Акваріум. Розділ 2

 

2.

Незмінний супутник великих можливостей – не менш велика відповідальність, що з’являється внаслідок не лише їх використання, а й простого факту володіння ними. Саме цей факт стримував Пауля цілісінький тиждень від будь-яких маніпуляцій з акваріумом, після виявлення того, на що той здатен, на гіркому прикладі містера Штауфбекера. Не зважаючи на неабияку цікавість та постійно лізучі в голову думки з цього приводу, архітектор проявляв просто-таки чудеса самоконтролю, доки не здався, та, вчергове стоячи коло макету, врешті наважився зняти шмат тканини, який його до цього покривав, ховаючи від очей та убезпечуючи від лишніх емоцій.

«Просто зменшена модель Сольверре» - при цьому промайнуло в думках Пауля. «Нічого особливого» - продовжував заспокоювати себе архітектор. Проте, далеко не всі присутні на той момент в кімнаті були згідні з його думками. Моріс, котрий весь попередній тиждень «провокував» Пауля до взаємодії з акваріумом, протяжно нявкаючи кожного разу, коли той якось наближався до макету, тепер, досягнувши бажаного, зіскочив з підвіконня, на якому сидів, та, підбігши до хазяїна, почав тертися коло його ніг, мотивуючи до подальших дій.

- Я знаю, чому ти так прагнеш, щоб я помістив когось у акваріум, - спокійно заговорив до кота архітектор, - я надто багато думав над цим… Справа ж у твоєму бажанні спостерігати за людьми?

Враз Моріс зупинився, та очікуюче поглянув на хазяїна.

- Тобі мало тих перехожих, яких ти бачиш з вікна на центральній площі. Адже так?

Проте кіт ніяк не поспішав якось реагувати на сказане.

- Ти хотів би спостерігати за значно більшою кількістю людей. За всіма ними, - і з цими словами Пауль вказав на вікно, та те, що за ним знаходилося, - за всім Сольверре…

На якусь мить архітектору здалося, що Моріс злякався того, що той його «розкусив», та позадкував до підвіконня, на якому раніше знаходився. Натомість, істинними намірами кота були два протяжних стрибки: спочатку на найближчий стілець, а з нього – на скляну оболонку акваріуму. Розташувавшись над центральною частиною макету, Моріс ставно розлігся, очікуюче поглядаючи на хазяїна.

- Невже ти зібрався від мене щось вимагати? – неабияк здивувавшись, виголосив Пауль, - я не збираюсь якось використовувати акваріум просто тому, що ти так захотів, - додав він, після чого підійшов до вікна, на якому до цього знаходився кіт.

Проте погляд архітектора був зосереджений аж ніяк не на численних перехожих – він був піднятий вище, до віддалених обрисів споруд, що виринали за будівлями на центральній площі. Пауль розмишляв над тим, навіщо він узагалі створив макет Сольверре, та чи не було це випадково примхою вищих сил, які вбачали у цьому лише складову створення акваріуму у його теперішньому вигляді. «Я переніс усі ці споруди на мій макет, та з якою кінцевою ціллю?» - задався питанням архітектор. Адже дійсно, щойно він створив штучну копію містечка, нічого надто особливого не сталося. Пауль не отримав ані натхнення, ані якихось нових творчих ідей – натомість модифікація макету в акваріум викликала в його свідомості бурю думок та емоцій, що не вщухала ось уже тиждень.

- Я не розумію твоєї поведінки, - відволікшись на Моріса, що щойно стрибнув на підвіконня коло архітектора, мовив він, та сумно додав, - та й своєї теж…

Скільки Пауль себе пам’ятав, в його думках завжди жила мрія проектувати та створювати неймовірні, геніальні та ідеальні споруди. «Архітектура – це передусім мистецтво, а не здатність будувати будівлі для людей» - саме так твердив девіз його батька, діда, та й узагалі усіх предків його фамільної династії. Згадуючи їх досягнення, Пауль не міг не думати про те, що кожен з них, у свій час, по-своєму прославився за якийсь шедевр, «витвір, найкращий в їх житті», втілений у архітектурній формі.

- А що ж зробив я? – уголос запитав себе Пауль, - монументальне, величне, неймовірне?..

Після останнього слова його погляд мимоволі перемістився на акваріум.

- Ні… Ні, - ловлячи себе на думці, що це і є його найкраще творіння, поспішив заперечити себе архітектор.

У зроблених висновках його свідомість зайшла надто далеко, тож Пауль вирішив повернутися у своїх думках назад, до миті, коли зняв шмат тканини з акваріуму, тим самим завершивши тиждень його зорового ігнорування. Тиждень, що відзначився абсолютною відсутністю будь-яких нових творчих ідей, внаслідок чого архітектор і був вимушений у своїх пошуках звернутися до макету Сольверре.

- Я мушу змусити себе займатися творчою діяльністю, - промовив речитативом Пауль, повільно підходячи до акваріуму, - і ніякі ігри з людьми, поміщеними у штучне середовище, - додав він, помітивши, що Моріс почимчикував вслід за ним, - мені не допоможуть.

Поставивши стілець перед макетом, та так, щоб, сидячи на ньому, численні обриси розташованих там споруд було видно найкраще, архітектор підійшов до свого робочого столу у пошуках листків для креслень. Повернувшись до акваріуму, та, врешті сівши поруч, приготувавшись попрацювати, Пауль виявив, що Моріс розташувався абсолютно симетрично до нього відносно макету – по іншу сторону скляної оболонки. Так вони і сиділи: годину, а може і дві – кіт та його хазяїн, непорушно, один навпроти одного, немовби кожен з них просто невідривно спостерігав за іншим. В той час, як архітектор думав та планував, Моріс служив йому нагадуванням про можливості акваріуму…

Не дивлячись на те, що усі необхідні для роботи «компоненти» - макет перед очима, листок та олівець для записів у руках, та сконцентрована свідомість, були напоготові генерувати та обробляти ідеї, їх пошуки виявилися для Пауля марною тратою часу. Тож, поступово виринаючи із думок про власну невдачу, архітектор задавався питанням, чи дійсно зараз перед ним було усе, потрібне для продуктивної праці. Моріс, котрий все ще знаходився навпроти нього, по іншу сторону макету, як не дивно, прискорював формування потрібної відповіді, і пов’язана вона була, звісно ж, з акваріумом.

- Для того, щоб користуватися макетом, він має бути якомога більше схожим на реальне Сольверре? – звернувся Пауль до кота, - і, звісно, цього можна досягти, лишень помістивши в акваріум усіх його жителів. Адже на це ти хотів натякнути, сидячи тут?

На хвильку архітектору здалося, що він помітив у погляді Моріса задоволення від сформульованого ним висновку.

- Навіть якщо це і так, ми все одно не знаємо, на що здатен акваріум, а на що – ні. Що, як поява у ньому містера Штауфбекера була лишень виключенням з «правил», або і узагалі одиничним випадком? Хоча тоді було б логічно перевірити це…

Після цих слів у свідомість Пауля повернулися думки про акваріум, як його найвизначніше творіння. «Змінюються часи, змінюються масштаби архітектури, змінюються і дива» - безцільно дивлячись на макет, мислив архітектор. Але як можна володіти котроюсь силою, не знаючи її істинного потенціалу? Не маючи логічної відповіді на це запитання, Пауль починав усвідомлювати, що поступово «піддавався» провокаціям Моріса стосовно взаємодії з акваріумом. Чи були ті думки нав’язані виключно волею кота, чи вони обидва дійшли до одного і того ж висновку, проте зовсім неодночасно – для архітектора ця дилема залишалася без рішення.

З рештою, саме усвідомлення того, що щось, що не зовсім піддавалося цілковитому логічному аналізу зі сторони Пауля, було аж зовсім поруч, немовби вимагало його додаткового абсолютного дослідження. «Активувати акваріум?» поступово перетворювалось зі стверджувально-заперечного запитання до якісно-кількісного.

- Що ж я за творець, що нічого не знає про свій витвір? – знову почавши ходити колами по кімнаті, запитував себе архітектор, - хіба що він настільки геніальний та величний, що його не можна осягнути цілком узагалі? З рештою, варто було хоча б спробувати…

З цими словами Пауль підійшов до одного з вікон, що виходили на центральну площу Сольверре, та оглядав численних людей, що на ній знаходились.

- Так, я хочу зіграти в цю гру, - врешті зібравши усі свої хаотичні думки в єдине цілеспрямоване бажання, промовив архітектор, - я дійсно хочу знати, на що здатен акваріум.

Повернувшись до макету, та відразу зустрівшись поглядом з Морісом, у очах котрого просто-таки застиг не зовсім природний блиск очікування, Пауль виголосив своє остаточне бажання.

- Нехай буде по-твоєму, - звернувся він до кота, -  я дійсно хотів би, щоб усі ті люди, котрих я бачу через своє вікно, усі жителі містечка, усе Сольверре врешті-решт, - та, стишивши голос, після хвильки роздумів, уточнив, - звісно, крім мене, та тебе, - і знову перейшовши на гучний, ледь не сповнений тріумфу голос, додав, - опинилися всередині акваріуму!

Мить, у яку архітектор довершив своє бажання, була сповнена визначного та містичного. Чи то йому здалося, чи то й ні, але у той невеликий проміжок часу сталося щось надприродне – усе навколо наче зупинилося, застигло, аби вислухати його слова. Зник ледь чутний шум міського життя за вікном; Моріс, котрий мав би радіти цьому чи не найбільше, залишався нерухомим, наче нічого і не трапилось; натомість акваріум навпаки починав набувати обрисів єдиного, що у той момент було живим узагалі – немовби видозмінюючись, готуючись виконати волю свого творця.

- Звісно, якщо це все спрацює, - врешті вийшовши з хвилинного заціпеніння, промовив архітектор, відразу оцінюючи свої шанси на успіх, - я ж зможу творити по-новому, по-особливому. Без обмежень…

Після цих слів Моріс, котрий продовжував сидіти до цього нерухомо, ніяк не реагуючи на «момент свого тріумфу», нарешті вирішив змінити своє місцезнаходження, підбігши до великої шафи біля столу, за яким Пауль зазвичай працював. Сам архітектор при цьому посміхнувся, дивуючись мотивації, котрою його забезпечував кіт – надворі уже сутеніло, тож йому було необхідно сідати за так звану «вечірню роботу», пов’язану з проектуванням мосту на околиці містечка, і нинішнє положення його улюбленця натякало про це йому чи не найкраще.

- Дива дивами. А робота роботою? – скептично запитав Пауль у Моріса, - і це мені каже той, хто весь попередній тиждень відволікав мене від другого заради першого?

Проте, як би там не було, кіт у своїх намаганнях направити нинішній творчий потенціал архітектора, був аж ніяк правий. Засівши за кропітким проектуванням не на одну годину, Пауль, геть зморений працею, по її закінченню ледве спромігся дійти до власного ліжка, та, просто-таки упавши на нього, міцно заснув. Думки про акваріум та його можливу повторну активацію, як не дивно, залишили його в спокої, та дозволили добре поспати, а головне – виспатися.

Певно, саме тому ранок наступного дня почався для архітектора, як на диво, бадьоро. Тільки-но прокинувшись, Пауль відчув, як усі думки, які якось стосувалися сну або його ймовірного продовження, повністю трансформувалися у одне-єдине запитання: «вдалося, чи ні?». «Вийшло», та «не вийшло» - підібравши можливі відповіді, архітектор повторював про себе ці два твердження, поки піднімався з ліжка.

З рештою, Пауль здогадувався, що, швидше за все, дізнається про успішність свого задуму по положенню Моріса відносно акваріуму. Саме тому, увійшовши до потрібної кімнати, першою справою архітектор кинув свій погляд на підвіконня, а згодом і на макет містечка, у пошуках кота. Проте, як не дивно, Моріса не було на жодній з  очікуваних Паулем позицій – більше того, його, здавалося, не було у кімнаті узагалі…

- Пусто… - фраза, сказана щодо відсутності кота, поступово, з наближенням архітектора до акваріуму, набувала інших відтінків та значення.

Крок за кроком уперед, Пауль отримував усе кращий ракурс видимості центральної площі Сольверре через найближче з вікон. І чим краще він її бачив, тим більше переконувався у тому, що на ній абсолютно не було людей…

- Неймовірно, - промовив архітектор, затримавши свій погляд на пустій бруківці, по якій зараз мали б ходити сотні людських ніг.

Проте не цілковита відсутність перехожих на вулиці будоражила йому розум в цей момент – натомість їх присутність у значно меншому та компактнішому місці. Ще з відстані кількох кроків від макету було помітно, що акваріум просто-таки вирував життям. Всередині нього невпинно рухалися десятки, сотні, тисячі людей – Пауль навіть не міг нормально налаштуватися, аби сприйняти це адекватно. Саме через це його повністю поглинула зовсім невластива йому емоція ейфорії: виражена вона була через зловісний сміх, який переріс у диявольський регіт, після чого обернулась нелюдським криком.

- Вдалося! - скрикнув архітектор, після чого почав себе заспокоювати, аби роздивитися те, що відбувалося на макеті.

Будівлі, розташовані на ньому, наче ожили: мініатюрні двері на них то відчинялися, то зачинялися; частина ще менших вікон була відчиненою навстіж, демонструючи те, що за ними відбувалося; з багатьох димарів валив рідкий дим, а по встеленим бруківкою вулицям колесили численні упряжки та карети. Поруч з усім цим невпинно снували люди, правильно пропорційні до будівель; як в реальному житті. Усе населення Сольверре жило своїм ходом, не помічаючи головного підступу – акваріум, здавалося, самодоповнювався усім необхідним, чого вони могли потребувати, створюючи цим самим ідеальну копію містечка. Розглядаючи обриси окремих будинків, Пауль зміг «відкрити» і основну таємницю цього ранку – за різнобарвними дахами досить добре виділялося щось велике та чорне, з двома жовтими очима, націленими прямісінько на архітектора: весь цей час Моріс сидів з іншої сторони макету, зовсім непомітний при його огляді з певних ракурсів, у яких його хазяїн до цього й знаходився.

Ніяк не реагуючи на «знахідку», Пауль упав на коліна, буквально прилипши до скла акваріуму обличчям, розглядаючи дрібні деталі його дрібних мешканців, та те, що їх оточувало.

Кожен чоловічок, що знаходився на макеті, був індивідуальним, та різнився з-поміж інших – це проглядалося у їх зовнішності, одягу, ходьбі та манерах поведінки. Для людини, яка якщо не знала, то хоча б бачила більшість жителів Сольверре, якою і був Пауль, ідентифікувати перехожих по їх певним деталям було неабияк захопливо. Так, спостерігаючи за центральною площею містечка, доволі легко було вирізнити її постійних «мешканців»: уже вкотре по траєкторії великого кола обходила своїх клієнтів звісно що місіс Садденлі; постать великої за зростом людини коло входу в банк в компанії курців безперечно належала містеру Оффену, невеличку юрбу перехожих навколо себе міг зібрати лише містер Южлі, певно, вчергове розповідаючи їм про чудову та злагоджену роботу мерії; самотня особа на літній терасі кафе зовсім поруч була явно напідпитку – а, отже, являлася ніким іншим, аніж міс Нев’єр. Ну, і звісно ж, «головний» елемент центральної площі Сольверре – містер Штауфбекер, як завжди, був у роботі, та демонстрував усім навколо чергову порцію рекламних плакатів.

Та не лише відображені до абсолюту особливості людей привертали увагу архітектора. Численні дрібні деталі, котрі були створені ним самим, повсюди були доповнені різноманітними, такими ж самими мініатюрними, уточненнями та процесами, які могли з ними відбуватися. Так, всюдисущі нині карети та диліжанси, котрі Пауль розмістив на макеті, як декорації, тепер рухалися завдяки ожившим коням – більше того, стукіт підків та коліс об бруківку на найбільш «їздових» вулицях, був доволі чутний навіть ззовні акваріуму. Дерева, кущі, та інша дрібніша рослинність ритмічно колихалися у такт неіснуючому вітру, а єдина річка, що протікала по території Сольверре, несла свої води від однієї скляної стінки макету до іншої. Поміж будинками, по знаним лише їм траєкторіям, жваво переміщувалися коти, собаки, та цілі зграйки птахів. А у вікнах та дверях, що були відчинені навстіж, проглядалися дрібні особливості побуту людей, що там жили.

Начудувавшись досконало відображеними чужими помешканнями, Пауль забажав подивитися зі сторони і на своє – для цього він обійшов навколо акваріуму, та, зупинившись коло Моріса, з точки спостереження якого їх житло проглядалося найкраще, зосередив свою увагу на вікнах, що вели до тієї ж кімнати, у якій вони знаходилися в реальному житті.

- Ти ж теж не помічаєш у них нічого незвичайного? – запитав у кота архітектор після хвилини мовчазного споглядання.

Проте, отримавши відповідь у вигляді повного ігнорування його запиту, почав розмірковувати вголос.

- Це було б дивно, якби там щось було, - поглянувши на Моріса, промовив Пауль, - з огляду на структуру мого бажання…

Враз архітектор задумався над тим, наскільки точно він його узагалі вчора загадав. Що, як котрісь з його слів були сприйняті акваріумом не зовсім правильно, і тепер, на макеті, у його квартирі жили інші Пауль та Моріс? Численні чоловічки-перехожі як завжди часто зупинялися коло вікон їх помешкання, проте, не підходили надто близько – чорного кота, негласного «символу містечка», не було на жодному з них. На мить архітектор зітхнув з полегшенням – вирішивши, що відсутність Моріса там, та присутність тут, біля себе, свідчила про перебування обох в реальності. Та лише на мить – ні на секунду більше: відірвавшись від споглядання макету, Пауль усвідомив, що в цій же «реальності» на підвіконнях теж не було ніякого чорного кота. Інші Пауль та Моріс в акваріумі, які спостерігали за акваріумом, уявляючи собі цю ж саму картину, але по відношенню до себе – думка про жахливу рекурсію розвивала себе по її ж правилам, перевантажуючи свідомість архітектора.

- А що, якщо ми вже знаходимося всередині одного з циклів повторень акваріуму? – сповнений більше страху, аніж логіки, результат міркувань Пауля був питанням до чорного кота.

Неабияк нервуючи, струшуючи з чола холодний піт, архітектор відійшов від макету, та наблизився до одного з вікон в кімнаті. Надворі, так як і кільканадцять хвилин тому, було ні душі.

- Якби рекурсія існувала, то я зараз бачив би людей, - поділився своїм спостереженням з Морісом Пауль, - здається, ми цілком самі у Сольверре.

Логічне міркування почало прояснювати свідомість архітектора, акцентуючи увагу на більш приземленому стані його справ.

- Ми цілком самі у Сольверре, - тепер, повернувшись до кота, його хазяїн повторив свою останню фразу.

Це твердження, як істина, яку не дуже легко було сприймати, потребувало детальної перевірки: поспішаючи, збираючись вийти задля цього на вулицю, Пауль відчував, що за все своє життя він не мав більшої мотивації це зробити, аніж зараз…

Зміни, присутні в містечку, заявили про себе, щойно архітектор привідкрив двері, готуючись поглянути на центральну площу Сольверре не через скляне вікно. Якщо, звісно, цілковиту тишу можна назвати заявою узагалі – Пауль був вражений відсутністю звичних для себе гулу та гомону людських голосів, що роками докучали йому, та являлися передвісниками перебування у середовищі, котре він так недолюблював. Відчинивши двері повністю, архітектор застиг на місці, роздивляючись опустілу центральну площу містечка, ніяк не наважуючись зробити крок уперед, боячись розвіяти диво, за котрим спостерігав. Минуло чимало часу, поки він врешті ступив за межі свого помешкання, швидко почимчикувавши уперед.

- Неймовірно, - нерозбірливо навіть для своїх вух пробурмотів Пауль, оглядаючись навколо.

Проте, зупинившись в самісінькому центрі центральної площі, звикаючись з думкою про відсутність інших людей у всьому Сольверре, архітектор розумів, що може дозволити собі значно більше.

- Гучніше, - тепер вже голосно до себе промовив Пауль, та ще голосніше після цього скрикнув, - неймовірно!!!

Сказати те, що архітектор був нестримно радий тому, що усе населення містечка зникло, було б неправильно. Як і обвинувачувати його в якихось мізантропічних настроях. Проте, можливість пройтися по безлюдному Сольверре, сприймалася ним як щось неймовірно омріяне – зустріч творця з матеріалом, над котрим йому потрібно було б потім працювати, у всій його справжній красі та величі, без лишніх деталей, іменованих людьми. У деякому сенсі це був його тріумф – це проглядалося у його очах, виразі обличчя, навіть темпі ходьби.

Здавалося, ноги самі невпинно вели Пауля кудись вперед. Мандруючи численними дрібними вуличками, архітектор постійно петляв від однієї будівлі до іншої, досліджуючи їх ззовні, а інколи і заглядаючи всередину. В такі моменти він нагадував собі містера Штауфбекера, коли той тиждень тому опинився в акваріумі – обидва ніяк не знаходили людей навколо, лишень різнячись реакцією на це: радістю та розпачем відповідно.

Споруда за спорудою, вулиця за вулицею, квартал за кварталом – не обмежуючи себе у часі, Пауль обійшов добру половину містечка, зупинившись, лише дібравшись до його околиці. Місце, котре в реальному житті було берегом річки, а на макеті Сольверре прямісінько на одній з його меж, в планах архітектора було позначено червоним хрестом: саме тут мав будуватися новий міст через річку, на заміну старому, кількастами метрами подалі звідси. Саме цей проект ось уже місяць посідав чільне місце в думках Пауля, що стосувалися роботи. Бо саме на цю його ідею мерія виділила гроші, признавши її «визначальною» в розвитку містечка. Більше того, це було не лише сказано словом, а і доведено ділом: як і інформував архітектора тиждень тому містер Южлі, матеріали, необхідні для початку будівельних робіт, уже були доставлені на місце.

Обходячи нагромадження дубових дощок, Пауль зупинився на невеликому пагорбі, вглядаючись у протилежний берег річки. На мить архітектору здалося, що десь вдалині жваво рухалася велика юрба людей: проте лише на мить, неначе спеціально дражнячи його свідомість видивами того, що він так боявся побачити. Незнання особливостей роботи акваріуму неабияк тривожило Пауля: лишень зараз він задумався, наскільки простим та неточно сформульованим його вчорашнє бажання до нього було.

Все населення Сольверре – наскільки різнилися розуміння цього терміну в архітектора та акваріуму? Чи були це люди, котрі вже давно жили в містечку, чи усі, хто опинилися в певний час на його території? Що ж тоді сталося з тими, хто був «у гостях» у Сольверре, та тими його жителями, хто був поза його межами? Чи не бродив бува зараз по містечку хтось, хто повернувся до нього після перебування за його межами, шукаючи сліди інших людей? Поглянувши догори, зустрівши в небі над собою зграйку птахів, Пауль усвідомив, що і не думав раніше про долю тварин, рослин, та іншої живності – але ж використання акваріуму певно мало би вчинити якийсь вплив і на них…

Від перенасичення думками архітектору почало паморочитися в голові – присівши через це на один з будівельних блоків поруч, він втратив добру видимість протилежного берега річки, проте не полишав спостереження за ним: чим довше Пауль споглядав, тим більше бачив в численних зелених деревах та кущах обриси людей. Найбільш тривожним для архітектора було те, що він не міг визначити, що, з того, що він бачив, було реальністю, а що ілюзією – численні порухи великої юрби видозмінювалися в заколихане вітром листя, і навпаки.

- Ці речі можуть бути реальними та відбуватися одночасно, - подумки створив собі надію на адекватне сприйняття навколишнього Пауль, проте в цей же момент зруйнував її думкою про те, що все, що він міг зараз бачити, могло бути однією великою ілюзією…

Безумовно, архітектор міг би рушити до старого мосту, та через кілька хвилин опинитися на іншому березі річки – на місці, значно ближчому до поля його спостереження. Таким чином він навіть полишив би місцевість, котра ще була хоч якось зображена на макеті Сольверре. Але страх розвіяти пелену сумнівів, та, як неприємне доповнення до цього, «чари» акваріуму, стримував його, змушуючи сидіти на місці, немов оціпенілий. Якщо люди на макеті містечка були бранцями акваріуму в ілюзорному світі, то Пауль – в реальному.

Становище, у якому опинилося населення Сольверре, зобов’язувало того, хто залишився по іншу сторону скла макету, до спостереження за ним – саме до такого висновку дійшов архітектор, аналізуючи час, проведений поза межами дому. Пауль уже кілька годин підряд знаходився надворі, востаннє гуляючи так довго хіба що десь в дитинстві – незвичність цієї ситуації, відсутність спокою, пов’язана з думками щодо функціонування акваріуму, та й сама віддаленість витвору від його творця – усе це фарбувало навколишнє середовище у зовсім некомфортні тони. Досхочу надивившись на пустуючи містечко, та вдосталь засумнівавшись над сприйняттям речей поза його межами, архітектор врешті вирішив повернутися додому.

Проходячи численними дрібними вуличками, Пауль задумувався над їх облаштуванням та роллю в інфраструктурі Сольверре. Оминаючи монументальні будівлі, він розмишляв над їх впливом на оточуючих їх «колег», та те, як їх сприймали місцеві жителі. Дійшовши до центральної площі, Пауль аналізував взаємодоповненість та гармонічність між усіма об’єктами архітектури містечка. Як не дивно, переступивши поріг дому, він зрозумів, що наразі акваріум був в стані чи не найкраще за все навести лад у хаосі його професійних думок, і все, що потрібно було робити – лишень спостерігати за ним.

Увійшовши до кімнати з макетом містечка, архітектор, як і очікував, не застав у ній якихось масштабних змін, окрім місцезнаходження Моріса. Всі речі були на своїх місцях, акваріум всередині виглядав, як і раніше, і лишень чорний кіт неспокійно ходив навколо нього, не відриваючи погляду від чогось, за чим кропітливо спостерігав.

- Що ж, певно, пора і мені зайнятися чимось подібним, - промовив Пауль до Моріса, та заходився «готуватися» до спостереження.

Відчинивши свою робочу шафу, він почав виймати звідти численні плани та схеми як і різноманітних будівель, так і прикладів їх розміщення у містечку. Хаотично розкидаючи їх навколо, архітектор досить швидко заповнив ними усю підлогу у кімнаті, перетворивши її поверхню з м’якого килиму в цупкий розграфлений папір.

Узявши до рук олівця, Пауль врешті зміг приступити до роботи – сьогодні вона була особливою, як ніколи: і у її меті, і у засобах. Повзаючи навкарачки серед сотень креслень, архітектор вибирав певні з них, та, підсідаючи з ними ближче до акваріуму, робив на них різноманітні помітки. Кожна схема, до котрої торкався Пауль, могла бути покращена, видозмінена, або і узагалі використана для створення нових, більших та детальніших схем. Розглядаючи містечко на макеті, архітектор постійно отримував нові ідеї, котрі відразу ж втілював на папері у вигляді креслень майбутніх добудов. Цілком поринувши у свої творчі плани, при цьому абсолютно порушивши сприйняття часу та простору навколо, десь посеред ночі, Пауль, не відриваючись від роботи, розлігшись на своїх кресленнях у зовсім неприродній позі, втратив свідомість, та поринув у сон…

Таким же нетиповим для нього було і його пробудження: архітектор прокинуся унаслідок того, що Моріс безупинно штурхав його своєю лапою прямісінько в обличчя. Лишень відкривши очі, Пауль зіткнувся з поглядом, котрий добре знав – кіт, без сумніву, був явно голодним, та вимагав від свого хазяїна хоч якоїсь їжі. Дійсно, зважаючи на цілковите занурення архітектора в свою роботу вчорашнім вечором, Моріс, хоча і сидів невідривно коло нього, ніяк не напоумив хазяїна погодувати його, або і поїсти йому самому. Саме тому, щойно Пауль піднявся на ноги під протяжне котяче нявчання, його живіт дико забуркотів, теж вимагаючи їжі.

- Я теж голодний, - промовив архітектор до свого улюбленця, при цьому першою ж справою поглядаючи то на опустілу центральну площі містечка за вікном, то на її наповнений людьми аналог в акваріумі.

В цей момент у його свідомості за право бути виконаним першим боролися два бажання: покращити свій виснажений фізичний стан за рахунок їжі, чи погіршити не менш виснажений розумовий, продовживши свою професійну працю, пов’язану з численними кресленнями, котрі зараз Пауль старанно переступав, прямуючи до кухні. Знайшовши чи не останні харчові запаси у домі, він віддав їх Морісу, що слідував за ним, а сам поспішив повернутися до кімнати з акваріумом.

- Справжній митець не має відволікатися на насущні проблеми, - мовив він сам до себе, сідаючи ближче до макету, та, беручи до рук олівця, - я маю працювати, поки маю сили та натхнення…

Чи то були чудеса самонавіювання, чи акваріум дійсно додавав митцю сил, аби той міг з ним взаємодіяти, та архітектор пробув біля нього добру половину дня, продовжуючи творити усе нові та нові архітектурні проекти. Працювалось йому так же добре, як і учора, тож зупинився він лишень тоді, коли сточився останній з його олівців, котрим він домальовував останні деталі на останньому наявному чистому аркуші для креслення. Вирішивши, що то був чи не знак долі, Пауль відклав своє письмове приладдя в сторону, та, підвівшись на ноги лишень вдруге за день, відчув доволі знайомі йому з ранку почуття голоду та загальної виснаженості.

- А їжі-то в домі немає… - поглянувши на Моріса, котрий весь цей час сидів поруч, констатував архітектор, - ти з’їв останню ще вранці.

Зазвичай в таких ситуаціях Пауль знехоча виходив у люди, та, відвідуючи кілька продуктових лавок, закуплявся провізією на весь наступний тиждень. Проте зараз, лишень готуючись кинути сповнений невдоволення від примусового контакту з юрбою погляд у напрямку одного з вікон, архітектор усвідомив, що нині на центральній площі за ними було ні душі. Як і у всьому Сольверре – за інерцією Пауль одягався, готуючись вийти на вулицю, де не було жодних людей, аби відвідати продуктові лавки, котрі зараз не могли функціонувати, та купити їжі, яка на них була теж відсутня.

Свіже повітря дещо прояснило свідомість архітектора – переступивши за поріг свого помешкання, він уперше задумався над становищем, у котрому опинився, зі зворотної сторони до ейфорії від його нових творчих можливостей та кількості людей навколо. Життя, котре раніше вирувало у містечку, нині не просто було переміщено в акваріум – воно продовжувалось там. Продовжувалось без Пауля та Моріса, котрі «випали» з його ритму уже другий день поспіль: так, як це зробив тиждень тому містер Штауфбекер. Тоді його відсутність помітив кожен, хто був на центральній площі – але то був відомий на все Сольверре рекламний агент, котрий звично мелькав у його населення перед очима. Не те, що відлюдькуватий архітектор, доволі ізольований від суспільства, який, перемістивши усе його на макет містечка, ізолював себе від нього ще більше. Скоріше за все, його відсутність серед решти жителів у акваріумі була ніким і не помічена…

Діставшись за кілька хвилин важких обдумувань свого дивного становища до ринкової площі Сольверре, Пауль зупинився, розглядаючи пусті прилавки та зачинені крамниці. Саме у цей момент, у його свідомості зародилося питання, котре не давало йому спокою до кінця того дня – котре життя було більш істинним: ілюзія, у якій перебували бранці акваріуму, чи реальність, де залишилися архітектор з його котом?

Думка за думкою, Пауль з жахом усвідомлював, що все більше уподібнювався містеру Штауфбекеру, коли той, тиждень тому, опинився на макеті містечка. Обидва вони залишилися зовсім самі у Сольверре – і дарма, що один в ілюзорному, а інший в реальному: обидва були ізольовані від решти людей. Маршрути, котрими вони рухались поміж будівель; дрібні рухи, які вони робили; певно, навіть вираз обличчя, який передавав жахливий розпач – мимоволі архітектор усе більше відчував, як став жертвою власних же експериментів з акваріумом.

Почуття голоду все посилювалось – аби витрачати менше сил, Пауль сів прямісінько посеред чергової вулиці, яку обходив у пошуках залишків якої-небудь їжі. Безперестанне бурчання у животі ніяк не вщухало, нагадуючи, що жити без решти суспільства було досить нелегко – архітектор неабияк звик до різних благ цивілізації, проте без людей, які їх створювали та забезпечували, вони просто зникали. Навіть саме призначення Пауля – проектувати різноманітні будівлі – ставало зовсім нікому не потрібним: адже, хоч і придумував усе він сам, та втілювали у життя його напрацювання інші, втілювали задля теж інших. Повертаючись у думках до ідей, котрі з’явилися у нього внаслідок спостереження за наповненим людьми акваріумом, архітектор пригадав, що усе почалося з його спроби пізнати істинний потенціал свого витвору. Зважаючи на загальну кількість списаного паперу, та неабияке задоволення митця від виконаної роботи, можна було точно стверджувати, що спроба та виявилась напрочуд вдалою.

З думками про те, що «основна фаза» його експерименту була уже завершеною, що означало те, що його можна було б уже і припинити цілком, Пауль вирішив повернутися додому. Діставшись до пустуючої центральної площі містечка, архітектор, перед тим, як зайти до свого помешкання, мимоволі кинув погляд на вікна кімнати, у котрій знаходився акваріум, та, зовсім несподівано для себе, побачив у одному з них Моріса. Неабияк здивувавшись, Пауль застиг на місці, розглядаючи свого улюбленця. Той непорушно сидів у звичній для себе позі «спостерігача», і, оскільки архітектор був єдиною людиною на площі, його погляд був зосереджений саме на ньому.

В той момент Пауль відчув себе ледь не піддослідним: так, він був єдиним жителем Сольверре нині, тому те, що кіт ним несподівано зацікавився було хоч і дивно, але водночас і логічно. Проте у свідомості архітектора це порівнювалось з тим, як тиждень тому Моріс спостерігав за містером Штауфбекером у акваріумі. Беземоційний чорний кіт, котрий споглядав поневіряння виснаженої та знервованої людини на центральній площі містечка – Пауль уже бачив цю картину, проте раніше це було зі сторони, а от зараз…

- Ти… За мною… Спостерігаєш!? – повільно промовляв архітектор, підходячи до вікна з Морісом.

Проте той продовжував сидіти абсолютно нерухомо, ані на мить не відводячи погляду від хазяїна.

- По-твоєму, це цікаво? – наблизившись на максимально близьку відстань до кота, Пауль звертався до нього уже злегка тремтячим голосом.

В цей час всередині архітектора зароджувалося відчуття неабиякого обурення діями Моріса. Адже це він був тим, хто спонукав митця до взаємодії з акваріумом; саме через нього Пауль зараз був неабияк виснажений, ледве стоячи на ногах. І от, тепер, кіт спостерігав за результатом своїх дій напряму – та не за макетом містечка, а за архітектором. Обурення, що цілком заполонило свідомість Пауля, ось-ось мало вирватися на волю, перетворюючись при цьому у чистий прояв гніву.

- Та як ти смієш!? – «програвши» гру в передивлювання, врешті несамовито закричав архітектор, при цьому, зриваючись з місця, стрімголов кинувшись до свого помешкання.

Підбігши до Моріса, не зважаючи на неабиякий протест з його сторони, Пауль схопив його, та, тримаючи перед собою на витягнутих руках, почав ходити навколо акваріуму, при цьому ведучи з ним доволі дивний діалог.

- Це все ти! Ти все підлаштував! – сердито кричав архітектор на кота.

Проте відповіддю того було лишень невладне нявчання, та безперестанні спроби вирватися з рук хазяїна.

- З самого початку ти хотів, щоб я залишився сам-один у містечку. Як містер Штауфбекер. Як твій піддослідний!

Проте Моріс, зовсім не слухаючи Пауля, намагався дістати до його обличчя своїми пазурами.

- Невже ідея випробувати акваріум була не моєю? – врешті зупинившись, тремтячим голосом запитував тепер уже сам себе архітектор.

Кіт, як на диво, теж стих, зупинивши свій погляд на хазяїні.

- Ні, ні. Ні! Ні!!! – уже зовсім істерично горлав Пауль, при цьому заливаючись дивним сміхом, та ще з більшою інтенсивністю почавши ходити навколо макету містечка.

Свідомість архітектора просто-таки кипіла від перевантаження хаотичними думками. У безперервному русі навколо акваріуму, йому здавалося, що вони пожирали його зсередини, спричинюючи нестерпний розумовий біль.

- Все це… Я маю припинити все це… - з цими словами Пауль підійшов до своєї робочої шафи, та, упавши перед нею на коліна, довершив свою думку, - все, що зводить мене з розуму.

Після чого, відчинивши дверцята перед собою, та помістивши Моріса усередину шафи, рвучко їх зачинив, аби кіт не встиг звідти швидко вибратися.

Деякий час після цього архітектор продовжував непорушно стояти на колінах, під акомпанемент приглушеного нявчання. Не зважаючи на нього, візуальна відсутність Моріса навколо давала неабиякі плоди – лють, що застилала до цього Паулю очі, починала потроху розсіюватися, прояснюючи думки.

- Вибач, - врешті звернувся він до свого улюбленця, та піднявшись на ноги, підійшов до акваріуму, чи не востаннє розглядаючи ілюзорне життя абсолютно усього Сольверре на штучному макеті, - але ми зайшли надто далеко…

Не відриваючи погляду від того, що знаходилося за склом, архітектор гучно виголосив на усю кімнату своє бажання: «я хочу, аби усі, хто знаходяться зараз у акваріумі, перемістилися у реальний світ».

Як він і очікував, мить, у котру воно було довершено, наповнилась чогось містичного та дивовижного: замовк Моріс, у голові злегка запаморочилось, а ноги почали підкошуватися, нагадуючи про неабияке виснаження, котрого Пауль зазнав за останні два дні. Проте, ці ж самі ноги довели його до власного ліжка – лишень доторкнувшись до нього, архітектор змучено рухнув додолу, моментально заснувши.

Його сон не був міцним – увесь вечір та ніч, що проспав Пауль, кіт, замкнений у шафі, постійно нявчав, чим тривожив та будив свого хазяїна. Прокидаючись від снів, у яких архітектор усвідомлював, що залишився сам-один у Сольверре, архітектор розумів, що нічого не міг вдіяти з причиною цього, банально боячись зайти у кімнату з макетом містечка, та випустити Моріса з заточення: аби ніяк не вплинути на виконання свого бажання щодо присутності на ньому людей. За іронією долі, Пауля мучили речі, котрі він полюбляв чи не найбільше у житті – спогади про відчуття цілковитої самотності та домашній улюбленець: сполучені разом, вони формували собою чудернацькі жахи, кожен з яких був немовби відплатою за усі ідеї, котрі подарував йому акваріум.

Повністю прокинувся архітектор лише ранком наступного дня. Не зважаючи на те, що загальна слабкість все ще не покинула його, відразу ж після пробудження він поспішив до кімнати з макетом містечка. Лишень увійшовши до неї, десь зі сторони вікон до його вух відразу долинув доволі знайомий йому ледь чутний гул наповненої людьми центральної площі. Акваріум більше не вирував життям – натомість усі жителі Сольверре були на своїх місцях, у реальному світі. Тепер за ними можна було спостерігати лише як і раніше – через вікно. Не вистачало усього однієї незмінної складової типового ранку: підійшовши до своєї робочої шафи, архітектор відчинив її, випускаючи Моріса на волю. Той, як на диво, спокійно вийшов з неї, граціозно застрибнув на підвіконня, та, обернувшись до площі, сів у свою звичну позу «спостерігача».

Нічого навколо не нагадувало про те, що ще вчора Пауль випробовував акваріум на місткість, та пожинав отримані від цього плоди у вигляді творчих ідей. Чорний кіт, що нині спокійно споглядав жителів Сольверре на його центральній площі, наче і не провів усю ніч у шафі. Макет містечка виглядав так, як і мав виглядати звичайнісінький макет, а люди, що безперестанно снували за вікном, навіть не підозрювали, що зовсім нещодавно усі до єдиного перебували на ньому. Підійшовши до Моріса, при цьому віднадивши з іншої сторони вікна перед ним випадкових перехожих, що милувалися «талісманом Сольверре», Пауль зосередив свій погляд на рухливій безликій юрбі.

- Усі ці люди були лишень іграшками у моїх руках, - промовив він, та, погладжуючи кота, додав, - а може, і у твоїх теж. Більше я не буду дозволяти тобі маніпулювати мною, Морісе. Маючи силу робити це з іншими, я можу використовувати акваріум на благо людям, - і архітектор почав оглядати усіх присутніх на центральній площі, аж поки не помітив щось, що змусило зупинитися не лише його погляд, а і думки, - та собі…

Увага Пауля була прикута до низенької світловолосої дівчини у червоній накидці, що намагалася якомога швидше пройти крізь рухливу юрбу довкола себе. Через невеликий зріст, це їй вдавалося не надто добре: та архітектор був лише радий цьому, отримуючи більше часу поспостерігати за нею. Цю картину Пауль бачив уже далеко не вперше, проте лишень тепер замислився над тим, що він міг би її змінити. Творчість, акваріум, Моріс, голод та виснаження, - усі ці думки відходили на задній план у його свідомості, залишаючи лише одну.

- Валері… - саме таким було її ім’я.

Далі буде