Казка про повітряні замки. Розділ 4

    Розділ 4, у якому головний герой – він.

    Меч, вівця, та книга – ці три речі все ніяк не йшли з голови жодному з мандрівників. Поки жаби вели їх химерними дорогами крізь болото, між ними все ніяк не вщухала суперечка щодо того, що це узагалі за проблеми такі могли б бути, і у кого з них вони мали б виникнути.

- Я ніколи не тримала в руках мечів та іншої зброї, - мислила вголос Інгві, - але й із вівцями у мене проблем ніколи не було, і не уявляю, які вони можуть узагалі бути. Тобто моя проблема – це книжка?

- Я не читаю людських книжок, не б’юся за допомогою людської зброї, і узагалі ще не бачив овечок, - і собі роздумував Рок, - тоді що з усього цього може завадити мені у чомусь?

- Я думаю, овечки будуть боятися тебе. Наскільки я зрозумів з невеликого досвіду спостереження за оточенням драконів, - мовив Тобі.

- Тоді моя проблема це книжка, а твоя – меч! – вирішила принцеса.

- Навіть якщо я і мав якісь знання щодо володіння холодною зброєю, зараз я їх усі забув – не сходиться.

- Але це поки найбільш логічна версія, - зауважив Рок.

- Краще скажи, чому тебе назвали «Родеріком Третім».

А ось на це питання драконеня узагалі не мало відповіді.

- Я розумію, якби «другим», але «третім»… - продовжував Тобі.

- Містичний Мапуту знає значно більше, аніж нам розповів – я відчуваю, що нам ще доведеться до нього повернутися за допомогою, - зауважила Інгві, спостерігаючи за тим, як жаби-поводирі повільно ховалися у трясовині: в цей момент трійця уже благополучно вийшла з болотистої території.

- Вперед… - почулася остання жаб’яча команда, яка, на превелике здивування мандрівників була аж ніяк «не останньою», - приходьте у разі потреби… - після цього несподівано додали вони, та зникли назовсім.

Принцеса демонстративно розвела руками в сторони, ледве втримавшись, щоб не вигукнути щось на зразок «я ж казала!».

- Зараз я спробую дещо зробити: але ви не смійтеся, якщо у мене не зовсім добре це вийде – той, хто пробував вчити мене цьому, сам аж ніяк цього не вміє, - несподівано заявив Рок, та, залопотівши крильми, з деякою потугою підлетів строго вертикально, та, почавши набирати висоту, у якийсь момент часу зупинився, вглядаючись в далечину, викликавши цим радісні аплодисменти від Інгві.

- По словам шамана, тільки він зможе нас провести до бібліотеки. Є якісь ідеї стосовно того, як? – запитав у дівчини парубок, вказуючи на драконеня.

- Може Рок уже це робить? Я впевнена, що він знаходиться у пошуках великих наземних об’єктів, на зразок бібліотеки, у яку ми прямуємо.

- Так, - драконеня, нехай і знаходилося вкрай високо над землею, проте чудово чуло розмову людей, - і я її бачу – здалеку вона схожа на замок.

Замок… Питання шамана щодо доцільності будівництва повітряних замків усе ніяк не йшло парубку з голови. Чому той узагалі його задав? Як воно було пов’язане з його минулим? Біла Бібліотека – схоже, лише вона могла привідкрити завісу таємничості над словами містичного Мапуту: тож парубок, дочекавшись, поки Рок почав знижуватися, летячи у напрямку свого погляду, сміливо попрямував уперед, назустріч так потрібним йому знанням.

- Як граціозно ти махаєш крильми! – Інгві, що поспішила вслід за Тобі, ніяк не могла змовчати про явно зайві рухи, котрі робило драконеня.

- У мене був специфічний вчитель…

Інгві засміялася з цієї відповіді, та, надувши щоки і заокругливши очі, відвела руками свої кучері в сторони, намагаючись спародіювати Рогатого Бога. Отримавши позитивну реакцію на це у вигляді посмішок від своїх супутників, вона звеселилася ще більше, та почала наспівувати всілякі мелодії, котрі чула у дитинстві від королівських музик. Радісна та енергійна, принцеса поспішала до бібліотеки, як до місця, після відвідин якого трійця могла спокійно рушити до її рідного палацу, та дізнатися, як можна було зняти злі чари з жителів її королівства. Єдине, що дійсно змушувало хвилюватися Інгві, було незнання того, які ж саме проблеми очікуватимуть Тобі через його маніпуляції з часом. Вона надто не хотіла втрачати його саме зараз, коли життя, здавалося б, починало налагоджуватися, а десь здалеку загоралися вогники надії на краще…

Хоч як дивовижно в той момент це не виглядало, та вогники попереду загоралися не лише в переносному, але і в прямому сенсі. Поява численних маленьких світлих цяточок – саме це спостерігали мандрівники, щойно ландшафт навколо них почав змінюватися по мірі віддалення від болота.

- Знаєте, що це? – запитав у супутників Тобі, вказуючи на вогники вдалині.

Але принцеса та дракон лише заперечливо захитали головами.

З кожним кроком уперед трави навколо ставало все менше – поступово вона заміщувалася дивною сумішшю землі та піску. «Це стверділий мул» - констатував Рок, спробувавши розгребти її, і був повністю правий: мандрівники йшли по справжнісінькому морському дну. І хоча море те уже давно висохло та зникло, та й натяків на близькість води теж не було, коли останні острівці зеленої рослинності залишилися далеко позаду, трійця наблизилась достатньо близько до вогників, щоб зрозуміти, що для них ця місцевість була аж ніяк не пустелею – а справжнісінькою водоймою.

Яскраві цятки здалеку – зблизька вони виявилися невеличкими корабликами з ефемерної світлої матерії. Справжнісінькі плавзасоби: кожен був унікальний у тому, що мав свій власний неповторний корпус та схему закріплення вітрил. Найбільші з них були розміром з Рока, найменші – десь з його голову, і всі вони спокійно плили у повітрі, досить низько над землею, по відомому лише їм курсу, немовби під ними стелилося бурне море, а сили йти вперед їм давав попутний вітер. Чи знали ці кораблі, що ні того, ні іншого, не існувало? Куди вони тримали свій курс? Їх кількість була незліченна, їх рух був ідеально однаковим та поступовим – усе це було і моторошно, і чаруюче, і викликало неабиякі відчуття водночас.

- Вони привиди? Ми ж йдемо зараз по пустелі? – запитував у компаньйонів Тобі, раз-по раз поглядаючи вниз, аби переконатися, що він зараз не знаходиться посеред мілкого моря, по пояс у воді.

- Не знаю, але мені якось не по собі, - відповіла на це Інгві, зупинившись на хвильку, та спостерігаючи, як один з маленьких за розмірами корабликів пройшов крізь її живіт, після чого почав випливати з її спини.

- Або море існує, і вони реальні, а привиди – ми, - видав Рок не досить приємний для решти умовивід, - і ми, і кораблики рухаємося до своїх цілей, і кожен для цього бачить те, що йому потрібно. Ми йдемо пішки, вони пливуть по воді. Можливо, вони теж бачать нас, і задаються тими ж питаннями, якими задаємося ми, спостерігаючи за ними…

- Я сподіваюся, ти це не серйозно кажеш? – запитала принцеса.

- Їх верениця сягає аж до обрію, - мовило драконеня, підлетівши вверх, - тож, певно, ми не зможемо осягнути причини їх появи тут. І краще буде, якщо ми просто рушимо далі.

- З рештою, вони нас не чіпають, тому ми просто зможемо пройти крізь них, і знайти за бажанням інформацію про це явище у бібліотеці, я ж правий? – Тобі намагався абстрагуватися від дивовижі навколо та нагадати друзям про їх важливу місію.

На цьому твердженні усі троє дійшли згоди, та рушили далі. Наближаючись до Білої бібліотеки, та поступово все краще виокремлюючи її обриси, які дійсно нагадували, як і казав Рок раніше, замок, Тобі усе більше задумувався над тим, у настільки дивовижному світі він знаходився. Пливучі вдалину кораблики посеред пустелі чимось нагадували йому його самого, принцесу, та драконеня – ті ж самі мандрівники, які йшли вперед, можливо, не помічаючи так багато чого навколо. Чи були їхні пригоди дивом у звичайному світі, чи вони були звичайними у світі, сповненому див – пояснення усього було так багатогранно, що викривляло саму сутність пригоди, у якій вони знаходилися. Здавалось, пам’ять, яку парубок так жадав собі повернути, лише б частково привідкрила завісу таємничості над істинною природою речей, з якими Тобі стикався, залишаючи його без так потрібних йому знань. «Вік живи – вік пізнавай» - лише це йому і залишалося, саме так в умі переробив він відому приказку, коли, на підступах до бібліотеки, востаннє оглянувся на кораблики, які були уже далеко позаду…

Будівля, перед якою опинилися мандрівники, виявилася чи не найсправжнісінькою фортецею. Біла бібліотека була скупченням кількох високих веж з білосніжних мармурових цеглин, з’єднаних між собою такими ж білосніжними мармуровими стінами. Навколо них було вирито широкий та глибокий рівчак, зараз пустий усередині, але по його зовнішньому вигляду було зрозуміло, що колись він таки був заповнений водою. Єдиний шлях всередину будівлі пролягав через своєрідний міст, який складався з численних кам’яних плит у формі мозаїки, при чому на місці деяких з них були «дірки», натякаючи на те, що з певних причин вони провалилися вниз. «Сюди увійде лише по-справжньому мудрий» - саме так сповіщав напис на невеличкому попереджувальному знаку обабіч, який в купі з дещо страхітливим для проходження по ньому виглядом мосту, змусив трійцю зупинитися та зібратися з думками.

- Схоже на задачку, - мовив Рок, оглядаючи нашкрябані символи на великому білому камені під знаком, - вирішивши яку, ми зможемо безпечно пройти по плитам уперед.

- Я не спеціаліст у такому, - відразу відмовилася від спроб її вирішення Інгві.

- Ну а я, звісно, міг би спробувати, але не знаю, скільки часу на це може піти. Дорогоцінного часу, - додав Тобі.

Багато різноманітних символів, математичних рівностей та незрозумілих геометричних фігур – це було, безперечно, схемою, користуючись якою, можна було пройти по мосту, не обрушивши під собою жодної плити.

- Цікаво, скільки людей пробувала увійти до бібліотеки до нас? Скільком з них пощастило відгадати загадку та зайти всередину? – розмишляла принцеса, оглядаючи численні «пробоїни» на мозаїці.

Проте, поки парубок та дівчина зосереджено оглядали задачку та міст, по якому їм хоч-не хоч, але потрібно було пройти, драконеня часу не гаяло.

- Здається, я розумію, чому саме я мав повести нас усіх до цієї бібліотеки, - промовив Рок, піднявшись у повітря, та, несподівано для своїх друзів, полетівши під міст.

Облетівши навкруги нього кілька разів, описавши при цьому траєкторію чудернацької спіралі, дракон приземлився прямісінько перед плитами на мосту, та повільно почалапав уперед. Пройшовши три плитки, на четвертій він несподівано провалився вниз, змусивши спостерігаючих за цим з зачудуванням парубка та дівчину одночасно зойкнути з переполоху. Проте, не минуло і кількох секунд, як з новоутвореної виїмки з’явились помахи крил, а згодом цілком з’явилося і драконеня, враз пояснивши свої наміри супутникам.

- Прикинувши, скільки часу зайняло б рішення цієї головоломки, я вирішив, що найпростіше буде зробити усе методом проб та помилок, - з цими словами Рок повернуся на останню плитку, яка не провалилась під ним вниз, та ступив крок вбік, на сусідню платформу.

Кілька кроків уперед – і він знову провалився під міст. Знову повернувся на останню стійку плитку, та знову ступив вбік від неї: так, спроба за спробою, дракон створював безпечний шлях до бібліотеки. Ані Інгві, ані Тобі не сумнівалися у його рішенні вирішити загадку, накреслену на камені під попереджувальним знаком саме так, тож їм залишалося лише пройти по утвореній Роком доріжці. «Не дивлячись вниз» - саме так порадило вчинити драконеня, бачачи їх дещо округлі від страху упасти в прірву очі.

- А ти нічого дивного не помітив за собою? – запитала принцеса у дракона, щойно зійшла з мосту на пологі сходи на іншій його стороні, що вели прямісінько до дверей всередину бібліотеки.

Драконеня збентежено оглянуло себе, та здивовано поглянуло на Інгві.

- Ти щойно літав, - промовив Тобі, - спочатку навколо мосту. Потім поміж плитами-платформами. Раніше ти ж наче не вмів…

- Коли ти встиг навчитися? – додала своє питання до обговорення цього Інгві.

- Певно, я надто задумався про ту загадку, - відповів Рок, оглядаючи візерунки жил на своїх крилах, - та зробив це несвідомо. З рештою, здатність літати у мене в крові…

- Отож, ми дуже раді за тебе, але зупинятися на цьому аж ніяк не треба! – радісно мовила принцеса, та побігла до входу в бібліотеку, змусивши рушити за собою парубка та дракона, які надто довго на її думку стояли, як вкопані, на місці, кожен у своїх думках.

Певно, те, що двері, які вели у цей «храм знань», були зроблені у вигляді сторінок книги, які потрібно було перегорнути, щоб відчинити їх, було досить символічно. Відразу за ними мандрівників зустрів величезний зал з неймовірної кількості полиць, заповнених різноманітними книгами. І це при тому, що посеред приміщення знаходився «дороговказ» у формі восьминога, висіченого з білого каменю, який сповіщав, що трійця була лише у «прихожій», а до решти розділів бібліотеки можна було потрапити, слідуючи за напрямом його щупалець, видовжених у різні сторони. На кожному з них було написано кількома мовами певні слова: так, найближче до трійці виявились ті, що вели до розділів «магія», «війна», та «таємниці».

- Ну, і куди нам далі? – запитала у своїх супутників принцеса, помітивши, що ті, замість приділення уваги восьминогу, роздивлялися барвисті вітражі на стінах навколо.

- Це історія створення бібліотеки? – задав риторичне питання Тобі.

- А можливо і цілого світу, - відповів на це Рок, давши принцесі зрозуміти те, що роздивляння кольорових картинок з різноманітними сюжетами було в той момент для них важливішим.

- Добре-добре, я піду сама шукати щось, на тему, якої не знаю, з ціллю, якої у мене немає. І піду я, - з цими словами дівчина обійшла навколо восьминога, - у розділ «Основи».

Демонстративно стукнувши об підлогу своїми черевичками, принцеса якомога гучніше покрокувала подалі від парубка та дракона. Першим отямився від розглядання вітражів Рок – знайшовши у них певну логіку, та виокремивши послідовний сюжет, який, як не банально, розказував, за допомогою яких будівельно-технічних процедур будувалась Біла бібліотека, він почалапав вслід за Інгві. І лише Тобі помітив у цих картинках щось, що, як йому здавалося, мало якесь значення у його пошуках свого минулого. Проте, як він не намагався б поєднати зображення процесу будівництва зі своїми наявними знаннями, у нього це ніяк не виходило, тож йому нічого не залишалося, як приєднатися до своїх супутників, у розділі бібліотеки «Основи».

- Звісно ті креслення там неспроста, - саме цей обривок фрази, сказаної Інгві, почув парубок, щойно увійшов до просторого залу з численними шафами, серед яких, опираючись на високу драбину, стояла дівчина, виймаючи з них цікаві для неї, книжки, та скидаючи їх вниз Року.

Судячи зі всього, вони обговорювали захоплення парубка вітражами, та те, що воно могло бути викликано тим, що на ньому була одежа людини, яка могла б бути цілком з ними пов’язаною.

- Я вбачаю у цьому логічність. Але пов’язати усе це складно… - дещо розгублено відповіло драконеня.

- А я не хочу думати логічно. Я просто відчуваю це, - видала принцеса, та, взявши з полиці чергову книгу, процитувала її назву, - «Спочатку була картопля». Ну звісно ж…

Помітивши Тобі, дівчина жбурнула у нього цю книжку, та так сильно, що той ледве встиг ухилитися від снаряду, який цілив йому ледь не в голову.

- Ой, - враз лице Інгві залилося червоною палітрою сорому, проте не минуло і кількох секунд, як принцеса залилася сміхом, та таким, що луна від нього, здавалося, розповсюдилася на усі приміщення бібліотеки.

Такі різкі перепади у настроях дівчини, безперечно, не могли не позначитися на ставленні до неї парубка. Тобі прекрасно розумів, що вони обоє були чи не створені одне для одного - їх чудесна зустріч у не менш чудесному світі, звісно, щось та значила, але чи враховувала доля, коли готувала їх до цього, різницю у їхніх характерах? Бурхлива та надчутлива натура Інгві дещо контрастувала зі спокійною та розміреною поведінкою парубка. Але чи цього йому і не вистачало для яскравого та барвистого життя? Дивлячись за тим, як принцеса поважно переступала через розкидані по підлозі книжки, підібравши при цьому подоли свого плаття, до його свідомості плавно дійшла думка про те, що вони досить гармонічно доповнюють одне одного. І, судячи по багатозначним поглядам Інгві, які та постійно кидала на Тобі, вона теж над цим задумувалась. Ну, або її думки теж витали навколо цього твердження.

- Ця? – перепитала дівчина у Рока, наблизившись до чергової полиці з книжками – саме на цьому моменті від роздумів про принцесу парубок перейшов до власне присутності поряд з нею.

- Так, звідти я чую магію.

- А що ми власне шукаємо? Ми ж наче і не вирішили… - спробував вклинитися у розмову Тобі.

- Довіряємо драконячій інтуїції. Поки що це єдине, що ми можемо робити, - констатувала Інгві, та вибрала з полиці, коло якої стояла, найпотрібнішу, на її думку, книгу.

- Так, так, у ній щось відчувається, - драконеня підлетіло поближче до дівчини, та, усівшись на книжковій шафі дещо позаду неї, вглядалося з-за її спини на обкладинку синього кольору, на якій великими жовто-зеленими літерами було вигравірувано «Основи матерій».

Усівшись біля груди розкиданих книжок, усім своїм виглядом Тобі показав, що готовий слухати все, що б там не було написано. Тож принцесі нічого не залишалось, як зачитати зацікавленій аудиторії перші строки тексту, які були оформлені дещо інакше ніж решта послідуючих, тим самим вказуючи на свою особливу важливість для змісту усієї книги.

- Ще на початку створення світів, всесвіт пронизували три сутності, три основи: простір, вимір, та час. Вони були складовою всього – і з них складалося все: число охочих опанувати їх та стати всесильними було незліченним. Але повністю піддалися вони лише трьом – найсильнішим чаклунам, кожен з яких досконало та всеціло постиг таємниці однієї з основ. Відчуваючи необхідність підтримувати баланс сил, що панували у всесвіті, вони знайшли одне одного, та вирішили перерозподілити володіння над сутностями між собою. Для цього перший знайшов вимір, другий – простір та місце у ньому, а третій ідеальний час. Вивільнивши усі свої здібності владарювання над основами, чаклуни створили сферу сутностей, у яку і повкладали свої сили. Не було і не може бути створено предмету, який міг би рівнятися у могутності з тою сферою – заволодівши нею, можна було заволодіти всесвітом. Тож чаклуни одночасно поглинули її енергію, відрікаючись від своїх попередніх знань та навиків, та передаючи їх рівномірно між собою – кожен отримав по половині знань іншого. Перший, що побував в усіх відомих та невідомих вимірах, так полюбив один з них, що захотів залишитися там навічно – отримавши владу над простором та часом, він зостався у ньому назавжди, всесильним та всемогутнім. Другий, що видозмінював простір однією лише думкою, втомився контролювати все навколо себе, та взяв собі сили переміщуватися у часі та вимірі, аби відпочити, та абстрагуватися від матеріального навіки. Третій, що повелівав плином часу, бачив минуле та майбутнє, змінював події, які відбулися та ще не настали, проте обміняв цю здібність на здатність подорожувати в інші світи – крізь вимір та простір: такою була жага його знань. Кожен з чаклунів не був всесильним у володінні котроюсь із сутностей, проте отримав достатньо, аби залишатися наймогутнішим у всесвіті. Жоден не міг забрати силу володіння над основами лише собі, проте цього не міг зробити ніхто інший окрім них самих. Так дотримується баланс сил і по цей день: у всіх вимірах, будь-де в просторі, у минулому, теперішньому, та майбутньому…

На деяких час у бібліотеці запанувала тиша.

- Далі всю книжку якийсь дядечко-філософ розмірковує над «буттям» та тим, як на нього ця подія вплинула, - першою порушила її Інгві, поспіхом пролиставши книгу до кінця.

- І як нам ця історія допоможе? – явно скептично поцікавився Тобі.

- Ця книга магічна. Можливо ніяк, але ця інформація вважається корисною. Мені сподобалась логіка цих чаклунів – вони все забезпечили та продумали наперед, - відповів Рок, - навіть якби вони хотіли б стати всесильними, перший не може потрапити у вимір, де все сталося, хоча і міг би знайти місце у просторі та часі. Другий може потрапити у вимір та час, та не може знайти місце у просторі, а третій може опинитися на тому місці, де була створена сфера, проте запізно – він-бо не зможе повернутися назад у часі.

- Стоп. Містичний Мапуту сказав, що тут, у бібліотеці, ми зможемо знайти багато корисної для себе інформації, - почав вголос розмірковувати Тобі.

- І ця книжка, це вона і є? – явно не уловлювала хід думок парубка Інгві.

- Але він не сказав, що ми знайдемо тут відповіді на питання, які ставили йому…

- Тоді що ми тут робимо? – запитало у супутників драконеня.

- Може спробуємо пошукати цікаві книжки ще? – Тобі підійшов до переносних сходинок, що дозволяли піднятися вище, аби досягнути верхніх полиць шаф із книгами, та, ставши на них, почав скрупульозно оглядати їх вміст.

Інгві вчинила так само, тож Року не залишалося нічого іншого, як зайнятися чимось і цікавим, і корисним одночасно: на цей раз він прийнявся вивергати полум’я з пащі так високо і точно, як тільки міг. Коли парубок з дівчиною переглядалися одне з одним, то між ними постійно стояла вогняна стіна, через яку зображення за нею викривлялося, усюди домальовуючи химерні смужки усіх кольорів від червоного до жовтого.

 

                                        *                    *                    *

 

- Я познаходив таке, про що і не міг подумати. Принаймні, не у цьому чарівному світі, - через якийсь час озвався Тобі, та уточнив, що мав на увазі, помітивши тони здивування на обличчі принцеси, - великі магічні пожежі, релігійні війни, варвари-сонцепоклонники. А далі ще гірше…

- Але ж ми тут не для того, щоб досліджувати темні сторінки нашої історії, - відповіла на це дівчина, - ми ж з ними не пов’язані. Адже так?..

Враз Рок припинив своє «вогняне шоу», та застиг, наче обдумуючи, що він міг відповісти на цю заяву. Проте так лише здавалося на перший погляд - насторожено витягнувши голову у напрямку найближчого входу в зал, у якому мандрівники знаходилися, драконеня насторожено прислухалося…

І не дарма – спочатку звідти почулося незрозуміле гудіння, а згодом з’явився і його збудник: невеличкий механізм, розміром трохи менше дракона, у вигляді голови мавпи, до якої знизу було прикручено колесо, яке дозволяло їй переміщуватися. І голова, і колесо були з однотонного жовтого металу - якимось незрозумілим чином ця конструкція зберігала рівновагу, та рухалася з доволі пристойною швидкістю прямісінько до Рока.

- Не можна розпалювати вогонь! – механічним голосом сповістила мавпа, щойно наблизилася достатньо близько.

Трійця лише мовчки переглядалася між собою.

- Я – Агуо, наглядач цієї бібліотеки. Чим можу вам допомогти?

- І що ж входить у ваші обов’язки? – поцікавився у нього Рок, обходячи механізм навколо.

- Допомагати відвідувачам. Слідкувати за порядком, - відповів той, повертаючи голову навколо своєї осі вслід за положенням дракона навкруги.

- І де ж ви були раніше, Агуо? Ми тут уже досить тривалий час, - з нотками обурення в голосі запитала Інгві.

- Обідня перерва.

- Але ж ви механізм?

- Обідня перерва.

- І як вона виглядає у вас, механізмів?

- Як обідня перерва.

Схоже, що сперечатися з наглядачем щодо визначення слова «обід» було марною справою. Ця дивна штуковина постійно вертіла головою, та переводила свій погляд то на мандрівників, то на шафи, то на купу книжок, розкиданих у центрі залу: здавалося, спілкуватися зі своїми гостями вона була готова лише на одну третю часу, яку ним приділяло.

- Чим можу вам допомогти? – повторив своє попереднє запитання Агуо.

Оскільки ані Рок, ані Інгві не претендували на отримання якихось особливих знань у бібліотеці, то погляди усіх присутніх у приміщенні мимоволі сфокусувалися на Тобі. Дійсно, принцеса мала вдосталь інформації про своє королівство: про злих чаклунів, що його зачарували, навряд чи було б десь багато написано – не було б ким. Те ж саме можна було сказати і про драконеня – усе основне про своїх сородичів він знав ще при народженні, а відомих драконів-письменників та авторів книг просто не існувало.

- Ну, взагалі-то, є речі, про які я хотів би дізнатися… - дещо затяжно повідомив наглядача парубок, - вони пов’язані з часом.

- Дозвольте вам показати розділ бібліотеки під назвою «Час», - повідомив друзів Агуо, та, зробивши декілька коливань головою, похитуючи при цьому усією своєю конструкцією, повільно поїхав до виходу з зали.

- Що ви таке є? Хто вас таким створив? – поцікавилась у наглядача Інгві, послідкувавши за ним разом з Тобі та Роком.

- Агуо. Наглядач бібліотеки. Я створений, щоб допомогти вам.

Здавалося, що конкретніших відповідей від нього годі було і чекати, проте, несподівано, механізм заговорив далі.

- Мене було створено магічним чином, людьми-працівниками бібліотеки. Проте, з тих пір, як вони усі зникли, мені довелося наглядати за усім самому, тому я мусив роз’єднатися на кілька частин, та перебудуватися для покращення виконання своїх обов’язків.

- Кілька частин? – перепитав парубок.

- Ліва рука, права рука, тулуб, ліва нога, права нога – усі вони в даний момент виконують якусь роботу. Але до вас, як до перших відвідувачів за останні десять років, з’явився саме я, як модуль, який уміє говорити.

- Тобто десь зараз по бібліотеці їздить механічна права нога?

- Вона літає. І займається ремонтом. А ще ми прийшли, - на цих словах наглядач розвернувся до трійці, яка весь цей час слідувала за ним по переходам між залами, а тепер опинилася у великому просторому приміщенні.

В самому його центрі був розташований громіздкий сонячний годинник – не зважаючи на те, що дах у цьому залі був, частково зі своїми функціями він все-ж таки справлявся. Окрім власне входу, який вів у цей розділ, через який сюди і зайшли мандрівники та наглядач, у приміщенні було чотири великих двері-арки, які вели на чотири невеликі балкони. У одній з них, крім великого шматку голубого неба, в цей момент знаходилося ще й сонце, відмічаючи тінню від годинника на підлозі якийсь певний час. Шафи з книгами ж було розміщено таким чином, щоб не заважати цьому – великими півколами обабіч.

- Ми в одній з найвищих веж Білої бібліотеки, - звернувся до гостів Агуо, - тож що вас цікавить конкретніше?

Це просте, як і на погляд наглядача, так і на думку принцеси та дракона питання для Тобі виявилося досить важким. Його тривожило так багато усього, що він не міг вибрати, з чого почати. Раніше доля звела його з якимись «хранителями часу» – це було точно, як казала Реджина, та чи з цього усе почалося?

- Я хотів би дізнатися щось про речі, які допомагають повертатися назад у часі, зокрема про особливий кишеньковий годинник. Якщо можна, звісно, - врешті вирішив для себе Тобі, бо саме через це його використання йому і доводилося зараз шукати знання про час, та речі, які могли його стосуватися.

Наглядач кілька разів повернув головою навколо своєї осі – певно, таким чином він обмірковував запит, та, через певний час під’їхав до однієї з шаф.

- Вам сюди. Спробуйте пошукати тут.

- Ти ж розумієш, що ігри з часом це не дуже добре? – запитала Інгві у парубка, спостерігаючи за тим, як той підійшов до вказаної Агуо шафи, та почав розглядати книги на її полицях.

- А у мене є вибір? Я хочу хоча б дізнатися, що призвело до подій, які відбуваються зі мною зараз, - відповів на це Тобі.

Перебираючи книги одна за одною, парубок, як йому здавалося, все ближче підбирався до так бажаної ним розгадки таємниці походження кишенькового годинника, що дозволяв повертатися назад у часі. Серед численних попереджень, що застерігали від спроб маніпулювати часом, все частіше проскакували згадки про предмети, що допомагали це робити. Амулети, кільця, підвіски – у кожного були якісь особливості, пов’язані як з їх використанням, так і наслідками від нього. Хтось пропонував повернутися назад в часі лише на хвилину, натомість віддавши взамін цілий рік свого життя, що залишалося прожити, а хтось дозволяв повернутися у момент свого народження, та почати життя заново за просто так. Були такі, що дозволяли зберегти момент життя теперішнього, та повертатися у нього з майбутнього, були й такі, що дозволяли самому створювати момент у часі, проте вимагали за це душу «творця».

І ось, через багато перегорнутих сторінок, Тобі натрапив на так очікуване ним зображення – без сумнівів, перед ним був годинник, який він тримав у руках ще день тому. «Повертає назад на шістдесят років», «проблеми з хранителями часу» - фрагменти тексту обабіч картинки видавали у ньому річ, з якою парубок був вельми знайомий. Оглядаючи його «характеристики», які не надто відрізнялися від схожих за призначенням предметів, парубок мимоволі задався питанням: чому зі всіх можливих способів повернутися назад у часі він вибрав саме цей? Чи то, можливо, сама доля зробила за нього вибір?..

- Храм Нерітона, - врешті промовив Тобі, вдосталь начитавшись інформації про годинник, - мій годинник – він там.

- Твій? – перепитала Інгві, яка весь цей час була поряд, - а мені здавалося, що ти його у декого вкрав.

- Не можу підтвердити чи спростувати це – не пам’ятаю. Але у цій книжці, - і з цими словами парубок підняв її високо над головою, - сказано, що сторожами цього годинника виступають саме люди, хранителі часу ж там з’являються не надто часто.

- Я чула, що у цього храму дурна слава – там зникали численні мандрівники. Але, звісно, проникали вони туди, певно, неспроста…

- І де цей храм Нерітона знаходиться?

- Агуо покаже вам карту, - несподівано втрутився у розмову парубка та дівчини наглядач.

З цими словами він під’їхав до однієї з шаф, та зосереджено почав оглядати її вміст, так, як міг це робити тільки він: однією лишень головою, яка рухалася лише вправо-вліво.

- А хто ж вас сюди послав? – поцікавився у трійці наглядач.

- Шаман по імені містичний Мапуту, - відповів Рок, проте, помітивши, що на Агуо це не справило ніякого враження, уточнив, - він живе на болоті не досить далеко звідси, у Рогатого Бога.

- О, я знаю Рогатого Бога, - відповідь наглядача пролунала з певною інтонацією, проте, будучи механізмом, він лише і зумів передати те, що інтонація у ній узагалі була.

- Ви з ним добре знайомі? – запитав у нього Тобі, та доповнив своє «замовлення», - ще я б хотів дізнатися щось про хранителів часу, гігантські пісочні годинники, ну, і якщо є щось, то про таку незвичну річ, як будівництво повітряних замків.

- Замовлення прийнято, - монотонно сповістив парубка Агуо, непорушно застигши на момент, ніби записуючи десь його у своїй механічній пам’яті, - а про Рогатого Бога я багато читав. Знаю, що у нього є брат, не менш відомий, ніж він сам – Корінний Бог. Кажуть, що він так довго сидів на своєму троні під тисячолітнім деревом, що зрісся і з його корінням, і з самим троном. І тепер ніхто не може розібрати, де у нього лице, де борода, де те коріння, де його трон, а де він сам: багато хто стверджує, що усі ці речі – це одне і те ж.

Та не встиг наглядач розповісти ще щось, як під дзвінкий звук зіткнення металу з чимось подібним собі, його праве вухо відлетіло кудись в сторону, а сам він несамовито закрутився навколо своєї осі, та упав на підлогу.

Прямісінько за Агуо, на фоні двері-арки, яка вела назовні, знаходився винуватець його «падіння» - і ні у кого з присутніх у залі не було ніяких сумнівів у тому, що то був саме хранитель часу, про котрих парубок щойно згадував у своєму « замовленні».

Було у ньому щось і від людини, і від магічного створіння, доповнених численними дрібними механічними деталями. Він мав тулуб та руки, стандартних для людини розмірів, проте не мав голови – замість неї була чорна пустота, з якої зяяли неприроднім холодним кольором дві світлі зіниці. Нижня половина тіла у нього замінялася вихором з піску та дрібних механічних частинок – схоже, що завдяки ньому він міг вільно літати, та таким чином і залетів в одну з найвищих веж Білої бібліотеки. Та найбільше вказували на його приналежність до часу, та всього, що з ним було пов’язано, великий годинник на грудях та короткий плащ з капюшоном, що покривав голову, із незвичайної матерії. Тобі відразу впізнав у ній пісок з гігантського пісочного годинника, з якого він нещодавно звільнився.

- Етера Авілум... – щось схоже на це промовив хранитель, та повільно почав наближатися до парубка.

Судячи по ошелешеному стану Агуо, який відчайдушно намагався піднятися «на колесо», та, особливо, по виїмці на місці його правого вуха, хранитель підкрався до нього із-за шафи, коло якої той стояв, та завдав йому нищівного удару, який надовго вивів його зі строю. Звісно, що після побаченого, будь які ідеї типу «побалакати» чи «домовитися» з ним відпадали самі собою. Усе, що залишалося як Тобі, так і Інгві та Року, які стояли поруч, було тікати від незваного гостя якнайдалі, принаймні, як дозволяла це робити зала, у якій вони всі знаходилися.

Кожен з них робив це по-різному: в той час, як принцеса, перед тим, як почати бігти, спочатку заверещала зі страху, драконеня вивергнуло у напрямку хранителя стовп полум’я, та почало підніматися у повітря - страх перед невідомим злим створінням був чи не найкращим мотиватором навчитися добре літати прямо тут і зараз. Проте, увага хранителя була зосереджена лише на парубку, тож, тільки-но той зник поміж численних шаф, він кинувся за ним навздогін. Досить швидко ця погоня переросла у гру в хованки – Рок підлетів достатньо високо, щоб вказувати парубку та дівчині, де знаходився хранитель, і ті уміло відволікали його, аби той не наблизився достатньо швидко до котрогось з них.

- Є якісь ідеї, як його можна спекатися? – в черговій перерві у перебіжках між шафами задав доволі доречне питання Тобі.

- Ми так довго не протягнемо! – лише констатувала загальний стан речей Інгві.

- Розбитий механізм! – жалівся на свій стан Агуо.

Певно, що хранителю не подобалися ігри в хованки, адже, після чергової спроби заплутати його, він просто підлетів у повітря, та пікірував прямісінько на парубка. Проте, збивши його з ніг, він, на диво, не став робити якісь замахи чи різкі рухи руками.

- Етера Авілум… - лише вимовив він, та спробував доторкнутися до Тобі.

Парубок буквально висковзнув у нього з-під рук: в той же момент у спину хранителя прилетіла книжка, запущена Інгві.

- Розбитий механізм, – десь поруч повідомляв наглядач бібліотеки.

В один і той же час, хранителя атакували і Рок, і Інгві – драконеня літало над ним, рясно поливаючи вогнем, а дівчина запускала у нього книгами, які згрібала до себе з найближчих полиць. Усе це робилося задля однієї цілі: Тобі опинився у кутку зали, де шаф було менше всього, і йому було ніде ховатися. Не зважаючи на спроби відволікти його увагу на інших, Хранитель стрімко підлетів до парубка, та зупинився на відстані витягнутої руки, вдивляючись у нього своїми світлими цятками, що заміняли йому очі.

- Розбий механізм! – недалеко знову почувся голос наглядача.

Ну звісно, він не жалівся на свій плачевний стан, Агуо весь цей час давав відповідь на питання парубка щодо того, як позбутися хранителя! Ось прямо перед Тобі знаходився годинник, що красувався у нього на грудях – він цокав, він відмірював час, він слугував йому якщо не серцем, то двигуном. Але було запізно – парубок зрозумів, що потрібно було робити, коли під останній крик Агуо «розбивай швидше!» хранитель схопив його за руку, та повергнув у незрозумілий стан цілковитої розосередженості.

Те, що бачив Тобі у той короткий момент, було неймовірно: водночас він знаходився посеред кількох місць, та спостерігав за тим, що відбувалося навколо в один і той же час. Ось він сидить посеред зеленого поля, та роздивляється щось прозоре у своїх руках, але також він знаходиться у резиденції Рогатого Бога, роздивляючись його творчі роботи. В той же момент, разом з Інгві та Роком він йде поруч з летючими корабликами посеред висохлого моря, але чітко бачить перед собою хранителя, який міцно вчепився за його руку. І він не може нічого вдіяти. Не може, доки у одному з видінь десь зі сторони біля хранителя не з’являється Інгві, та зі всієї сили вдаряє товстелезною книгою по годиннику на його грудях. Стрілки на ньому гнуться та падають вниз, разом з ними падає і сам хранитель, і на цьому решта видінь зникають…

- Тобі!.. Тобі! – принцеса впала на коліна коло парубка, та намагалася привести його до тями.

Хранитель, що лежав поруч з парубком та дівчиною, все ще ворушився. Вихор з піску та численних дрібних механічних деталей дещо зменшився, а плащ з чудесного піску сповзав вниз, немов би просочуючись через його тіло.

- Тікайте звідси. Він вічний, його не можна просто так знищити. Ви його лише добре затримали, - сповістив друзів Агуо, на диво заспокоївшись, та припинивши спроби привести себе у порядок.

- А як же ви? – схвильовано запитав у наглядача Рок, який щойно приземлився коло нього, та оглядав те, що залишилося замість його правого вуха.

- Я його не цікавлю. І про мене подбають, уже зовсім скоро, - а ось ви тікайте звідси, та швидше!

Схоже, що Агуо був цілком правий. Одна з рук повергнутого хранителя повільно тягнулася до парубка, намагаючись його схопити ще раз.

- Можеш йти? – питання принцеси, яке вона задала, допомагаючи Тобі піднятися, було аж ніяк актуальним – після контакту з хранителем його голова безперестанно гуділа, перешкоджаючи правильній орієнтації в просторі навколо.

Зібравши останню силу волі в кулак, парубок все-ж таки знайшов у собі сили встати на ноги, та повільно, спираючись на Інгві, побрести до виходу з зали. Рок йшов позаду них  - постійно обертаючись, та критично оцінюючи дієздатність хранителя. На щастя, він не робив якихось спроб піднятися, тим самим надаючи трійці додатковий час на втечу.

- І як же він нас тільки міг знайти? – переляканим тоном цікавилася Інгві.

- Ми навіть не знаємо, як давно він за нами спостерігає, - повідомило про свої думки з цього приводу драконеня.

- Я думаю достатньо, – врешті озвався Тобі, - бо доторкнувшись до мене, він показав мені сцени з мого життя. Дві з них, принаймні, точно з мого.

- А що було у інших? – запитала у парубка принцеса, в той момент, як поруч з ними на невеликому чотирьохколісному засобі руху коло них промчалася жовта металева рука: певно, спішила допомогти голові Агуо.

- Я не переставав бачити те, що відбувалося у залі, але разом з тим, я знаходився посеред зеленого поля, такого ж, яке було навколо твоєї вежі. І я оглядав щось, що було у мене в руках. Щось прозоре, як саме повітря.

- Повітряні замки, - промовив Рок, - ти якось з ними пов’язаний. На тобі форма будівничого, а Мапуту задавав тобі питання стосовно доцільності їх побудови. Можливо, ти роздивлявся якусь будівельну деталь, яка використовується при їх спорудженні?

Тобі промовчав. Він не знав, як правильно можна було трактувати видіння, яке йому дав хранитель часу. Місце, де той схопив його за руку, ще й досі боліло – від самого контакту і дотепер, на ньому утворилася мітка у вигляді пісочного годинника. І лякала вона не менше, ніж перспектива зустрітися з хранителем знову…

Ось мандрівники опинилися в центральному залі з восьминогом, а незабаром вони вже перейшли небезпечний міст, раз-по-раз поглядаючи вниз. Хранитель часу їх не переслідував – проте причин наражати себе на небезпеку, та залишатися у Білій бібліотеці на довше, ніяк не знаходилося.

- Куди ми йдемо далі? – щойно трійця віддалилась достатньо від бібліотеки, змучено запитала Інгві, присівши перепочити після довгого переходу прямо на пісок.

- Певно, у королівський палац, у якому ти виросла, - відповів на це Тобі, - думаю, у нас там з’являться нові справи та турботи.

- Ти в цьому впевнений? – запитало у парубка драконеня.

- Не дуже.

- А як ми знайдемо туди дорогу? І чи знайдемо її туди узагалі, посеред пустелі, висохлого моря?..

    - А ось у цьому я чомусь впевнений! – вперше після бою з хранителем часу Тобі посміхнувся, та рішуче покрокував уперед, назустріч новим пригодам.

Читати далі