекером
побільше… Розглянути детальніше його маршрути, переміщення по містечку, -
виголосив Пауль, - аби ж тільки я міг його добре бачити…
На мить архітектор уявив, як чудово було б спостерігати за
рекламним агентом, якби той знаходився на його макеті.
- Хотів би я, щоб містер Штауфбекер опинився в акваріумі, та
побігав би по моїй версії Сольверре. Цікаво, наскільки він би сприйняв її за
реальність?..
Обернувшись до вікна, Пауль несподівано зустрівся поглядом зі
своїм котом – той відірвався від свого улюбленого заняття, та сфокусував свій
погляд на хазяїні.
- Чисто у наукових цілях, - виправдався за своє бажання
архітектор, помітивши у погляді Моріса щось схоже на осуд.
Після цього кіт зістрибнув з підвіконня на підлогу та
направився на кухню – зважаючи на його звички, можна було б стверджувати, що за
їжею. Пауль же важко зітхнув, та, кинувши погляд йому услід, підійшов до
робочої шафи.
- Бажання бажаннями. А реальність, - і з цими словами він її
відчинив, та дістав з неї великий аркуш паперу з якимись кресленнями, - робота.
Розташувавшись за своїм робочим столом, архітектор провів
решту дня за кропітким проектуванням невеликого мосту, що мав би покращити шлях
з окраїни містечка до лісообробної
фабрики поза його межами. Неширока річка, яка, проте, часто виходила зі
своїх берегів, і була тим, що його ускладнювало – для того, аби обійти примхи
природи, Пауль придумував неабиякі речі. Звісно, усе це вимагало від нього
чимало сил, тож архітектор і не зчувся, як у якийсь момент часу, надто
запрацювавшись, він поринув у сон…
Ранок наступного дня почався для Пауля з неабиякої
несподіванки: прокинувшись за своїм робочим столом – що було для нього звичною
справою, та відразу поглянувши у сторону вікна, на якому вже б мав знаходитись
Моріс, він його там не знайшов. Натомість кіт сидів коло акваріуму, та банально
дивився на макет містечка всередині нього. Ніколи Моріс не проявляв жодної
цікавості ані до житла Рене, ані до зменшеної копії Сольверре – проте, як
виявилось, варто було лишень їх поєднати, і це круто змінювало сферу його
одноманітних інтересів.
- Невже надворі немає нічого цікавого? – підвівшись зі
стільця, та, обходячи навколо кота, при цьому роздивляючись його у намірах
помітити щось незвичайне, запитав архітектор.
Але нічого дивного у Морісі не було: підвівши свій погляд на
хазяїна, він нявкнув йому в якості привітання, та повернувся до своєї справи –
як і завжди.
- Отже, ти проміняв Сольверре на його макет. Реальність на її
штучну копію. А причини цього, ти, звісно, пояснювати не хочеш? – не
вгамовувався Пауль.
Його занепокоєння можна було зрозуміти – ось уже другий день
підряд Моріс вів себе вкрай дивно: вчора з’їв Рене, а сьогодні відмовився від
свого улюбленого заняття. З тривожними думками щодо того, що могло б статися з
котом завтра, архітектор підійшов до вікна, на якому той зазвичай сидів, аби
поглянути на те, від чого він відмовився.
На вулиці було як завжди людяно: розпочався новий звичайний
день, головними героями якого були все ті ж самі звичайні люди. Місіс Садденлі
ходила колами по центральній площі, продаючи свої пиріжки; містер Оффен, стоячи
коло входу в свій банк, курив у компанії кількох поважних людей; містер Южлі
походжав перед входом в мерію, зупиняючи випадкових перехожих, та випитуючи у
них «як їм живеться»; юна міс Нев’єр, явно не в найкращому стані, стояла коло
літньої тераси її улюбленого кафе, та, попиваючи вино прямісінько із пляшки,
роздивлялася людей навколо. Але, не зважаючи на це все, була обставина, котра
робила загальний вигляд центральної площі містечка не менш дивним, аніж
сьогоднішня поведінка Моріса – відсутність на ній містера Штауфбекера.
Був ранок, тож сотні людей спішили на роботу, проходячи через
центр Сольверре – але сьогодні їм ніхто нічого в ньому не рекламував. Скільки
Пауль себе пам’ятав, таке трапилося вперше – з думками про те, як багато
дивовижі коїться навколо, архітектор вирушив до кухні, аби приготувати собі та
Морісу сніданок. При чому він настільки глибоко у них поринув, що машинально
схопив упаковку заготовленого корму для Рене, та ледь не висипав її на нову
скляну поверхню макету містечка.
«Варто зосередитися» - подумав про себе Пауль, приступивши до
нарізання хлібу тонкими скибками. Але, наче на зло цій установці, даній собі,
саме в цей момент до його свідомості почали приходити думки щодо неймовірного
зникнення містера Штауфбекера. Більше того, згодом вони почали перемежовуватися
з тим фактом, що ще вчора архітектор забажав, аби той опинився всередині його
нового акваріуму. Поступово, неабияк перекручуючи свої думки, Пауль прийшов до
висновку, що його істинним бажанням було зникнення містера Штауфбекера з реальності,
та одночасна поява його на макеті Сольверре. В такій інтерпретації вчорашніх
слів архітектора усе сходилося та отримувало пояснення: свідомість Пауля палала
домислами, фантазіями, та страхом перед їх можливою реалізацією.
- Ні-ні, це неможливо, - промовив він уголос, намагаючись
абстрагуватися до реальності: нарізання хлібу.
Аби остаточно позбутися думок про містифікацію зникнення
містера Штауфбекера, Пауль покинув готування, та поспішив до акваріуму.
Увійшовши до потрібної кімнати, архітектор застав там ту ж
саму картину, що і при пробудженні кілька хвилин тому. Моріс продовжував
спостерігати за макетом – підійшовши до нього ближче, Пауль помітив, що кіт
зосередив свій погляд на центральній площі містечка.
- На що це ти там дивишся? – запитав його хазяїн, та,
нахилившись до акваріуму, поглянув на неї і собі.
Те, що він побачив, аж ніяк не було ні частиною макету, ні
якоюсь особливою творчою задумкою: просто посередині площі стояла мініатюрна
людина, правильно пропорційна до усіх будівель та інших об’єктів навколо,
більше того – вона рухалася. Вертячи в руках добірку різнокольорових плакатів,
чоловічок постійно озирався та жваво тупцяв на місці. Сумнівів бути не могло –
то, безперечно, був містер Штауфбекер.
- Ні, це галюцинації! – скрикнув Пауль, та відразу спробував
знайти цьому причину, - нервове перезбудження після вчорашнього. А ти, Морісе,
цьому потакаєш! – звинуватив він кота, який, як ні в чому не бувало,
продовжував беземоційно дивитися в акваріум.
Повільно відходячи від макету, крок за кроком назад,
архітектор заспокоював себе. Проте, цього було явно недостатньо, тож уже
наступної миті він стрімголов підбіг до вікна, намагаючись знайти серед натовпу
на центральній площі містера Штауфбекера. Але як Пауль його там не хотів
вгледіти – рекламного агента на ній аж ніяк не було. Кинувшись назад до
акваріуму, з острахом поглядаючи на тамтешню центральну площу з-за спини
Моріса, архітектор не переставав бачити на ній чоловічка. Ще кілька перебіжок
від макету до вікна – з марною надією побачити у ньому містера Штауфбекера, і
Пауль врешті вгамувався, зупинившись коло свого кота, та долучившись до його
спостереження.
Наче на зло, саме у цей час мініатюрний рекламний агент
попросту сів на штучну бруківку, на якій до цього стояв, та непорушно застиг. В
реальності такого собі Штауфбекер ніколи не дозволяв – якщо в акваріумі і була
абсолютно точна його копія, якщо не сам він особисто, то з ним було явно щось
не в порядку. Архітектор і уявити не міг, як саме чоловічок сприймав, і чи
узагалі сприймав штучний світ, у який його було поміщено. Чи бачив він, що
навколо – лишень масштабний макет? Чи бачив, коли піднімав свій погляд догори,
що за ним спостерігали? Навколо нього нікого не було: чи означало це, що він
зараз перебував сам-самісінький у штучній реальності, і прекрасно це розумів?
Паулю було ще й досі важко повірити, що справжнісінька людина опинилася у його
штучному акваріумі – йому неабияк бракувало доказів. Саме задля їх отримання
архітектор і почав одягатися, готуючись вийти на вулицю, та підтвердити чи
спростувати побачене, а також те, чи з’їхав він цілком з глузду, чи ні.
Узагалі Пауль не дуже любив виходити на вулицю. Не зважаючи
на те, що його професія передбачала служіння на благо людям, він не надто любив
контактувати з тими, для кого його творіння призначалися. Через це архітектор
отримав у містечку репутацію відлюдника – тим не менше, разом з неабиякою
повагою: чи не усі в Сольверре вважали, що таким він і мав бути. «Чим розумніша
людина – тим глибше вона занурюється у свої думки» - саме так казали старі люди
про таких, як Пауль.
Постоявши кілька хвилин перед виходом з дому, готуючи себе до
спілкування з іншими, при цьому поправляючи верхню одежу, архітектор врешті
відчинив двері, та відразу опинився на центральній площі містечка. Все на ній
було так само, як він бачив з вікна – лишень трохи ближче до нього самого: у
цьому Пауль вкотре переконався, відразу зіткнувшись з парою людей, котрі,
проходячи поряд, тицяли пальцями туди, де зараз мав би бути Моріс. Наступною
його потривожила місіс Садденлі, підійшовши до нього ззаду, та, окликнувши з-за
спини, неабияк злякавши подібною несподіваністю.
- Пауль! Яке щастя бачити вас на вулиці! Не розчаровуйте
мене, скажіть, що побачили через вікно, як я продаю свої пиріжки, та вирішили
вийти сюди та купити кілька!
- На жаль, ні, - стримано відповів архітектор, задумавшись
над тим, як краще запитати у неї про містера Штауфбекера, аби не здатися надто
зацікавленим ним.
- Ну, якщо передумаєте, то ви знаєте, що я завжди тут, - з
цими словами місіс Садденлі була вже готова піти собі далі, обходячи площу в
пошуках покупців, тож Паулю варто було поспішити зі своїм запитанням.
- Зачекайте на хвильку! – зупинив її він, - ви не бачили
сьогодні містера Штауфбекера? Щось я його ніяк не можу побачити навколо, хоча і
знаю, що він постійно знаходиться на центральній площі містечка.
Місіс Садденлі широко посміхнулася.
- Вам, певно, хотілося б почути те, що він вчора рекламував?
Адже так?
- Не зовсім, це мене не дуже цікавить…
- Жаль. А мене це зацікавило. Стосовно сьогодні – я його ще
не бачила. Хоча згідна, що він уже б мав знаходитися тут, на площі.
- Що ж, дякую за допомогу, - з цими словами Пауль
відкланявся, та рушив у пошуках вістей про рекламного агента далі.
Привели вони його до банку – точніше, до входу у нього, коло
якого непорушно стояв його власник, містер Оффен. Користуючись своїм неабияким
зростом, банкір розгорнув перед собою вранішню газету, цим самим відгородившись
від решти людей на площі, маючи змогу уважно її почитати, не турбуючи свій
периферійний зір. Проте, навіть у такого хитрого обмеження на отриману від
інших увагу були винятки – і одним із них і був архітектор. Маючи зріст чи не
вищий, ніж у містера Оффена, щойно він підійшов до нього, то змусив звернути
його погляд на себе – як чи не на єдиного, кого він узагалі міг побачити вище
своєї і так високо піднятої газети.
- Слухаю вас, - дипломатично привітав він потурбовувача його
спокою.
Знаючи, що хоча банкір і володів інформацією про добру
половину жителів Сольверре, та був неабияким мізантропом, аніскільки не
цікавлячись у них чимось особистим, Пауль вирішив задати цікавлячи його питання
прямо в лоб – його співрозмовнику було точно все одно щодо його мотивів.
- Ви певно знаєте містера Штауфбекера, місцевого рекламного
агента. Чи не бачили ви його сьогодні?
- Знаю, - відповів містер Оффен, при цьому закурюючи, - він
рекламує деякі послуги мого банку кожного дня. Але сьогодні агітаційна плакати,
котрі Штауфбекер мав отримати, залишилися лежати на рекламному столі усередині
банку – він їх не забирав. Щось ще?
- Ні, дякую, - почута відповідь змусила архітектора неабияк
стривожитися.
Схоже, що містер Штауфбекер дійсно, за його невинним
бажанням, опинився усередині акваріуму. Щоб остаточно підтвердити, чи
спростувати це, Пауль вирішив підійти до людини, яка знала жителів містечка чи
не більше, ніж містер Оффен, та, на відміну від нього, жваво цікавилася їх
справами – заступника голови Сольверре, поважного містера Южлі.
В момент, коли архітектор до нього підійшов, той якраз
прощався з якоюсь панянкою, котру, скоріш за все, щойно перестрів на площі, та,
у звичній для себе манері питав, як їй жилося. Лишень коли вони закінчили
взаємний обмін люб’язностями, Пауль зміг привітатися з чиновником.
- Добридень, містере Южлі, - почав він.
- Пан архітектор! Радий вас зустріти! Як ваше життя? Як іде
робота над мостом на окраїні містечка? Знаєте, кілька днів тому я особисто дав
розпорядження, аби на майбутнє місце будівництва уже доставили першу партію
матеріалів, які ви раніше вказали, як потрібні. Як вам така оперативність?
- Звучить прекрасно, - ледве встиг відповісти Пауль, поки
містер Южлі зробив коротку паузу у своїй мові.
- Все завдяки чудовій злагодженій роботі нашого бюрократичного
апарату! Пауль, я вам багато казав, і скажу ще раз – ви, як головний архітектор
Сольверре, завжди можете розраховувати на нашу всебічну підтримку. Мерія вам
завжди допоможе, лишень зверніться до нас!
Після цих слів містер Южлі замовк, проте, лишень аби задати
наступне запитання.
- Ви ж будете на святкуваннях?
- Яких? Святкуваннях чого? – перепитав Пауль.
- Не повірю, що ви не знаєте, не чули від простих людей та не
бачили рекламних плакатів! – своєю відповіддю чиновник створив чи не
найзручніші умови для «незручного» запитання архітектора.
- Думаю, я відвідаю святкування, - широко посміхнувшись,
збрехав Пауль – його надто часто запрошували на різні офіційні дійства, на яких
він нудився, та намагався пошвидше їх полишити, тож це була єдина відповідь,
котру він міг дати узагалі.
Архітектор був впевнений, що й зараз містер Южлі кликав його
на щось подібне, тож, не гаючи часу на пусті балачки, поспішив задати так
хвилююче його питання.
- До речі, щодо простих людей та реклами, - почав він, - щось
я не бачу на центральній площі сьогодні містера Штауфбекера.
- Я теж його сьогодні ще не бачив. Це доволі дивне відчуття,
знаходитися тут, без його постійної присутності десь неподалік, чи не так?
- Згоден, - відповів Пауль, - але тоді чому містера
Штауфбекера немає? Як думаєте?
- Я чомусь впевнений, що ми його сьогодні на центральні площі
містечка і не побачимо, - посміхнувшись, відповів чиновник, - вірю, що у нього є багато важливіших справ, аніж
знаходитися тут.
«Так, важливіших. Сидіти у мене в акваріумі» - подумав про
себе архітектор, та зібрався прощатися зі співрозмовником.
- Я, певно, вже піду додому…
- Так-так, розумію. Робота чекає! – містер Южлі був
невиправним оптимістом, - був радий вас бачити! – і це була остання фраза,
сказана ним до Пауля на сьогодні.
Прямуючи до свого помешкання, архітектор вирішив обійти усю
центральну площу містечка. Проходячи повз кафе, розташоване на ній, він на
хвильку зупинився, поглядаючи на міс Нев’єр, що одиноко сиділа за одним із столиків
на його літній терасі. Вона, безперечно, перебувала на центральній площі так же
багато, як і інші люди, з якими сьогодні Пауль уже встиг поговорити – але чи
була вона наразі в стані говорити та відповідати на його питання серйозно?
Проте, поки одні ще тільки спостерігають – інші уже починають діяти:
кількасекундного невідривного погляду у сторону міс Нев’єр вистачило, аби та,
помітивши це, встала з-за столу та сама рушила до архітектора.
- А я знаю вас. Ви – Пауль! – явно в нетверезому стані, ще
здалеку закричала вона.
- Так, - стримано відповів архітектор.
- Не бажаєте пригостити даму? Скласти їй компанію? - з цими
словами дівчина підхопила Пауля за руки, та повела до кафе.
- Ні-ні, немає часу на таке! – ледве вирвавшись з її обіймів,
випалив він, - я просто ходжу навколо та дивлюся на людей.
- О-о. І як вам вони?
- Одні і ті ж обличчя. Проте, сьогодні чомусь ще не бачив
місцевого рекламного агента, містера Штауфбекера. Ви його випадково ніде тут не
помічали?
Міс Нев’єр на хвильку задумалася.
- Якщо ви про чоловіка, що постійно ходить по центральні
площі та щось рекламує, то я такого сьогодні не бачила. А він вас цікавить
більше, ніж я?
Не маючи якоїсь логічної відповіді на це запитання,
архітектор вклонився на прощання, та поспішив залишити дівчину одну.
Пришвидшивши темп власної ходьби, менше чим через хвилину він увійшов до своєї
квартири, та, зачинивши за собою двері, з полегшенням зітхнув.
- Більше ніяких живих зустрічей на сьогодні, - промовив до
себе Пауль, знімаючи верхню одежу.
Першою справою, яку зробив архітектор при поверненні додому,
була перевірка акваріуму на наявність у ньому містера Штауфбекера. Надія на те,
що його несподіване зникнення з реальності та переміщення на штучний макет
Сольверре відбулося лишень у Пауля в голові, все ще жевріла в його обпаленій
думками свідомості. Підійшовши до акваріуму, та, поглянувши на центральну площу
тамтешнього містечка, як на диво, архітектор не помітив на ній рекламного
агента. Пауль навіть почав посміхатися, проте, лишень до того часу, як
зрозумів, що Моріс, що продовжував сидіти коло макету, знаходився тут не просто
так. По невідривному погляду кота всередину акваріуму його хазяїн швидко
знайшов те, що так не хотів там побачити – містер Штауфбекер все ще був у
ньому, але тепер уже не просто сидів на центральній площі, а прямував до свого
помешкання.
- Цим маршрутом можна йти лишень до одного великого житлового
будинку. Скоріш за все, він там і живе, і направляється туди зараз, - пояснив
Морісу поведінку чоловічка архітектор, після чого рушив на кухню, залишивши
кота спостерігати за містером Штауфбекером на самоті.
Нашвидкоруч зробивши кілька бутербродів, та зваривши
філіжанку кави, Пауль діловито присунув стільця ближче до акваріуму, та,
усівшись на нього, постійно кидаючи погляди усередину, снідав. У цей же час
вирішив перекусити і Моріс – з огляду на те, що містер Штауфбекер був наразі
відсутній на видимій частині макету, певно, перебуваючи у своєму штучному домі,
кіт і собі відлучився на кухню на кілька хвилин.
Залишившись на самоті зі своїм «творінням», архітектор
всерйоз задумався над його морально-етичним аспектом. Безперечно, що бажання
Пауля, загадане ним напередодні, було сказано не зі злим умислом, натомість з
цікавості. Тепер, коли воно ось так зненацька здійснилося, з’явилися його наслідки
– жива людина опинилася в штучному акваріумі. Але ким вона була, перебуваючи
там? Жертвою, бранцем, а може, повелителем тієї реальності, у котрій опинилася?
І ким, в залежності від цього, виявлявся архітектор? Відповіді могли дати
лишень час та більш детальні спостереження – дочекавшись, доки містер
Штауфбекер врешті вийшов зі свого дому, Пауль сконцентрував свою увагу на
ньому, та найдрібніших рухах, які той робив.
Першим, що неабияк зацікавило архітектора, була абсолютна нелінійність
руху чоловічка: замість того, щоб кудись чітко прямувати, він петляв напівколами
та зигзагами від однієї споруди до іншої. Придивившись до нього поближче, було
помітно, що при цьому рекламний агент постійно оглядався по сторонам, а,
підходячи до будь-яких вікон, безцеремонно в них зазирав, затримуючись коло
кожного з них. Усі дивності його поведінки свідчили про те, що він
безперестанно щось шукав, чи, принаймні, хотів побачити. Піднявшись зі свого
стільця, при цьому будучи «заміненим» Морісом, що щойно причалапав із кухні,
Пауль підійшов до вікна, та машинально почав оглядати центральну площу
містечка, у пошуках пояснень того, що робив містер Штауфбекер.
«Люди. Він шукає людей» - відповідь явилася архітектору,
щойно той збагнув, що не може сфокусувати свій погляд на комусь із випадкових
перехожих по причині їх надмірної кількості.
- Ну звісно ж, - вголос вимовив Пауль, при цьому повертаючись
до макету, - в акваріумі немає інших людей, і містер Штауфбекер перебуває там
зовсім один…
Усе в діях рекламного агента починало набувати логічності: як
завжди, прокинувшись рано-вранці, та вирушивши на «роботу» на центральну площу,
він, звісно ж, певно не помітив нічого незвичного – бо часто був тим першим,
хто узагалі на ній з’являвся на початку кожного нового дня. Але, якщо йти туди
по пустим вулицям Сольверре було для містера Штауфбекера нормою, то, не
зустріти там нікого на протязі цілого ранку було неабияк дивно. Хтозна, що він
міг собі у зв’язку з цим надумати, проте, як відомо, від перевантаження думок,
особливо тривожних, людська психіка має здатність давати слабину – саме у
такому «пригніченому» стані, з повною нерозуміння того, що відбувається,
свідомістю, Пауль і побачив його уперше після свого пробудження. Враз
архітектор жахнувся: що могла б відчувати людина, якби ось так зненацька решта
їй подібних просто б позникали? Певно, що містер Штауфбекер мав би подумати, що
зійшов з глузду – певно, саме тому і вирушив додому, аби заспокоїти себе, по
дорозі намагаючись знайти хоча б когось живого. Але чи вдалося це йому? Що, як
вдома його мали чекати якісь родичі, чи й узагалі сім’я, яких він там не
застав? Судячи з того, що поведінку рекламного агента після відвідин свого
помешкання важко було назвати спокійною, в порядку з ним явно було не все…
Зі стривоженим виразом обличчя Пауль ходив колами навколо
акваріуму – це ж бо через нього містер Штауфбекер зараз втрачав рештки свого
розуму в нерозумінні того, що з ним узагалі відбувалося. Проте, раз за разом
підходячи ближче до макету, та спостерігаючи за спробами чоловічка когось
знайти, думки архітектора поступово видозмінювалися з людських, сповнених
переживань, до наукових - беземоційних досліджень. З рештою, дивлячись за
поведінкою рекламного агента, Пауль зрозумів, що, схоже, відсутність інших
людей довкола була його єдиною великою проблемою – що, як мінімум означало, що
решта усього несправжнього поруч сприймалася ним цілком нормально. Це навіть
змусило архітектора щиро посміхнутися – уперше за ранок.
- Чи не здається тобі, Морісе, що людина всередині акваріуму
бачить усе навколо як справжнє та істинне, хоча і створене воно штучно? –
запитав він у свого кота, після чого звернувся напряму до чоловічка на макеті,
- але тоді що є для вас ця реальність, містере Штауфбекер? Ілюзія, чи
самообман? Хто маніпулює вашим сприйняттям – акваріум, чи ви самі?
Проте, що б не говорилося чи робилося поза скляною оболонкою
над макетом, схоже, що всередині неї це аж ніяк не відображалось. Навряд чи
рекламний агент себе добре почував, та не піддався б паніці, якби бачив зверху
замість звичного йому неба обриси великої кімнати з постійно слідкуючими за ним
гігантськими чорним котом та чоловіком. Чоловіком, котрий ані на секунду не
відривав від нього погляду, умудряючись при цьому зі всією вченою дотошністю
занотовувати свої спостереження у блокнот, що тримав перед собою.
Ось містер Штауфбекер ходить по спустошеному ринку, заходячи
та заглядаючи за усі пусті прилавки. Через кілька хвилин він уже просто-таки
грюкає в усі двері житлових будинків, що трапляються йому на очі. І, з рештою,
фінальна часина його пошуків – стоячи на центральній площі містечка, рекламний
агент у звичній для себе манері щось гучно кричить. І, хоча Пауль не чує його,
та прекрасно розуміє, чого чоловічок прагне.
Акваріум пропонував містеру Штауфбекеру сувору реальність, у
якій він був єдиним живим об’єктом, що був приречений зазнати невдачі у пошуках
собі подібних. Спостерігати за його поневіряннями було досить цікаво – проте, в
контексті загаданого напередодні архітектором бажання, яке так зненацька здійснилося,
та ще й в такій чудернацькій формі, все було не зовсім так, як йому б хотілося.
Замість звичних для рекламного агента «цікавих» маршрутів по містечку, він
лишень тинявся від будинку до будинку, а замість бурної рекламної діяльності –
відчайдушно намагався марно знайти інших людей. В деякі моменти свого
спостереження Пауль відчував себе катом, який віддалено спостерігав за
саморучно створеними тортурами…
Час від часу, поглядаючи у вікно на центральну площу
Сольверре, архітектор запитував себе, чи багато людей, які перебували на ній
сьогодні, помітили цілковиту відсутність містера Штауфбекера. Чи не шукали його
там якісь родичі чи друзі? Чи не втратив бува рекламний агент роботу, не
з’явившись сьогодні на своєму «робочому» місці? Споглядаючи за тим, як змучений
пошуками чоловічок повільно плентався у напрямку дому, Пауль задумувався над
тим, які наслідки могла б мати подібна ізоляція людини – як і для неї, так і
для соціуму навколо.
- Морісе. Ми не можемо тримати містера Штауфбекера у
акваріумі вічно, - зі всією серйозністю, добре відчутною у голосі, звернувся до
як завжди беземоційного кота архітектор.
Підійшовши до свого домашнього улюбленця, Пауль сів ближче до
нього, дивлячись за рекламним агентом з його позиції спостереження.
- Сьогодні, на прикладі цієї людини, ми зрозуміли, на що
здатен цей акваріум. Але ж ти сам чув, - продовжував говорити архітектор до
кота, - я хотів за ним спостерігати, а не мучити, змусивши повірити, що усі
люди навколо зникли. Це все треба якось зупинити…
Відірвавшись від споглядання за чоловічком, Моріс повернув
голову до хазяїна, немовби оцінюючи щирість його слів.
- Так-так, я не був обережний у тому, чого бажав, -
виправдовувався архітектор…
На вулиці уже сутеніло, певно, що містер Штауфбекер,
перебуваючи в акваріумі, уже був достатньо втомлений, аби заснути. Думка про
те, що рекламний агент врешті-решт мав би хоч на якийсь час заспокоїтися,
дозволила Паулю розглянути деякі варіанти його перенесення з макету в реальне
Сольверре. Першими, признаними надто ризикованими, були ідеї щодо механічного
втручання в роботу акваріуму та маніпуляції з його скляною оболонкою. Далі
збуджена свідомість архітектора моделювала плани стосовно поступової
модифікації макету, та, як наслідок, зменшення або і узагалі усунення його
«чарівних» властивостей. Звісно, то все були лишень припущення та здогадки –
зрозуміти істинну суть та особливості роботи акваріуму без ставлення на кін
людського життя було просто неможливим. Єдиним, що залишилося, і, водночас
найпростішим рішенням проблеми, яке знаходив Пауль, було загадування простого,
оберненого до його вчорашнього варіанту, бажання щодо присутності містера
Штауфбекера на макеті…
- Надто просто, - поділився своїми думками з Морісом вголос
архітектор, - проте, не дарма ж кажуть, що все геніальне – завше просте?
Все, що сталося за сьогодні з акваріумом, рекламним агентом,
та й ним самим, Пауль не міг не вважати чимось містично-фантастичним. Тож чи не
було б справедливим твердження про те, що «вийти з казки» можна так же само, як
і потрапити в неї? Але якщо бажання і могло б подіяти, то як би швидко воно
здійснилося?
«Що є для мене цей акваріум?» - задався питанням архітектор –
«забавка, об’єкт для дослідження, а може, інструмент для контролю над людьми?»
З рештою, чим би він не являвся, поки що у жодній із запропонованих ним Паулю
функцій, радості він не приносив. Можливо і міг би, але не з одним-єдиним
чоловічком усередині, який, до того ж, страждав від абсолютної самотності.
- Я хотів би, щоб містер Штауфбекер більше не знаходився у
акваріумі, - слова, вимовлені архітектором після численних роздумів, як він і
очікував, були зустріті Морісом з неабияким невдоволенням.
І, не дивлячись на певну «урочистість» моменту, яку було
штучно створено Паулем, який надто вже хотів, аби його слова подіяли, кіт почав
нявкати, та й узагалі поглядати не лише на рекламного агента, котрий уже
ось-ось заходив на макеті у своє помешкання, а і на хазяїна.
- Ти так дивно себе поводиш, що увесь день мені здається, що
ти до цього маєш якесь відношення! – окрикнув Моріса архітектор, - що з тобою
таке коїться? Невже дивовижа, що знаходиться поруч, так пагубно на тебе діє?..
Чи ти і сам є тією пагубою? Адже все почалося з того моменту, як ти з’їв Рене…
Ці слова неначе приборкали кота: з властивим йому пафосом
він, не віддаляючись від макету, перейшов на нову «позицію спостереження»,
подалі від Пауля.
- Навіщо ти так, Морісе?.. Певно, з мене досить усього цього
на сьогодні, - промовив архітектор, кидаючи останній погляд на акваріум,
подумки плануючи піти у сусідню кімнату, щоб якомога швидше заснути.
У маленькому віконечку, яке знаходилося на будинку, в котрий
зайшов ще хвилину назад містер Штауфбекер, з’явилося тьмяне світло. «Все… Все
як в реальному житті» - подумав Пауль, щойно захват від побаченого почав
потроху змінюватися на тривогу. «Для мене це все так дивовижно. Водночас для
чоловічка на макеті це жахливо…» - з цими думками архітектор поспішив полишити
кімнату, відправившись у власну спальню.
- Чим швидше я засну, тим швидше прокинусь. Тим швидше
звільню містера Штауфбекера, - налаштовував він себе, готуючись до сну.
Проте, як би Пауль не намагався, заснути йому усе ніяк не
вдавалось – надто заважали думки про усю ту дивовижу, свідком якої він сьогодні
був. Усю ніч його мучило безсоння, усю ніч він неспокійно вертівся у ліжку, борючись
з бажанням підійти до макету містечка, та поглянути, чи вдалося йому задумане.
Можливо, акваріум у цей час світився зсередини, можливо – відкривав портал зі
штучного світу у реальність, та й узагалі містер Штауфбекер міг збільшитися
усередині нього до справжніх розмірів: надто боячись якось вплинути на
здійснення свого побажання, архітектор вирішив краще бути в невіданні, аніж в
усвідомленій правді. Проте, виснаживши свій розум подібними переживаннями,
Паулю таки вдалося хоч трохи поспати – і це був єдиний позитивний момент тієї
ночі…
Ранок наступного дня почався для архітектора зі швидкого
підйому та майже миттєвого, послідуючого за цим, переміщення у кімнату з
акваріумом. Зайшовши до неї, першим в очі йому кинулося положення Моріса
відносно макету – на відміну від вчорашнього дня, він, як завжди, сидів на
улюбленому підвіконні улюбленого вікна, та спостерігав за перехожими. «Добрий
знак» - подумав Пауль, та підійшов до акваріуму, завідомо вглядаючись в
самісінький його центр – головну площу містечка на макеті.
- Немає, - промовив він вголос, не знайшовши там жодних
слідів перебування містера Штауфбекера.
З неабияким хвилюванням, підійшовши до вікна, коло якого
знаходився Моріс, архітектор виглянув на вулицю – проте не так, як завжди,
оглядаючи площу: йому було не до якихось там місіс Садденлі, містерів Оффена та
Южлі, і, тим паче, юної міс Нев’єр. Паулю потрібно було побачити лишень одну
людину – і, на його превелике щастя, йому це вдалося: знайшовши у звичному для
себе місці містера Штауфбекера, він зітхнув з неабияким полегшенням.
Придивившись до рекламного агента детальніше, архітектору здалося, що той був
якимось змарнілим та виснаженим. Проте, як додав Пауль після цього подумки – ще
живим, та в реальному світі.
- Як же я переживав, Морісе, - гладячи кота, промовив його
хазяїн, - хтозна, чим це все могло закінчитися для бідного містера Штауфбекера.
Знову підійшовши до акваріуму, архітектор вглядався в дрібні
особливості макету Сольверре.
- Звісно, це було небезпечно. Отак гратися з життям іншої
людини. Хоча, варто признатися, досить цікаво…
Немовби потураючи його словам, Моріс несподівано зістрибнув з
підвіконня, та, підбігши до макету, протяжно занявчав.
- Ні. Я більше не буду його використовувати! – категорично
відповів на провокацію кота Пауль, та, схопивши великий шмат тканини на одному
з крісел поруч, повністю накрив ним акваріум.
Усівшись на щойно звільнене сидіння, архітектор поглядав то
на Моріса, то у вікно, то на макет.
- Не буду! – промовив Пауль, борючись зі власною цікавістю до
всебічного спостереження за людьми.
- Не буду, - промовив Пауль, усвідомлюючи, що, насправді він
все-ж таки був здатен контролювати акваріум.
- Не буду… - промовив Пауль, уявляючи чи не безмежні
можливості, котрі він отримував внаслідок володіння такою незвичайною річчю.