Казка про повітряні замки. Розділ 5
Розділ 5, у якому головна героїня – вона.
Чи могла Інгві коли-небудь собі уявити, що їй, принцесі,
доведеться боротися з магічними істотами, а опісля вештатися по пустелі,
постійно умудряючись набивати пісок в свої коштовні замшеві черевички? Звісно,
ніхто її до такого не готував, тому дівчина досить сильно відстала від парубка
та дракона: ті йшли кудись уперед зовсім без затримок, немовби знали, куди їм
потрібно було йти.
«Потрібно оновити гардероб» - навіть не намагаючись вникнути
в причини такої їх поведінки, вкотре зупиняючись, аби витрусити пісок із
черевичків, Інгві задумалась над своїм зовнішнім виглядом. Варто сказати, що
після пригод біля Вогняної гори, та, особливо, відвідування Темного лісу, її
теперішня одежа не виглядала так привабливо, як при зустрічі з Тобі. «На шляху
до бібліотеки я ступала по твердішій поверхні, отже, ми змінили маршрут» -
промайнула в її голові аналітична думка, проте відразу ж була усунута та
замінена постановкою значно важливішої проблеми.
- Я виросла зі всіх своїх суконь! – вголос, привернувши до
себе увагу Тобі та Рока, зойкнула дівчина.
Коли батько перемістив її до вежі, в якій принцеса згодом жила,
то забезпечив її не лише майже невичерпними запасами провізії та усіма
можливими «королівськими зручностями», але і величезним комплектом суконь, хоч
і однакового фасону, проте різних розмірів та кольорів. Їх би вистачило на
неймовірно великий період часу, та вежа була далеко позаду - попереду ж був
королівський палац, котрий чекав її у вигляді, який Інгві запам’ятала ще з
дитинства, і, звісно, з сукнями, які вона носила теж ще в дитинстві.
«Схоже, що доведеться заглянути до гардеробу моєї матусі» -
подумки заспокоювала себе дівчина, та омріяно поглянула на горизонт, малюючи в
уяві на ньому обриси рідного дому, який чудесним чином там опинився. Але
замість двох високих веж, які символізували палац – королівської та магічної,
на обрії виднілися два уже досить знайомих їй об’єкти світло-зеленого кольору.
Тепер картина, яку спостерігала Інгві - з парубка та дракона, які спішили
кудись вдалину, доповнилася своїм головним елементом: тим, що Тобі називав
«кактуси». Супутники принцеси помітили їх значно раніше за неї: у зв’язку з цим
їй відразу згадалися повчання її батька – «Поменше зупиняйся та дивись собі під
ноги, побільше дивись прямо у незвідані дороги». Якби ж вона ще ці повчання
якось реалізовувала на практиці…
Але зараз, навіть і без цього, уже через кілька хвилин
мандрівники стояли перед рослинами, і знову, як і подобає тому, хто краще знає
співрозмовника, першим до них заговорив Тобі.
- Ну здрастуйте. Я очікував вас тут побачити, - з цими
словами він багатозначно поглянув на кактусів, очікуючи їх реакції на таке дещо
зухвале твердження.
- Ти щось знаєш, стосовно того, чому ми тут ростемо? – без
властивої їм манери спочатку вітатися запитав той, що був зліва.
- Ні, але я знаю, що вас тривожить це питання, - продовжував
грати в словесні ігри з ними Тобі.
- Ми лишень вказуємо шлях подорожнім, - обізвався другий
кактус, - і можемо вказати, куди йти і
тобі. Навколо немає ніяких інших орієнтирів, окрім нас, тож ми можемо допомогти
і тобі, і твоїм супутникам.
Парубок не поспішав продовжувати розмову. Замість цього, він
задумливо потупцяв на місці, раз-по-раз поглядаючи в сторону Рока та Інгві.
- Але ми знаємо, куди нам далі йти, - врешті, витримавши
хвилину мовчання, виголосив Тобі, - прямо повз вас.
Подібна заява, схоже, шокувала не лише кактусів-дороговказів,
але і супутників парубка. Тобі не бачив, але за його спиною принцеса та дракон здивовано
переглянулися, та вирішили долучитися до розмови, підійшовши до кактусів
поближче.
- Що ти робиш? Навіщо так говориш? – запитала у Тобі дівчина,
спостерігаючи за ступором, у який впали кактуси.
- Це гра на випередження, - відповів той, та звернувся до
дороговказів, - адже так, Уно та Дуо? Ви ж мене не пам’ятаєте?
Але ті мовчали – чи то їм бракувало слів, чи думки були надто
зайняті опрацьовуванням інформації, якою з ними щойно поділилися.
- А мусили б пам’ятати. Принаймні, це, - підлетівши до
кактуса, що був справа, Рок вказав на особливу відмітину на ньому.
Підійшовши ближче, на вказаному місці можна було розгледіти
пожовтіння на загальному зеленому фоні. Абсолютна більшість колючок, що
виростали звідти, були обвугленими – усе свідчило про те, що кактус контактував
з вогнем. Зважаючи на початок їх останньої зустрічі з мандрівниками, яка була
ще тільки вчора, можна було зробити умовивід, що вогонь той був з пащі дракона.
- Це ті самі кактуси? Ви ж впевнені? – звільнюючи голову від
обширних фантазій про містичну природу цих дороговказів, уточняла Інгві.
- Як довго ви тут ростете? – Рок, котрий першим почав
осмислювати їх здатність з’являтися у різних місцях, першим обдумав її можливі
причини та наслідки, та першим задав так логічне у цій ситуації запитання.
- Час відносне поняття. Ми не знаємо… - відповіли кактуси.
- І все, що ви можете, лише вказати нам, куди йти далі? – допитувалась
у них принцеса.
- Але ви вже знаєте відповідь на це запитання. Що ж нам
робити в такому випадку, Дуо? – поглянувши спочатку на парубка, а потім на
свого «колегу», запитав кактус, що був зліва.
- Наші знання нікому не корисні. А інших, щоб мати сенс
існувати, ми не маємо. А, отже… - спочатку почавши давати відповідь на те
запитання, Дуо несподівано запнувся на цих словах.
- Тоді певно нам варто йти – ми знаємо все, що нам потрібно?
– задав риторичне питання Тобі.
- Ходімо вже, - відповів Рок, та, не зважаючи на буквальний
сенс свої відповіді, підлетів у повітря.
Кактуси все ще мовчали. Уно задав питання, Дуо думав над
відповіддю на нього – схоже, слова парубка збентежили їх не на жарт. І уже коли
трійця оминула їх, та рушила у потрібному їй напрямку, вони все-ж таки
озвалися.
- Зачекайте! Дайте нам знання! Нам потрібні саме знання! –
врешті знайшов вирішення їх проблеми Дуо.
- Розкажіть нам щось! – кричав навздогін мандрівникам Уно,
проте, помітивши, що на його слова зреагувала та розвернулася лише дівчина, і
то на мить, зрозумів, що це марна справа, та й затих.
В цей час принцесі стало жаль цих дивних незрозумілих створінь.
Вона не зовсім розуміла, чому парубок та дракон так холодно віднеслися до їх
прохання, тому просто мусила задати їм відповідне запитання.
- Вони ж потребують допомоги? Чому ми так просто їх полишили?
Навіть не попрощавшись…
- Ще побачимося, я впевнений! – крикнув Тобі дороговказам,
та, почувши від них приглушене «Сподіваємося…», врешті відповів Інгві, - вони
явно уміють подорожувати крізь простір. І з’являються тоді, коли ми стоїмо на
місці, а нам потрібен напрям руху.
- Тому, скільки б ми їх не зустрічали, нам завжди варто було
б проходити повз них, бо ми уже підходили до них, і вже рухалися у потрібному
нам напрямку, - продовжив думку парубка дракон.
- А ще у них немає пам’яті – лише імена, та те, що мають
відповідати на питання щодо знаходження правильного шляху. Хоча і відповідь у
них на це лише одна. Усе решта не має сенсу. Ми не розбираємося у магії, яка
змусила їх так робити, і навряд чи якось допоможемо…
Не те щоб ця відповідь влаштовувала Інгві, проте, наступну
ділянку маршруту до палацу мандрівники не досить багато навіть перемовлялися
між собою. Кожен був у своїх думках, і, лише коли ця ділянка закінчилася – а
сталося це тоді, коли усі троє невербально дійшли згоди, що їм потрібно
перепочити, та й узагалі добре поспати, між друзями відбулася розмова на досить
важливу тему, якої раніше вони чомусь не зачіпали.
- А що ми будемо робити, якщо наші пригоди закінчаться? –
розлігшись на піску, та дивлячись у спокійне чисте небо, поцікавився Тобі.
- Будемо спокійно жити далі? – спробувала відповісти на
питання Інгві, - або знайдемо нові?
- Але ж ми такі різні, - заперечило драконеня, - ти принцеса,
Інгві, твоє місце у королівському палаці. Якщо Тобі дізнається більше про своє
минуле, то певно, теж знайде своє місце у світі - думаю, десь далеко звідси. А
я… Навіть не знаю, чи знайду себе. Але я знаю, що я дракон, а ви люди, і навряд
чи ми будемо багато бачитися навіть у найкращих варіантах розвитку подій…
Тобі лише мовчки закивав головою, наче підписуючись під
кожним сказаним Роком словом, хоча і звучали вони майже що як вирок.
- Дурниці! – гучно скрикнула дівчина, - сама доля поєднала нас, і я не вірю в те, що
вона нас роз’єднає. Адже їй нема сенсу робити спочатку одне, а потім геть інше!
Давайте краще вже спати, щоб за ніч ці думки вивітрилися з ваших голів, бо мені
такі прогнози якось не дуже до вподоби.
Після такої заяви ані парубок, ані драконеня не наважились
продовжувати розмову, що від самого її початку була забарвлена в песимістичні
тони. Намагаючись заснути, кожен з них мовчки обдумував варіанти того, як уся
їхня велика пригода могла б завершитися. Цим же займалася і Інгві – проте думки
її з цього приводу були скоріше мріями та фантазіями, вигаданими сюжетами, які
яскраво виринали з її підсвідомості, формуючи безперестанний потік райдужних
перспектив. Чи міг Тобі, її рятівник, або Рок, який, згорнувшись калачиком, що
так нагадував дівчині його матір - її головну подругу впродовж останніх років,
не знаходитися коло неї решту її життя? Свято віруючи в долю, як те, що змушує
речі бути такими, якими вони є, Інгві всіма силами намагалася відігнати від
себе сумніви у успіху усіх задуманих нею планів, але у її боротьбу зі страхом
поразки втрутився третій учасник, який досить швидко переміг їх обох, і був це
сон…
І спала вона довго, і снилися їй кольорові сни – аж поки десь
зовсім неподалік не закричав Рок.
- РРРАААААААА! – саме цей звук змусив принцесу прокинутися.
Небо було таким же чистим та голубим, як і до сну, поруч
лежав та стривожено оглядався довкола Тобі, який теж щойно прокинувся: єдиним
подразником тиші та спокою навколо було драконеня.
За кілька десятків метрів попереду них, у напрямку, у якому
трійця мандрувала до королівського палацу, парубок з дівчиною могли
спостерігати за досить незвичним та комічним дійством, учасниками якого були
Рок, та, як не дивно, літаюча овечка, яка не зрозуміло як там узагалі
опинилася. Він побачив її вперше в житті – ця зустріч збурила йому розум,
змушуючи робити що завгодно, аби добитися її уваги: підлітати до неї, кричати, або
ж злегка вивергати полум’я з пащі. Вона ж просто бездумно летіла вперед, не
розуміючи, і навіть не намагаючись зрозуміти незнайомця: щойно драконеня якось
до неї наближалося, вона граціозно повертала назад, та, роблячи півколо у
повітрі, знову рухалася у потрібному їй напрямку.
- Як тобі ця вистава? – з широчезною посмішкою ледь не від
вуха до вуха поцікавилася Інгві у парубка.
- Мені жаль їх обох. Таке непорозуміння… Але, ще я задумуюсь
над тим, чи означає це те, що уже десь зовсім неподалік на нашому шляху
знаходиться людське поселення – ми ж доволі давно вже не бачили овець…
- Ну, трава десь там точно має бути… Ходімо, Року потрібно
допомогти, не ділом, так хоч словом, - подавши руку Тобі, принцеса чекала, поки
той з її допомогою почне вставати.
Але, посміхнувшись у відповідь, та піднявши свою руку вверх, натомість
на лиці парубка з’явилася гримаса здивування, яка досить швидко перетворилася у
відображення неочікуваного для нього болю.
- Щось не так. Зі мною щось явно не так, - повільно
прошепотів він.
- Щось болить? – стривожено запитала дівчина.
- Мітка, яку на мені залишив хранитель часу. Але це дивний
біль. Від нього віддає слабкістю на решту тіла.
Все-ж таки якось піднявшись, хоч і з потугами, на ноги, Тобі запевнив
принцесу, що усе з ним було нормально: адже якась там мітка не могла просто так
його зупинити.
- Я можу рухатися вперед, значить, можу жити далі, - така
його цитата не викликала особливого захоплення у Інгві, котра з явним
невдоволенням спостерігала за його спробами вдати вигляд, що все у нього було
добре.
Дівчину цілком можна було зрозуміти – щойно вона покинула
вежу, у якій знаходилася половину свого життя, на усі її райдужні перспективи,
що вона починала створювати, постійно сипалися непередбачувані проблеми. І їй
було дійсно прикро, що Тобі не відчував тієї загрози та небезпеки, яку міг
таїти у собі накреслений магією на його руці малюнок.
- Не можна просто так це ігнорувати! З цим потрібно щось
робити! – немовби маючи якісь конкретні ідеї чи пропозиції стосовно сказаного,
заявила Інгві.
Але парубок лишень розвів руками, та долучився до Рока у
спробах кардинально змінити траєкторію руху овечки.
Деякий час принцеса просто стояла як укопана на місці,
спостерігаючи за тим, як Тобі роз’яснював дракону, з ким він зустрівся, а потім
і сам пробував якось взаємодіяти з овечкою – в основному ходячи навколо неї, та
неладно махаючи руками. «Безглузде маяння часу» - подумки промовила про себе
Інгві, та, підійшовши до своїх супутників, спробувала їх заспокоїти та
повернути до реальних, більш важливих справ.
- Та припиніть, вона ж вас певно вже боїться, - заступилася
вона за вівцю, апелюючи не стільки на її обмежені розумові здібності, як на можливі
почуття, які та могла зараз мати.
- Ти мала змогу гратися з вівцями десять років, а ми це робимо
вперше, - хоча аргумент Рока і мав певну логіку, проте принцеса невдоволено
пхикнула та рішуче покрокувала у напрямку, якого трійця дотримувалась раніше –
напрямку, з якого до них і прилетіла овечка.
Кожних кілька десятків кроків Інгві озиралася назад, і
кожного разу картина позаду була незмінною. Усе це починало викликати неабияке
занепокоєння, допоки з шостої спроби у дівчини нарешті вийшло побачити те, що
хотілося: парубок та драконеня стрімко наздоганяли принцесу.
Не пройшло багато часу, як повз мандрівників пролетіла ще
одна овечка. А потім ще одна, ще дві, зграйка з чотирьох… Ландшафт навколо
починав ставати все більш нерівним – поступово твердий мул заміщувався
пагорбами, порослими травою, на багатьох з них паслися більш «приземлені»
вівці. Помітивши далеко попереду силуети невеликих будиночків, Інгві невимовно
зраділа – це ж бо значило, що трійця була все ближче до їх мети – столиці
королівства. Не досить добре знаючи склад його земель та географію загалом,
додатковою радістю для принцеси було те, що ті будинки були з різнокольорових
стін та дахів – це могло значити лише одне: мандрівники наближались до
Таунсвіку, поселення, у якому дівчина вже колись була, і, як пам’ятала, з якого
починалася дорога, що вела прямісінько у столицю.
- Ми наближаємось до Таунсвіку, поселення усіх кольорів. А,
отже, скоро королівська столиця і палац!.. - у захваті промовила дівчина.
- Там живуть кольори? – перепитав у принцеси Тобі.
Проте реакцією на питання було лишень неабияке здивування,
виражене відповідним поглядом.
- Ну а що, я не знаю, на чому закінчуються дива цього світу,
- виправдовувався парубок.
- Вважається, що у Таунсвіку кожен будинок має свій
неповторний колір стін та даху. Цим це містечко і вирізняється з-поміж інших,
звідси і його видовжена назва – поселення усіх кольорів.
І справді, щойно трійця наблизилась достатньо близько до
будинків, аби чітко розрізняти відтінки їх барв, слова Інгві виявилися
чистісінькою правдою – Таунсвік дійсно пестрів усіма кольорами, які тільки
можна було придумати. Особливо уважно вдивлявся у їх різноманіття Рок – його
драконячий зір міг вловити найменші відмінності між ними, а жага до перевірки
слів принцеси наповнювала його погляд нотками цікавості.
- Вперше це було визначено та доведено твоїм батьком, - помітивши
це, та зрозумівши, про що зараз думало драконеня, поспішила повідомити його
дівчина.
Спогад про ту подію жив у її пам’яті уже досить давно. Багато-багато
років тому, ще коли їй було п’ять літ от віку, в той день принцеса вперше брала
участь у офіційному дійстві. Її задача була не досить простою, принаймні, як
для п’ятирічної дівчинки – нерухомо стояти поруч із батьками на протязі кількох
хвилин. Задля такого їй спеціально пошили точну копію плаття своєї матері –
розкішного оранжевого кольору, з яскраво-синіми ґудзиками у формі кульок. Коли
король побачив свою дружину та дочку у цих подібних одежах одночасно, то навіть
заплутався у тому, хто з них був хто: звісно, навмисно, як уже у більш
дорослому віці зрозуміла Інгві. Вийшовши на центральну площу Таунсвіка, на якій
їх усіх уже чекали місцеві жителі та Родерік, її батько перекинувся парою фраз
з драконом, після чого той відлетів кудись вгору. З того моменту погляди його
підданих досить часто падали на його дочку – це ж бо було вперше, коли вона
отак офіційно явила себе перед народом. Інгві було ледь не занервувала від
такої надмірної уваги, проте, озирнувшись на матір, та помітивши, як вона дарує
натовпу свою щиру посмішку, дівчинка спробувала зробити так само – і усі її
хвилювання зникли, наче їх і не було. Ось дракон приземлився на площі знову, та
гучно виголосив своїм громовим голосом «Я підтверджую» - після чого натовп
радісно загудів, очікуючи слів короля. «Відтепер Таунсвік гордо носитиме титул
– поселення усіх кольорів!» - не змушуючи себе чекати, весело скрикнув він: по
цим словам площа запалала емоціями радості та тріумфу. Сотні людей аплодували
рішенню короля, та так гучно, що Інгві навіть довелося закрити вуха руками. Але
то було так давно…
Тепер же Таунсвік пустував: замість численного населення тут
паслися поодинокі вівці, а міський шум із численних дрібних вуличок заміняло
невладне бекання. Проходячи біля центральної площі, у пам’яті Інгві лунали
відголоски того дня, коли вона вперше тут побувала: щасливий натовп, овації, відчуття
всезагальної радості - але все це було у минулому. На цей же день єдине, що нагадувало
про минулу велич поселення, були численні кольорові будиночки навколо. Якщо
раніше вони були символами Таунсвіку, то тепер – лише тим, що від нього
залишилося.
- Це початок дороги, яка веде у столицю, - ступивши на
устелену різнокольоровою бруківкою доріжку, що починалася просто від
центральної площі поселення, промовила принцеса.
- Ти вже нею користувалася? – запитав у неї Тобі.
- Так, і, як я пам’ятаю, якщо їхати на кареті, то весь шлях
займе лише кілька годин.
- Але де ж ми… - почав було вказувати на відсутність
необхідного для подібної мандрівки транспортного засобу Рок, проте відразу був
перебитий Інгві.
- Узагалі-то ми можемо дістати карету, прямо зараз! – радісно
повідомила дівчина, помітивши досить знайому їй ще з дитинства будівлю зовсім
неподалік.
«Чарівні стайні» - саме такий напис був на незвичайній, явно
створеній за допомогою магії вивісці невеличкого будинку яскраво-голубого
кольору. Підійшовши до нього ближче, Інгві відразу попрямувала до вхідної
двері, та зі знанням справи тричі у них постукала.
Відразу ж після цього поруч із ними відчинилося невелике
віконце, у якому з’явилася прозора, з таким же голубуватим, як і колір стін
коло неї, відтінком людська голова з химерним капелюхом на ній – створена, як і
вивіска стаєнь, із чистої магії.
- Чарівні стайні вітають вас! Куди хочете їхати? –
привіталась та відразу запитала голова.
І поки Тобі та Рок зачудовано спостерігали за нею, принцеса
продовжувала вести діалог.
- У столицю, - якомога чіткіше відповіла вона.
- Міжміські перевезення! Чудово! Якою каретою бажаєте
скористатися?
- Королівською, - була відповідь принцеси, що обернулася у
цей момент до супутників та підморгнула їм.
Враз тон, яким голова розмовляла з Інгві, змінився на більш
серйозний.
- Вибачте, але право користуватися королівською каретою мають
лише члени королівської сім’ї…
Після цих слів дівчина невдоволено пхикнула, та, знявши одну
з численних брошок зі свого плаття, тицьнула її тильною стороною співбесіднику
прямо в обличчя.
- Я – принцеса Інгевірда, дочка короля Балена Першого
Світлоносця, та королеви Хелени, леді Кроанської, а прямо перед тобою
королівський герб, - гордо заявила вона, та, більш м’яким і спокійним голосом
додала, - можу перечислити свої титули, та леді яких земель я являюся.
Від таких слів остовпіла не лише голова, але і парубок та
дракон позаду дівчини.
- Вибачте за турботу,
- врешті мовила голова, - карета буде подана менше, чим через хвилину.
Приємної поїздки!
Після чого вишукано вклонилася, як тільки могла, та зникла.
Майже відразу в сусідній до будиночку споруді відчинилися розмальовані
різноманітними квітами ворота, з яких зовсім незабаром з’явилася двійка коней. І,
хоча створені вони були з невідомої прозорої есенції голубуватого відтінку, як
і голова, з якою розмовляла Інгві, та карета, яку ті тягли за собою, була
цілком реальною – більше того, її зовнішній вигляд підтверджував статус дійсно
королівського транспорту.
- Ого, - лише одне слово вихопилося з уст Тобі, коли карета під’їхала
ближче до нього, дозволяючи повністю оглянути численні коштовні візерунки на
ній.
Рок же більше уваги приділив коням, що тягли її – оглядаючи
їх з ніг до голови, він чи то принюхувався до них, чи приглядався, або і зовсім
намагався до них доторкнутися.
- Створені з чистої магії. Неймовірно. Вперше в житті таке
бачу… - його слова виражали надзвичайну зацікавленість ними.
- В столиці буде ще цікавіше, давайте вже рушати, - в той
час, як її супутники просто стояли обабіч карети, роззявивши роти, принцеса уже
встигла відчинити її дверцята та залізти усередину, зручно умостившись коло
невеличкого віконця.
Дочекавшись, поки парубок та драконеня теж долучилися до
дівчини, вона задзвонила у невеличкий дзвіночок коло себе, та скомандувала
коням «Уперед, без зупинок», після чого карета рушила з місця, ритмічно
постукуючи об бруківку своїми коліщатами.
- Твої брошки – вони усі особливі? – запитав у принцеси Тобі.
- Більшість виконують якісь функції, але усі я їх, на жаль,
не запам’ятала. Є гребінець, дзеркальце, виделка, ключ від моєї скрині,
королівські візитка та посвідчення – ви його уже бачили в ділі. Колись давно
наша сім’я часто користувалася послугами чарівних стаєнь, тому я до цих пір
пам’ятаю, що та як потрібно робити, аби замовити собі карету.
- А чи не є дивним те, що людей навколо немає так довго, а
вони ще й досі функціонують? Навіть не зважаючи на їх магічну суть, – дивувався
Рок.
- Я ж не експерт у області магії, але стосовно часу, - і з
цими словами Інгві дмухнула на підвіконня, цим самим здійнявши хмарку пилу, -
помітно, що робітники стаєнь давно тут не прибирали.
- З рештою ми їдемо, і це головне, - підсумував розмову Тобі,
- а ще мені було б цікаво дізнатися про призначення інших брошок на твоєму
платті, Інгві. Чомусь мені здається, що деякі з них могли б цілком повирішувати
усі наші проблеми…
- Якби ж я знала що до чого… Але я можу спробувати згадати.
Власне, саме це Інгві і робила усю дорогу до столиці,
водночас дивлячись у віконце карети, та спостерігаючи за тим, як поступово
навколо змінювався ландшафт, а обабіч дороги виростали усе більші та більші
поселення. Цим же займався і Рок, проте неспроста: як іноді казала його мати
Реджина, дракони ніколи просто так не спостерігають за чимось – вони обов’язково
збирають інформацію, і ніяк інакше. Єдиним, кому було не до ландшафтів та інших
цікавостей навколо, був Тобі – не дивлячись на зовсім недавній сон, він заснув
знову, і проспав геть до того моменту, доки коні, що везли карету, зупинилися,
легенько струсонувши її. Першою, з неприхованим хвилюванням, майже стрімголов з
карети вискочила Інгві, і по радісному виразу її обличчя, парубок та драконеня
зрозуміли, що досягли своєї цілі – вони приїхали у столицю королівства.
Оскільки будівля столичних чарівних стаєнь знаходилася у
передмісті, то трійця мала змогу оглянути власне саме місто майже зі сторони.
Перед ними воно предстало у вигляді скупчення численних будинків різних форм та
розмірів, в центрі якого знаходилася його найголовніша деталь – королівський
палац. Виконаний у певному архітектурному стилі, він складався з багатьох веж,
сполучених між собою стінами, прибудовами та іншими допоміжними спорудами.
Прямісінько від стаєнь до його воріт вела дорога, вимощена рожевим камінням, по
якій мандрівники і поспішили до нього піти. Узагалі, як знала Інгві, від
королівського палацу у різні напрямки вели усього п’ять доріг: рожева, зелена,
голуба, жовта, та біла – кожна з них для різних типів процесій, які так чи
інакше його стосувалися. Рожева призначалась для театральних дійств – балів,
маскарадів, та різноманітних фестивалів: це підтверджувалося численними
декораціями, розвішаними на будівлях обабіч вулиці.
- Тут явно готувалися до якогось свята, - розглядаючи не до
кінця розгорнуті плакати та недофарбовані дерев’яні макети всякої всячини,
констатував Рок.
- Та не встигли… - похмуро додав Тобі, що тепер уже ледь не
шкутильгав досить далеко позаду принцеси та дракона.
По його зовнішньому вигляду – зокрема, змарнілому лицю та
надто невпевненим крокам, які той робив, можна було судити про те, що стан у
нього був надто кепський. Після так небажаної зустрічі з хранителем часу, і у
Інгві, і у Рока склалося враження, що парубок неначе згасав – повільно, але
неупинно. Поки що вони виражали стривоженість щодо цього лише поглядами у
сторону одне одного…
Як не дивно, овець у столиці було не так уже і багато – певно,
більша їх частина порозбрідалися на придатні для їх харчування пасовища на
навколишніх землях. Нічого навколо не нагадувало про колись найнаселеніше місто
королівства. Тому, почути голоси, та, більше того, співи, наближаючись до воріт
палацу, для трійці було досить лячно та тривожно.
Першим на можливу небезпеку відреагував Рок – злетівши високо
понад дахами навколишніх будинків, він вишукував внизу найменші порухи, але
ніхто і ніщо, окрім кількох овечок у полі його зору, ніяких признаків життя не
подавав. І, лише облетівши кілька разів невеличку площу перед самими воротами,
та спустившись трохи нижче, його очі помітили численні помахи рук, спрямовані
на привернення його уваги. Були вони надто дрібними, та й надто низько, тож на
хвильку драконеня навіть подумало, що втратило відчуття простору навколо. Проте,
підлетівши до них ближче, разом з Інгві та Тобі, які теж підоспіли до площі
перед ворітьми, його погляду відкрилася істинна природа цих помахів.
Площа, на якій мандрівники знаходилася, певно мала неабияке
відношення до театру – численні вивіски, великі та малі, принаджували людей
відвідати ті чи інші види театрального мистецтва. Будівлі навколо теж були
різних розмірів – і саме у найменшій з них, розміром трохи вище за середній
зріст людини, під вивіскою «Ляльковий театр» знаходилася сила-силенна
манекенів, які зосереджено махали друзям руками.
- Глядачі! Глядачі! – кричали вони до тих пір, поки Інгві не
підійшла до них поближче, аби розгледіти фігурки впритул.
- Ласкаво просимо у королівський ляльковий театр, - виголосив
один з манекенів, що стояв трохи попереду інших.
Проте принцеса лише закивала головою, та оглянулася до своїх
супутників, аби отримати від них хоч якісь коментарі стосовно побаченого.
- Магія. Я відчуваю магію, яка рухає ними, - відразу
виголосив Рок, - інше питання, звідкіля вона тут взялася, і хто їх так
зачарував…
- Ви якраз вчасно! Зовсім скоро ми будемо знову ставити
виставу, - гордо заявила фігурка, що стояла попереду інших.
- Знову? – перепитав Тобі у неї.
- Так. На жаль, у нас давно не було глядачів. Але зараз у нас
є ви!
- Як давно у вас не було глядачів?
- Ми збилися з ліку… Але ми продовжували ставити вистави! Не
дивлячись ні на що! – і юрба манекенів схвалено загуділа.
- Але… Але навіщо? – запитала у них Інгві, - без глядачів,
нема кому на ваше мистецтво дивитися.
- Але мистецтво ж вічне. Не дивлячись ні на що, театр має
функціонувати, вистави мають ставитися, гра – продовжуватися.
У поглядах десятків бездушних манекенів можна було побачити
стільки відданості своїй справі, скільки не можна було знайти у цілих трупах
великих театрів.
- Почекайте, зовсім скоро буде нова вистава! Ми так раді, що
ви до нас завітали, - знову нагадали про свої творчі плани фігурки.
Після цих слів дівчина обернулася до своїх супутників, аби
поглядом запитати у них, як вони хотіли б віднестися до пропозиції затриматися
та подивитися виставу. І якщо Рок знизав плечима, то Тобі лишень похитнувся,
струсонувши головою – неначе повертаючи себе від сонливості до місця, де він
знаходився у реальному часі та просторі.
- На жаль, певно, ми не зможемо подивитися вашу виставу прямо
зараз. Можливо, трохи пізніше, - тоном, який був якомога більше схожий на
вибачення, промовила Інгві до манекенів.
- Але як же так? Ми ж готувалися. Ми чекали саме вас! –
акторам лялькового театру ця відмова була явно досить болісною.
- Чому? – запитав і парубок у принцеси.
- З тобою явно щось не так, - відповіла вона, - я вірю та
сподіваюся, що у палаці ми знайдемо спосіб тобі допомогти. Дійти до нього – це
ж наш шлях, ти ж сам його обирав, спілкуючись з тими кактусами. І зараз я
відчуваю, що нам потрібно це робити швидше, якомога швидше.
Зустрівшись поглядом з драконеням, яке стояло трохи позаду,
та, помітивши, що воно одобрювально кивнуло головою, дівчина схопила парубка за
руку, і повела його до воріт палацу. Манекени не вщухали – хоч як Інгві було їх
не шкода, та страх втратити свого рятівника, та єдину живу людину поруч, був
значно більшим - в той момент саме він і рухав її уперед.
* * *
Пам’ятаючи розповіді Реджини про прокляття, що настигло усіх
мешканців палацу, принцеса увійшла до воріт, що вели до присадибної території
навколо основної будівлі, з неабияким хвилюванням. Адже одна справа чути про
щось, і зовсім інша – пересвідчитися у цьому самостійно: щойно Інгві переступила
поріг та оглянулася навколо, як відразу ж зойкнула та прикрила рота долонею,
стримуючи емоції. Як вона добре пам’ятала, на всіх п’яти входах на територію
палацу стояло по двоє елітних вартових у червоних мундирах: тепер же по обидва
боки від воріт, в які вони ступила, на невеликих кам’яних підвищеннях лежали помідори…
Проходячи далі, повз прибудови на території палацу, у яких
розміщувалася його прислуга, на очі Інгві усе більше наверталися сльози. Коло
хатинки королівського садівника, на лавці, на якій так полюбляла вечорами
сидіти уся його сім’я, було лишень кілька картоплин. Біля криниці, з якої брав
воду місцевий водонос, було покинуте коромисло, а коло нього – морквина. Двері
у королівську пекарню були відчиненими, а на порозі лежали жовтий перець та
стручок квасолі.
Проходячи повз казарму, через відчинене вікно, на підлозі,
поміж солдатськими ліжками виднілися кілька розкиданих виноградинок. Увійшовши
до основного входу в палац, який вів прямісінько до тронної зали, на місці
вартових можна було побачити лише зелені огірки…
Всередині палац був таким, яким його принцеса запам’ятала ще
в дитинстві – величний, розкішний, з кам’яними стінами бежевого кольору,
поцяткованими різноманітними віконцями з позолоченими гратками. Ця кольорова
гамма їй дуже подобалася: часто, прогулюючись по його численним вежам, дівчина
отримувала неабиякий заряд гарного настрою, якого вистачало надовго. Настільки
довго, що уся королівська прислуга дивувалася, як маленька принцеса могла ледь
не годинами обдивлятися деталі декору та окремі прикраси, що її цікавили. Але
зараз, з допомогою знесиленого Тобі відчиняючи двері у тронну залу, рідні стіни
не додавали Інгві ніякої радості.
Зайшовши всередину, принцеса застала картину, яку так часто
уявляла у своїх кошмарних думках, яку так боялася побачити наяву: на невеликому
підвищенні, у іншому кінці зали, прямо навпроти неї, знаходилися два тронних
крісла – одне дещо побільше, друге дещо поменше. Але замість звичних короля та
королеви, на них знаходилися гарбуз та диня…
Інгві нестримно заридала, та, не відчуваючи ніг, побігла до
того, що було колись її батьками. Упавши на невеликих сходах перед самісінькими
кріслами, простягаючи до них руки, вона голосила, та так, що численні схлипування
змішувалися з рештою її слів, залишаючи її супутникам на слух лише чіткі слова
«таточку», та «мамочко». Судячи зі всього, мешканці палацу достойно прийняли
своє прокляття, і кожен залишився на своєму «робочому місці». Це було достойно
поваги, тому Тобі та Рок мовчки перечекали, поки дівчина вдосталь наплачеться
та дасть волю своїм емоціям, і лише потім підійшли до неї, та почали якось
підбадьорювати.
- Ми тут, заради того, щоб мати змогу виправити це, - почало
було драконеня, в той час як парубок, підійшовши до принцеси ближче, міцно її
обійняв.
- Ми щось придумаємо. Просто візьми себе в руки. Прямо зараз,
бо зараз - не час горювати, - прошепотів він.
- Я ціную вашу підтримку, - врешті звернулася Інгві до свої
друзів, – так, дійсно, мені варто… - з цим словами дівчина про щось задумалася.
- Все в порядку? – перепитав Тобі.
Але відповідь принцеси була дещо дивною.
- Взяти себе в руки. Змиритися. Змінитися. З рештою, я знала
про це, лишень не бачила своїми очима. Але що робити далі?
- Ми можемо оглянути палац, для початку, - відповів Рок.
- Так, ідіть, а я вас зараз наздожену, - промовила Інгві, та,
витираючи сльози, рішуче покрокувала у напрямку королівських покоїв.
Зовсім поруч з ними була кімната покоївок – дівчина не
втрималася, аби заглянути в неї: там, на восьми разом поставлених підряд
стільцях з неймовірної краси обшивкою, було восьмеро цибулин…
- Ні. Так не має бути, - подумки промовила про себе принцеса,
та, увійшовши до кімнати своєї матері, широко відчинила шафу з її одягом,
оглядаючи її неабиякий вміст.
Тепер Інгві була вдома. Вона відчувала потребу пристосуватися
до нових умов її життя, і першим з чого потрібно було почати – змінюватися
відповідно до обставин. На цьому моменті період, проведений нею у вежі, та
довгий шлях додому завершився, знаменуючись початком її нового, дорослого
життя. Прагнучи оновлення, дівчина дозволила собі затриматися у кімнаті матері
трохи довше, ніж варто було б, аби вибрати найкраще вбрання, яке б цілком та
повністю ілюструвало її прагнення жити по-новому.
В той же самий час, в одному з численних переходів між
вежами, дбайливо обходячи рясно розкидані по підлозі яблука, аби не наступити
на жодне з них, Тобі та Рок зупинилися, аби обговорити те, до чого прямували.
- Відчуваєш щось нове? – запитав парубок у дракона.
- З кожним кроком та помахом крил. Нові барви магії.
Ось уже кілька веж та переходів між ними Рок вів Тобі до
невідомого, неймовірно сильного з його слів, джерела магії. Якщо магічну
природу лялькового театру ззовні палацу драконеня відчуло, лише наблизившись до
нього на відстань кількох метрів, то, по його враженням, те, до чого воно з
парубком прямували, те, на шляху до якого вони обійшли чи не пів палацу, було
набагато, набагато потужнішим.
- А ми не втратимо Інгві? – відсутність дівчини поруч, коли
вони шукали нових пригод, дещо хвилювала парубка.
- Думаю, вона нас знайде, - відповів Рок, не відволікаючись
від «пошуків».
І він таки виявився правим, при чому значно швидше, аніж міг
подумати.
Вимовивши цю фразу, драконеня увійшло до чергової вежі на
своєму шляху – велика кругла кімната, у якій воно з парубком опинилося, містила
у собі багато дверей, і у той же момент одні з них раптово відчинилися.
- Ось я вас і наздогнала! – радісно промовила Інгві, що
миттєво з них з’явилася.
Але, в плані зовнішності, то була не та принцеса, котру Рок
та Тобі знали до того: замість синього плаття з білими орнаментами та численними
брошками, на ній було просте плаття білосніжного кольору, дещо коротше, ніж
попереднє, замість черевичків – сандалії, волосся було гарно причесане, навіть
рум’янець на щоках дівчини грав якимись новими барвами.
- Ти… Змінилась, - з дещо неприхованим захватом виголосив
Тобі, на що Інгві лишень посміхнулася, та крутнулася навколо себе.
- Як ти нас знайшла? – поцікавився у неї Рок.
- Я виросла у цьому палаці, і знаю усі його потайні ходи. А
ще знаю, з якої вежі видно переміщення інших між усіма іншими вежами. З рештою,
наразі я – хазяйка палацу. Треба відповідати статусу, - з цими словами Інгві
посміхнулася.
- А ми тут… - почав було Тобі, проте принцеса устигла опередити його.
- Я здогадуюсь, куди ви прямуєте. Таким ламаним маршрутом
можна йти лишень у одне місце. Також я здогадуюсь, як ви туди ідете, а ще –
чому, - і тут дівчина поглянула на Рока, - ще Реджина розповідала про це.
- Джерело сильної магії! – остання фраза явно зацікавила
драконеня більше за попередні.
- Так, я пам’ятаю ці слова. Вона їх повторювала ще від
початку прокляття… Йдемо? – з цими словами Інгві попрямувала до одної з не менш
численних, аніж дверей у приміщенні, картин, та, потягнувши важіль поруч із
нею, змусила кімнату легенько струсонутися.
За мить кораблик, зображений на картині, розділився на чотири
симетричні частини, які згодом розповзлися у сторони, явивши за собою таємний
прохід.
- Попереду – сходи у покої архімага Езріна, - оголосила
принцеса, та додала, - скоротимо шлях?
І якщо Тобі мовчки зайшов у прохід, лишень киваючи головою,
то Рок на хвильку призадумався.
- Я здогадувався щодо цього. Що саме могло спричинювати такий
сильний магічний сигнал, - повідомив він Інгві уже на сходах, - що ще могло
бути пов’язаним з магією у палаці більше, ніж верховний маг?
- А як це узагалі, відчувати магію? – поцікавилась дівчина у
нього.
- Якщо описувати це за допомогою людських чуттів, то це щось
середнє між нюхом та інтуїцією, - відповіло драконеня, - прямо зараз, йдучи
уперед, я відчуваю близькість магії все більше. І не знаю, чи краще це відчуваю
у повітрі навколо, чи у власних думках…
Дійшовши до кінця сходів, трійця опинилася на невеликій платформі,
з якої у різні боки вели ще кілька різноманітних ходів. Проте двері, що
прилягали до неї, були лише одні. Відчинивши їх, друзі побачили перед собою
велику простору кімнату, яка по рівню дивовижності могла змагатися хіба що з
апартаментами містичного Мапуту, у яких вони побували днем раніше.
На перший погляд, в приміщенні панував цілковитий безлад. По
всій кімнаті абсолютно невпопад були розставлені шафи з різноманітними книгами
та сувоями на них; алхімічні казани та магічні посохи різних форм та розмірів
розміщувалися і на підлозі, і на стінах, і навіть на стелі; незрозумілі
субстанції дивовижних кольорів наче повтікали зі своїх резервуарів хто куди
міг. Деякі магічні предмети висіли у повітрі, а магічні формули й узагалі
літали по ньому. Робочий стіл, розташований біля одного з вікон, був вщерть
завалений якимись паперами, а над ним висів плакат, на якому було зображено
лице архімага з написом під ним – «Нічого не чіпати. Я все бачу».
Не зважаючи на застереження, Рок обережно обійшов кімнату,
попутно поцікавившись змістом кількох сувоїв та аркушів старезного пергаменту,
та зупинився поруч з дзеркалом, розміром з нього, тобто в половину людського
зросту.
- Тут все заряджено магією. Але від цього дзеркала я відчуваю
значно більше, - промовив він.
- Хм, наче нічого особливого, - відповіла на це Інгві,
підійшовши до нього, та, поглянувши у своє відображення на фоні незвичайних
речей позаду, зачудовано посміхнулася.
- Але воно найбільше випромінює магію, з усього , що тут є.
- Може нам варто з ним щось зробити? – врешті, до обговорення
долучився Тобі.
- Але що можна робити з дзеркалом? Поглянути на своє
відображення. Перенести кудись у інше місце. Розбити, врешті-решт, - вголос
роздумувала принцеса.
- Точно, розбити, - відразу дещо похмурий до цього парубок
помітно оживився, - поки що настанова розбивати усе, що тільки можна, навколо,
працювала лише на благо мені.
- Ти хоча б знаєш, хто її тобі дав? – запитало драконеня.
- У мене є деякі думки з цього приводу. Але зараз ми маємо
вирішити, чи будемо щось узагалі робити з дзеркалом.
- Мені не здається, що розбивати найбільш магічну річ у цій
кімнаті є правильним рішенням, - сказала Інгві, і поглянула на Рока, шукаючи
його підтримки.
Але драконеня, як не дивно для неї, було настроєне дещо
інакше.
- Використовуючи принцип «найбільша розгадка схована у
найбільшій доступній магії», я б теж спробував щось робити з дзеркалом.
- Давайте для початку я його хоча б торкнусь, - мовив Тобі,
та, з деякою силою ткнувши пальцем на поверхню дзеркала, несподівано для усієї
трійці викликав на ньому деяку подобу
хвиль.
Стукнувши по ньому сильніше, парубок викликав тріщини від
місця удару до країв рами, у якому дзеркало знаходилося, що швидко
розповсюджувалися, та кришили скло прямо на очах.
Інгві злякано зойкнула, і цьому була причина – щойно останній
осколок осипався, в дзеркалі з’явився старий сивий чоловік, котрий чи то спав,
чи то перебував у непорушному стані. Від голосу дівчини він миттєво прокинувся,
та, з дещо насупленим, але водночас радісним лицем, несподівано заговорив.
- Як же я радий тебе бачити, Інгевірдо.
Деякий час принцеса просто мовчала з кам’яним обличчям.
Парубок та драконеня переводили свої погляди то з дівчини на старця, то зі
старця на дівчину. Чоловік в дзеркалі ж спочатку оглянув кімнату навколо, а
потім, примруживши очі, пильно роздивлявся її супутників.
- Верховний маг? – врешті видала Інгві, та застигла в
очікуванні відповіді.
- Так, це я. Справжній я, - промовив старець, - я передчував
свою поразку у двобої з силами зла. Тому, провівши певний магічний ритуал,
переніс свій дух зі свого тіла у це дзеркало – річ, у якій мене можна було б не
лише чути, але і бачити: такого, яким я колись був. На жаль, повернутись назад
у своє тіло, та стати людиною знову я ніколи не зможу. Але я не жалію про цей
вчинок – якщо ти віднайшла мене, це значить, що один з найбільш ймовірних
варіантів розвитку подій, які я передбачав, таки наступив. Тепер я та мої
знання можуть бути використані задля того, аби відновити справедливість і
повернути втрачене.
Дивлячись на архімага, та згадуючи окремі моменти зі свого
дитинства, принцеса розуміла, що зовні той анітрохи не змінився. Старе
зморшкувате лице, покрите численними мілкими шрамами, глибоко посаджені
горіхові очі, які жадали бачити усе цікаве навколо, трохи деформоване ліве
вухо, як пам’ятка про його давні невдалі магічні експерименти – про ці
особливості його зовнішності знало чи не усе королівство. Навіть одежа, у якій
той знаходився у дзеркалі, була взірцем його «стилю» - темно-синя мантія з
численними сонцями, вишитими на них, виглядала дещо кумедно, проте ніхто і
ніколи не смів йому дорікати за це.
- Я… Я теж рада вас бачити, - врешті відповіла на його
початкову фразу Інгві.
- Хотів би я перейти відразу до справи, - почав архімаг, - та
спочатку маю дізнатися те, чого знати не можу. Отож скажи мені, скільки років
пройшло з тих лихих часів?
- Десять, - відповіла принцеса, - приблизно, саме так
говорила Реджина.
- Десять років, - і Езрін захитав головою, - а де ж вона
сама?
На це питання Інгві не відповіла нічого, лишень мовчки
дивлячись на підлогу. Верховний маг же кинув оцінюючий погляд в сторону Рока, а
потім сумно зітхнув.
- Я можу уявити, що сталося. Ці очі, - і він знову поглянув
на драконеня, - кажуть все самі за себе. Жовті, як і в батька…
- Реджина довго шукала людей, які залишилися собою, після
накладення прокляття. Але нікого не знайшла, - продовжувала дівчина.
- І дарма, - промовив верховний маг, - дарма сподівалася, -
проте, помітивши, що Інгві не зрозуміла, про що були його слова, уточнив, -
навколо твоєї вежі був неймовірної сили магічний щит. Однією з причин, чому зло
так швидко проникло у палац, та не зустріло достойного опору, було те, що за
наказом твого батька, усі запаси доступної нам магічної енергії було віддано
саме на той захисний бар’єр. Але це було правильне рішення – я перевіряв його
правильність математичними обчисленнями. Це був один з найкращих сценаріїв
розвитку тодішніх подій.
- Але ж… - почала було Інгві, проте задумалася над новим
трактуванням її десятирічного очікування, та змовкла.
- Невже ти думаєш, що якась проста вежа могла б стримати
древнє прокляття, навіяне не менш древньою та могутньою магією? Так, положення
людей відносно землі під час наложення прокляття дійсно на них впливало – чим
вони були вище, тим воно було слабше. Саме тому, частина з них мала б навчитися
як мінімум літати. Але це вже краще знати тобі, чи не так?
Після цих слів, уперше за всю розмову, Інгві стримано
посміхнулася.
- І ось, через десять років, - продовжував свої логічні
ланцюжки архімаг, - ось цей молодий чоловік, - і, не відводячи погляду від
принцеси, кивнув у сторону парубка, - знайшов вежу, цим самим довівши, що
прокляття ослабло достатньо.
- Щоб можна було вільно ходити по землі? – у діалог вклинився
Рок.
- Не тільки. Щоб знищити його раз і назавжди.
Сказана піднесеним тоном, ця фраза неабияк підняла Інгві
настрій – проте, приводу для загальної радості не давала.
- Узагалі-то, у нас є ще деякі важливі проблеми, -
схвильовано промовила вона.
Проте і тут верховний маг не пас задніх у логіці.
- Так-так, звісно я бачу. Мітка хранителів часу на руці
парубка помітна мені і під його одежею. А драконеня і ти залишилися без
батьків, що так вам нині необхідні, особливо йому.
- Що ви знаєте про ці мітки? – запитав архімага Тобі.
- Достатньо, щоб стверджувати, що через неї тобі дуже не
поздоровиться. Навіщо ти узагалі вв’язався у ігри з часом?
Проте парубок лише знизав плечима.
- Істинної причини ти не пам’ятаєш, бо уже був заручником, і
втратив пам’ять, - Езрін наче читав його думки, - але скільки разів це було
насправді?
На ці слова реакцією Тобі було незначне похитування зі
сторони в сторону – мабуть, уперше з моменту пробудження верховного мага він
видав свій «не найкращий» внутрішній стан.
- Ви знаєте щось про гігантський пісочний годинник!? – не
зважаючи на незначне головокружіння, яке слідувало за цим, спромігся скрикнути
він.
Але архімаг не спішив відповідати, натомість пильно
роздивляючись дальні закутки своїх покоїв. За досить невеликий час спілкування
з ним, друзі ясно зрозуміли, що подумки той завжди був на крок попереду них.
Наступні його слова були цьому підтвердженням.
- На найближчій полиці до вікна. Флакон у формі качечки з
зеленим наповнювачем. Випий – це антимагічне зілля, воно пригнітить ефект
загального ослаблення… З деякою ймовірністю ти зможеш знайти засіб, за
допомогою якого ти повертався назад у часі у цій часовій лінії, знову
повернутися назад у часі, можливо, у просторі та вимірі теж, і почати свої
пригоди заново. Але знай, випивши це – у будь-якому разі ти не відчуєш, коли
настане час розплати.
- Розплати? – Це слово змусило парубка уважніше прислухатися
до наступних слів Езріна.
- Великий пісочний годинник, який ти згадував – це ніщо інше,
як міра покарання. За те, що ти вирішив погратися з часом. Потрапивши до нього,
ти стаєш заблокованим у просторі та вимірі, натомість переміщуючись вперед у
часі. Іншими словами, лише старієш. Але з поступовою втратою розуму та
свідомості. Не знаю, як тобі раніше вдавалося тікати з його пісків, та скільки
разів це було, та саме таким буде твоє майбутнє. Мітка на твоїй руці гарантує
це…
- І від цього ніяк не можна позбавитися? – запитала у
верховного мага Інгві.
- Були сміливці, які пробували собі навіть руки-ноги
відрубувати. Не допомагало. Мітка – закляття, яке діє на організм у цілому, і
міняє його з часу появи на ньому.
В цей час Тобі наблизився до вказаної архімагом полиці, та,
узявши до рук невелику склянку у формі декоративної качки, роздивлявся, як
всередині неї переливалися різноманітні відтінки зеленого – від мутного
болотного до яскравого салатового.
- Згідно ваших слів, - звернувся він до Езріна, - я уже
багато разів тікав з годинника та переносився у часі?
- Так, - відповів той, - і мені достеменно не може бути
відомо, скільки саме – можливо, лише один раз, а може, ти повторюєш ці дії уже
цілу вічність. Але тоді я мав би знати про… - і, не договоривши, маг раптом
замовк, занурившись у множину своїх думок.
Підійшовши до парубка, котрий уже встиг відкоркувати флакон,
та принюхувався до його вмісту, принцеса відчула запах, який був їй знайомий ще
з дитинства.
- Пахне качками. Справжніми, не скляними, - промовила вона.
- Качине пір’я. Воно у основі зілля, - на мить, виринувши зі
своїх думок, розповів Езрін.
Враз у пам’яті Інгві постали численні моменти здивування та
нерозуміння того, чому кожні кілька місяців уся качина зграя, що мешкала у
королівському ставку, раптово втрачала оперення. Батько на це вічно реагував з
гумором, та кожного разу, коли дочка вимагала пояснень, придумував все нові та
нові «смішні» на його думку причини. Мати ж стримано мовчала – лишень
королівська обслуга поділяла думки юної принцеси щодо того, що лисі качки це
неправильно, неприродно, та навіть негарно та неестетично.
- У мене є вибір? – поглянувши на дівчину так, немовби
шукаючи в її очах несподіване спасіння, запитав Тобі.
Але та лишень заперечливо захитала головою.
Опустошивши склянку всього за кілька секунд, Тобі несподівано
закашлявся.
- Інгевірдо, відведи свого друга на свіже повітря, - промовив
верховний маг, - певно, мій оглядовий балкон підійде для цього чи не найкраще.
Послухавшись його поради, дівчина узяла парубка під руки, та
попрямувала до кам’яних дверей у дальньому кінці приміщення. Рок спочатку хотів
полетіти туди з ними, проте, чи то драконяча інтуїція, чи дивна магія навколо,
а може, незрозумілим чином, і сам верховний маг, переконали його залишитися на
місці, опинившись з ним у кімнаті наодинці.
- Тепер, коли ми залишились удвох, я б хотів поговорити з
тобою про деякі серйозні речі, - звернувся до дракона верховний маг.
- Ми будемо говорити про майбутнє? – висловив свої здогадки
Рок, та підлетів поближче до дзеркала.
Езрін погоджувально кивнув головою, та зосередив свій погляд
на співрозмовнику.
- Якщо хтось і буде рятувати наше королівство, то це будеш
саме ти.
В очах дракона з’явилося неабияке здивування – подібна заява
виявилася для нього несподіванкою.
- Так, я бачу, скільки тобі днів від роду, - продовжував
архімаг, - та відчуваю, що ти ще не віднайшов тих сил, котрі в тобі
зосереджені. Але інших кандидатур на цю роль я ніяк не бачу…
- Але чому не Інгві? Чому не Тобі?
- Інгевірда до цього банально не готова. Я намагався навчити
її в дитинстві чомусь такому, що зараз би згодилося – чомусь мудрому, чомусь
великому. Але вона проміняла заняття зі мною на численні уроки співів та
танців… А парубок уже менше, чим через добу, буде заручником хранителів часу.
- Невже цьому ніяк не можна зарадити?
- Я можу спробувати допомогти, але не діями, а знаннями.
Думаю, ти згодишся, що з їх допомогою можна вирішити усі проблеми світу.
- Не впевнений у цьому, - щиро відповів Рок.
Верховний маг посміхнувся.
- Значить ще не виріс достатньо. Ще не став справжнім
драконом, - слова Езріна звучали не з докором, проте з надією на майбутнє.
- Я ніколи їх не бачив. І не знаю, чи побачу…
- Так, самі перші тижні життя юного дракона доволі важливі
для його подальшої долі. І те, що біля тебе немає нікого дорослого з сородичів,
досить велика проблема. Але перш ніж говорити про це, я можу спробувати
допомогти твоєму другу, а заодно віднайти дещо, що допоможе і тобі, і
Інгевірді.
- Ви зараз про знання?
- Не тільки. Зараз я маю на увазі минуле, - і, витримавши
невелику паузу, при цьому напружено шукаючи щось очима по кімнаті, Езрін
сфокусував свій погляд на якомусь предметі вдалині, - піднеси одну річ ближче
до дзеркала, будь ласка.
Невелика глиняна табличка, покрита якимись незрозумілими
написами та малюнками – саме на неї вказував архімаг. «Дар Гарго» - такий
коментар він дав, щойно Рок, роздивившись її вдосталь, схопив табличку у лапи
та підлетів до нього.
- Що робити далі? – запитало драконеня.
Проте верховний маг лише зачудовано поглядав на дивні написи
та візерунки – у його очах читалися одночасно і здивування, і збентеженість.
- Вона змінювалася. Неодноразово. Більше, ніж один раз.
Більше, ніж два. Три! Точно, три. Тепер її потрібно відчинити. Ти ж мені
допоможеш?
- Що це узагалі таке? – абсолютно не розуміючи того, про що
говорив Езрін, поцікавився Рок.
- Ця табличка -
великий артефакт, котрий я отримав від одного із хранителів сутності. Вона
показує зміни у часі та вимірі, які відбувалися з її власником. Якщо вони,
звісно, узагалі відбувалися.
- І, згідно ваших слів, вони таки відбулися…
- Так. А працює ця річ так само, як і звичайнісінька шкатулка
– її потрібно лишень відчинити, щоб заглянути усередину. Оскільки табличка
магічна, то і відкривається вона магічним способом. Востаннє, коли я з нею
взаємодіяв, то зачарував її на подальше відмикання саме за допомогою
драконячого полум’я. Не буду заперечувати, що варіанти розвитку подій після
мого перевтілення в дзеркало передбачували наявність дружньо настроєних
драконів поблизу…
- Якщо це дійсно допоможе, то можна спробувати, - з цими
словами Рок вивергнув невеличкий потік вогню з пащі прямісінько на табличку.
Вмить та засвітилася різноманітними неприродніми кольорами,
та почала видавати глухе шипіння та набір незрозумілих звуків. Ще більшою
дивовижею було те, що поступово як кольори, так і звуки, перетворилися в
хаотичні порухи диму, який линув прямісінько в лице архімагу, котрий весь цей
час був немов загіпнотизований. Спершу драконеня неабияк злякалось, проте,
помітивши, що Езрін реагує на димок з різноманітними емоціями, залишилось
стояти коло дзеркала, доки дим не розвіявся, явивши по собі видозмінену подобу
таблички – малюнку з кількох правильних трикутників, та вдумливий вираз обличчя
верховного мага.
- Все не так вже і просто, - після хвилини роздумів врешті
спромігся сказати він, - і не так добре, як хотілось би… Справа у тому, що
парубок, котрий зараз знаходиться поруч з Інгевірдою на моєму балконі, уже не
вперше подорожує у часі, та зустрічається зі мною, цим самим і викликаючи зміни
на табличці. Конкретніше кажучи, я його зустрічаю уже втретє. Втретє, після його
третьої спроби перенестися назад у часі. Не знаю, що його спонукало зробити це
вперше, але решту разів він робив це вимушено, «розплачуючись» за помилки в
попередніх періодах його життя. Це викликало створення кількох нових часових
ліній, у кожній із котрих я зустрічав і тебе, юне драконеня, і Інгевірду.
Парубка, Тобі, я бачив лишень два рази, і обидва не мав змоги поспілкуватися з
ним. Як і зараз.
Враз, після цієї фрази Езрін замовк, напружено вглядаючись
кудись вдалину, немовби не бажаючи розповідати те, що побачив, далі.
- Але це можна цілком логічно пояснити - дивлячись на його
теперішній стан, можна припустити, що щось схоже ставалося і раніше, - врешті
продовжив архімаг, - що дивує мене більше - так це те, що з тобою я теж бачився
лишень два рази. У попередніх часових лініях ваша трійця так спішила до храму
Нерітона, що ви не мали змоги поговорити зі мною та розповісти про свої
попередні пригоди. Тому, чому ти не повертався з цього походу, для мене до цих
пір є таємницею.
- Але ж ви все одно знаєте про те, що було з нами раніше?
- Так. Бо я бачився з Інгевірдою. Багато разів. Саме вона і
рятувала Тобі в усіх попередніх часових лініях. Годинник, котрий використовував
парубок, переносив його рівно на шістдесят років назад. І, оскільки обидві
попередні зустрічі з ним я пам’ятаю його, як молоду людину, та і зараз він наче
не старий, як я, то, з цього випливає, що усі три рази він використовував його
у вісімдесят років. І прожив загалом двісті, з яких сто двадцять – всередині
пісочного годинника, як в’язень хранителів часу. Обидва рази йому вдавалося
звільнитися звідти за допомогою Інгевірди – вперше, коли це сталося, вона
потратила усе своє життя, майже шістдесят років на те, аби знайти його, та те, що
йому допоможе. І знайшла все це у восьмидесятирічному віці – саме тоді я зустрівся
з нею востаннє у тій часовій лінії. У наступній я вже повідав їй те, що було у
попередній, але, тим не менше, вона чекала тих самих шістдесят років, щоб
заново звільнити парубка. І знову зустріч з нею у восьмидесятирічному віці була
для мене останньою. Одну часову лінію принцеса шукала Тобі все життя, а іншу –
все життя чекала нагоди зустрітися.
Життя шукала, а потім – життя чекала.
- Все життя? – несподівано почувся голос дівчини – у якийсь
момент монологу Езріна вона тихо увійшла до покоїв, та не подавала ознак
присутності.
На очі Інгві навернулися сльози – невже і тепер, коли Тобі,
по словам архімага, мав стати в’язнем якихось часових хранителів, вона мусила б
чекати зустрічі з ним усе своє життя? Стрімголов вибігши на балкон, на якому
непорушно стояв парубок, дівчина міцно-міцно його обняла, та, трохи згодом,
обхопила його щоки своїми долонями.
- Поцілуй мене, - саме таким було її найбільше бажання у той
момент.
- Попереду нас чекають дивовижні часи, - промовив парубок, не
поспішаючи виконувати її побажання, - і я не знаю, чи будемо ми поруч…
- Я вірю, що будемо. Недарма ж ти мене звільнив з тієї вежі…
- Недарма, - відповів Тобі, та, не вагаючись, поцілував
принцесу.
Це був той самий поцілунок, з розряду перших та несміливих,
тих, з яких починається щось більше ніж дружба, більше, ніж взаємна
прив’язаність. Перший, та не останній – так вірила Інгві. Перший, певно,
останній – цього боявся Тобі. Можливо, це був би просто звичайний перший
поцілунок, який запам’ятався обом неабиякою романтичністю моменту, але не у
світі, у якому вони були – не в становищі, у якому знаходилися…