Казка про повітряні замки. Розділ 3

Розділ 3, у якому головний герой – воно.

Кажуть, що дракони – одні з найрозумніших істот у світі. Сміливців, які перечили цьому, було небагато, та ще менше було тих, хто вступав у суперечку щодо цього з самими драконами. При народженні вони уже знають мову, на якій говорили їхні батьки, логічно мислять, швидко сприймаючи інформацію з навколишнього світу, та навіть можуть пробувати літати та вивергати полум’я з їхніх пащ, проте, звісно, не так ефективно, як дорослі особи. Саме таким народилося і драконеня у астрономічній вежі – щойно воно відчуло, як шкаралупа яйця, у якому воно знаходилося, дала тріщину, так відразу ж пробудилося, відкривши очі та нагостривши вуха у готовності сприймати інформацію навколо.

Але для початку потрібно було знайти своїх батьків – бо першим, що драконеня побачило, були дві людини, що стояли обабіч нього та зацікавлено за ним спостерігали. Можливо варто подати голос, і його батько чи матір з’явиться поруч? Ні, не виходить. Воно ж щойно народилося, де у такий щасливий момент його батьки-дракони? Люди говорять між собою, обговорюють його. А можливо у нього лише пам’ять дракона, а сам він таким не являється? Поки люди запитують його про щось, воно це перевіряє – ось з великими зусиллями з його пащі виходить вогонь – воно таки дракон! Але щось тут не так. Люди дивляться на нього та очікують. Очікують, що воно до них заговорить. Але драконеня не знає відповіді на основне запитання – хто воно?

- Хто я і як мене звати? – слабким голосом питає драконеня.

Поки чоловік з неймовірним здивуванням витріщив на нього очі, жінка поряд було відчинила рота, аби щось сказати, але застигла у непевності.

- Ти маленьке драконеня, і звати тебе, - тут вона взяла невелику паузу та переглянулася з чоловіком, - Рок.

Чудово. Тепер драконеня мало ім’я. Настала черга інших запитань.

- А де мої мама і тато? – спостерігаючи за зміною виразів облич людей, драконеня зрозуміло, що це питання приносило їм певний дискомфорт.

- На жаль, їх немає поряд. І не буде, - понурим тоном сповістила жінка. І я не уявляю, що нам з цим робити…

Чоловік почав знервовано ходити навколо.

- Усе не може закінчитись ось так. Все тільки розпочинається, - звернувся він до жінки.

- Я Інгві, а це Тобі, - не зважаючи на його слова, жінка воліла за краще познайомитися.

На вигляд доволі молода дівчина, Інгві буквально випромінювала енергію – це було видно як і по її червоним розпашілим щокам, так і відчувалося надтонкою драконячою інтуїцією. Голубизна її очей на фоні рум’яного лиця та довгих кучерів брунатного кольору влучно підкреслювалася синім платтям з різноманітними білими вставками. По всій його довжині знаходилися численні шпильки та брошки різної величини та форм: срібні, золоті, та проміжних між ними кольорів, що свідчило скоріше за все про високе походження дівчини. Рок уявив, як би красиво ці дорогоцінності блищали б на сонці, та замріяно задумався, зупинивши свій погляд на Тобі.

Парубок, який ходив по кімнаті вперед-назад, частенько поглядаючи на драконеня, був дещо дивним, особливо в порівнянні з Інгві. Надчутливе до деталей драконяче око відразу уловило десятки різноманітних геометричних швів та малюнків на його одежі: без сумніву, вона точно була не для краси, як у дівчини, а для більш серйозних справ. Помітивши, що Рок роздивляється його з голови до ніг, Тобі зупинив на ньому свій погляд, дозволивши врешті побачити істинний колір його очей – вони ж бо набули надто похмурих відтінків при тьмяному освітленні ззовні. То були справжнісінькі темно-зелені очі, котрі так і шукали нагоди прикритися не зовсім короткими неохайно зачесаними пасмами темного волосся, яке спадало йому на лоба. Про парубка у дракончика складалося враження, що той останнім часом жив явно не в розкошах, на відміну від дівчини. Але що ж спонукало їх двох, таких різних людей, опинитися саме тут, у цьому місці, та бути присутніми при його народженні?

- Чому ти стверджуєш, що моїх батьків не буде поряд зі мною? І чому зараз поряд зі мною ви? – звернулося драконеня до Інгві.

- Я не знаю, як краще тобі це пояснити. Знаю, що ти зрозумієш, але я не мала досвіду спілкування з маленькими дракончиками, щоб подавати інформацію правильно. Я навіть не маю уявлення, хлопчик ти чи дівчинка…

Остання фраза змусила драконеня на хвильку призадуматися.

- Я відчуваю себе хлопчиком, - промовило воно після миті роздумів, та звернулося до Тобі, - а чому ти такий знервований?

- Я? Та ні – просто потрапив у надто незвичну для себе ситуацію… А ще, я бачу, як часточки попелу проникають крізь скляні шибки у це приміщення, і розумію, що нам потрібно буде скоро його покинути, щоб нормально дихати. І, звісно ж, я не можу не сказати, що вражений твоєю самосвідомістю.

Така похвала змусила драконеня знічено посміхнутися, принаймні так, як це могло виходити у драконів.

Проблема з прибуваючим у кімнату попелом неабияк збентежила Інгві, вона підбігла до одного з численних вікон, та зосереджено вдивлялася кудись вдалину. Здавалося, на хвильку люди забулися про Рока, проте несподівано до нього підійшов до цього виглядаючий неймовірно зайнятим Тобі, та почав роздивлятися його якомога ближче.

- Зважаючи на твій розвиток, мені чомусь здається, що ти уже можеш ходити, - промовив він.

- Я думаю, що літати теж, - весело сказав Рок, та спробував вилетіти з розбитої шкаралупи, у якій все ще сидів.

На жаль, йому чогось не вистачило, чого саме – навіть його неймовірний розум не міг осягнути: полопотівши кілька разів крильми, Рок повалився на бік, та опинився у руках Тобі, який встиг його підхопити, рятуючи від падіння з невеликого столику, на якому він до цього знаходився. Від хвилювання з його пащі вивалився невеличкий згусток полум’я, який ледь не обпалив парубку обличчя. Той навіть не устиг ніяк на це зреагувати – лише інстинктивно відхилив голову від вогню, після чого з докором поглянув на драконеня, яке у відповідь злякано вилупило на нього свої великі жовті очі.

- Вибач, я так більше не буду, - з соромом промовив Рок.

- Краще я тебе поставлю на землю, - і з цими словами Тобі опустив дракончика достатньо низько, щоб той зістрибнув униз, розпроставшись та показавши цим свій справжній зріст.

Оскільки парубок та дівчина були майже однакової висоти, то тепер можна було стверджувати, що драконеня було їм приблизно по пояс зросту. Відразу, як воно невпевнено переступило кілька разів з лапи на лапу, до нього підбігла Інгві, та присіла поруч, заплескавши у долоні.

- Вітаю, це ж твої перші кроки! – ледь не з сльозами на очах радісно викрикнула вона. Проте відразу ж вираз її обличчя похмурішав, - твоя матір так хотіла це побачити…

- Розкажи мені про неї.

- Це дещо довга історія, - почала Інгві, - усе почалося досить давно.

- Можливо нам варто краще вибратися звідси уже зараз, і потім розповідати щось одне одному? – перебив її Тобі.

- Але куди нам йти?

- Якби ж я знав, - зітхнув парубок, - якби ж я міг знаходити вихід з таких скрутних ситуацій.

Для Рока така непевність людей у власних силах була дещо дивною – він щиро не розумів, як можна було так легко впадати у відчай і навіть не намагатися зробити хоч щось зі своїми проблемами.

- Спробуй пошукати його краще? Біля тебе так багато різного приладдя, невже жодне з них не допоможе? – дивувалося драконеня.

- Я оглянув усе навколо вежі, виглядав з вікон в усі можливі сторони. Навколо лише гори, та вулкан, який засипає нас димом та попелом, - виправдовувався Тобі, - навіть якщо я візьму одну з цих штукенцій, - і він вказав на численні телескопи та підзорні труби, акуратно складені поряд, - навряд чи побачу щось нове.

- Але ж спробувати варто? – озвалася Інгві.

- Так, кажуть, той, хто шукає – неодмінно знайде. Але ми навіть орієнтуватися не можемо у такій кількості диму навколо. Нема початкового напрямку руху, - розмірковував парубок, - я не знаю, куди йти далі після виходу з печери, яка веде сюди, а вона наче десь там, - з цими словами він взяв першу-ліпшу підзорну трубу, та спрямував свій погляд вдалину, - ну і як я…

Але враз він затнувся, та з неабияким здивуванням почав протирати собі очі – бо побачив те, що ніяк не міг чомусь помітити раніше, те, що враз вирішувало усі проблеми і його, і принцеси, і дракончика. Два світло-зелених об’єкти на фоні сірого каміння та чорного попелу, які знаходилися поруч, та мали певну особливу форму – їх парубок не міг сплутати ні з чим іншим.

- Кактуси. Там кактуси. І, здається, такі ж, які я бачив раніше сьогодні, - враз лице Тобі осяяло, - це чарівні дороговкази - виходить, що тепер у нас є куди йти! Принаймні, ми дізнаємося це, побесідувавши з ними.

- Кактуси? – з виразом непорозуміння на обличчі перепитала Інгві.

Року значення цього слова було теж не знайоме.

- Але як вони там могли вирости? – вголос роздумував Тобі, - сьогодні такий дивовижний день, що я впевнений, що це саме вони. Ти зможеш йти за нами? - запитав він у дракончика.

Але тому було не до запитань парубка – все-ж таки він був усе ще дитиною, і в цей момент для нього найважливішим було схопити власний хвіст , який постійно теліпався десь позаду його тіла, раз-по-раз зникаючи з поля його зору. Крутячись навколо себе драконеня «рикало» та пихтіло димком, який міг у будь-який момент перетворитися на струмінь полум’я, яким воно саме себе і обпалило б. Нарешті зрозумівши, що затія зловити хвіст дещо марна, Рок зупинився, та почав згадувати, чого від нього хотіли парубок та дівчина.

- Так, - врешті відповів він, та переглянувся з Інгві. По ній було видно, що таке раптове «просвітлення» парубка було їй не менш незрозумілим, ніж йому.

- Тоді йдемо швидше, - командував Тобі, відчинивши єдині двері в приміщенні, та запросивши до виходу Рока та принцесу.

Проте тут драконеня знову переоцінило свої здібності – щойно воно вийшло за межі кімнати на закручені сходи, що вели вниз, до основних приміщень, так відразу ж злякано позадкувало: його кроки були не настільки певними, щоб рухатися по ним. Одне жалібне «РРААА!» - і Рок уже сидів на руках у Тобі, котрий ледве встигав наздоганяти Інгві, яка, показуючи шлях назовні, надто швидко тупотіла по численним переходам та коридорам.

Пробігаючи через чергову кімнату, драконеня намагалося повністю її оглянути, запам’ятати її вміст та зрозуміти призначення – проте вони мінялися надто швидко, цим самим посилюючи присутню у його думках стривоженість. Дракони, як усталено, являються досить мудрими та уважними істотами – проте жодна з обставин, які обумовлювали знаходження Рока у цих приміщеннях, не сприяла розвитку цього. Та ось, як тільки трійця опинилася поза межами будівлі, у якій знаходилася, а точніше, у темній-темній печері, Тобі опустив драконеня на землю, вкриту доволі значним шаром попелу – це означало, що тепер вони будуть йти пішки, а, отже, врешті зможуть обговорити речі, які так його тривожили.

- Я думаю, що краще розповісти тобі усе спочатку, - відповіла Інгві на чергове прохання дракончика пояснити йому, де були його батьки.

Після цих слів вона повідала йому історію про два королівства та війну, що знищила їх, про страшне прокляття та злих чаклунів, що його наслали, про хороброго дракона Родеріка, що знищив більшість з них, та його дружину Реджину, яка до останнього була поруч з принцесою, пожертвувавши собою задля порятунку дракончика. Як тільки вони вийшли з печери, Рок відчув якусь незрозумілу тягу до вулкану, котрий усе ще вивергався – щось у тій стороні манило його до себе, щось таке близьке, таке рідне. Поглянувши на нього, він відчув своїм драконячим чуттям, що то був його дім – і отой дим та попіл прямо зараз руйнували його. Руйнували його звичайне драконяче життя, котре таким вже ніколи не стане…

- Я їх бачу! – в цей самий час Тобі врешті помітив те, до чого прямував.

Так звані кактуси, про які весь час говорив парубок, зблизька здавалися досить дивними кущами – вони були такі ж зелені, схожі на інших рослин, а в висоту досягали людського зросту. Тобі стверджував, що вони уміли розмовляти, та і то було не дивно – вони росли посеред гір, на камінні, застеленому чорним попелом, там, де ніякої іншої живності бути не могло, отже, були точно незвичайними.

- Ну здрастуйте, - промовив до них Тобі, як тільки підійшов до них досить близько - проте обидва кактуси мовчали.

- Ти впевнений, що вони будуть з тобою говорити? – засумнівалась Інгві, - я ніколи не бачила нічого подібного в дитинстві. Та і взагалі - як ми могли не помітити їх, коли входили в печеру вперше?

Дійсно, до входу в печеру було метрів зо двісті. Не помітити раніше такі яскраві об’єкти зеленого кольору серед сіро-чорної гамми кольорів навколо було досить дивно.

- Так, впевнений, - відповів на докір Тобі, - більш того, ці двоє такі ж самі ззовні, як ті, що привели мене до тебе. От тільки чому вони мовчать…

- Може їх треба розбудити? – запропонував Рок, підійшовши поближче до кактусів, зацікавлено розглядаючи колючки, які стирчали з їх стовбурів у всі боки.

- Не маю уявлення, що їх може потривожити, - відповів Тобі.

В цей час Рок спробував доторкнутися до однієї з колючок, проте лише уколов собі лапу, внаслідок чого вивергнув невеликий згусток вогню з пащі прямісінько в сторону свого кривдника. І, як не дивно, саме це і змусило його заговорити.

- Ай! Ой! Уно прокидайся, вогонь! – заверещав один з кактусів.

- Га? Що? Дракон! Геть звідси! – відразу після цього закричав і інший.

Проте Рок не збирався здаватися – у відповідь він дихнув вогнем ще раз, на цей раз трохи сильніше, і знову ж у сторону того кактуса, що уколов його.

- АЙАЙАЙ! – заверещав той знову.

- Геть! Геть! Геть! – не замовкав його «напарник».

Рок знову видихнув полум’я – знову викликавши на це у кактусів бурхливу реакцію. Зі сторони усе це вигляділо досить комічно – поки драконеня банально з ними гралося, вони не змовкали – один дико верещав, несамовито панікуючи, а інший усіма силами намагався відігнати Рока якнайдалі від себе, тим не менше, залишаючись цілком непорушним. Інгві не стрималась та пирснула зо сміху, проте, поглянувши на Тобі, в очікуванні його реакції на цю клоунаду, несподівано побачила, що той насупився, та думками був десь далеко від усього цього.

- Та досить вже! – якомога гучніше, щоб перекричати кактусів, вигукнула принцеса.

Першим на цю фразу відреагував Рок – він перестав демонструвати їм свою пащу, та обернувся до Інгві. Слідом за ним замовк кактус, який пробудився другим, залишивши крики його товариша єдиним, що порушувало навколишню тишу.

- Дуо! – сердито крикнув він, - перестань!

Враз Дуо замовк, з острахом оглядаючи дракончика з голови до ніг.

- Невже це ви? – першим опісля закінчення такого несподіваного привітання зі сторони мандрівників озвався Тобі, - Уно та Дуо?

- Звідки ти знаєш наші імена? – запитав Уно.

- Ви їх щойно сказали, - відповіло за парубка драконеня.

- Чи так звати усі кактуси-дороговкази? – допитувався далі Тобі.

- А ось цього ми не казали, - відповів Дуо, - ми унікальні в своєму роді.

- Ні, ні. Я бачив таких же, як і ви, двох кактусів-дороговказів. Вони були геть як ви – я впевнений у цьому, - промовив Тобі, - і зараз я підійшов до вас, щоб дізнатися, куди мені з моїми друзями йти далі. Ми усі шукаємо шлях до своєї долі – я знаю, що це вам допоможе краще відповісти на моє прохання.

- Тоді вас усім трьом потрібно йти прямо вперед, повз нас, - одночасно виголосили кактуси.

Запала недовга мовчанка. Рок та дороговкази зосереджено оглядали одне одного, і цьому придивлянню, здавалось, не було б кінця, якби не Інгві.

- А звідки ви двоє тут узагалі взялися? Як ви виросли посеред гір, у таких умовах? – поцікавилася вона.

- Ми і самі не знаємо. Це питання цікавить нас більше за все – чому ми тут ростемо, - відповів Уно.

А ось це було Тобі уже знайомо: що як він уже вдруге за день зустрічав одних і тих самих кактусів? «Ні, не може бути…» - заспокоював він себе.

- Ви не представились, от я Дуо, а це Уно, а ви? - озвався один із них.

«Не може бути» - знову промайнуло у думках парубка.

- Я Тобі. Ви мене часом не пам’ятаєте? – несміливо запитав він.

- А чому ми маємо тебе пам’ятати?

- Бо ви зі мною уже сьогодні бачились? Хіба ні?

- Ми спали, досить довго спали, поки не ось це,- з явною образою мовив у сторону Рока Дуо.

Драконеня в цей момент часу не гаяло – як і подобає маленькій дитині, воно ловило своїми маленькими ніздрями чорні сніжинки з попелу, які рясно падали довкола.

- І як довго ви тут знаходитеся узагалі? – не вгамовувався Тобі.

- Та звідки ж ми знаємо, кажемо ж – спали, - на цей раз відповідав Уно.

- Мені страшно. Страшно! - знову ледь не заверещав Дуо, спіймавши на собі випадковий погляд дракончика у свою сторону.

Схоже, що єдиною, кого ці розмови цікавили, але не мали жодного сенсу чи логічного підґрунтя, була Інгві. Підійшовши до парубка поближче, вона пошепки запитала його:

- Ти дізнався від них те, що хотів? Може, краще ходімо звідси? Вони мені якісь надто дивні. Ці кактуси, чи як ти їх ще називаєш. Та й узагалі чи є хорошою ідеєю слухати їхньої поради стосовно того, куди йти?

Тобі розумів скептицизм принцеси, певно, будь-кому на її місці уся ця зустріч була б надто дивною, навіть у такому дивному світі з живими драконами та літаючими овечками.

- Нам будь-що потрібно йти далі. Тож давай підемо так, як вони сказали, і побачимо, чи знайдемо щось на тому шляху, - його слова були досить переконливими для того, щоб усі троє мандрівників менш за хвилину вже віддалялися від кактусів геть.

Ті на диво мовчали, ніяк не реагуючи на таке закінчення розмови, лише створюючи ще більше думок та, особливо, питань у свідомості Тобі. Йому здавалося, що ті рослини не були просто дороговказами – вони були чимось значно більшим, значно дивовижнішим, аніж він міг уявити. Думка про те, що це були ті самі Уно та Дуо, не йшла з голови, як і припущення щодо того, що парубок ще зустрінеться з ними. Постійно оглядаючись назад, Тобі аналізував факти, які наразі мав: ясно було поки лише те, що у цьому чарівному світі кактуси були явно чужими – про це свідчило як і їх нестандартне «розміщення», так і те, що про них ніколи нічого не чули ані Інгві, ані Рок, ані навіть Реджина – найрозумніша істота, з якою йому доводилося спілкуватися. Але чи було тоді нормальним те, що про них чув він? Схоже, що ні, але чи могло бути інакше у чудернацькому світі з велетенськими драконами та літаючими овечками?

 

                                        *                    *                    *

 

Поступово ландшафт навколо мандрівників починав змінюватися – попелу у повітрі ставало все менше, а на землі все частіше з’являлося каміння, вкрите темно-зеленим мохом. Позаду на їх потилиці все ще дихала вогняна гора, а десь далеко попереду темний густий ліс потроху виповзав з-за горизонту, щоб поглянути на них своїми страхітливими очима. Лише Інгві трохи чула щось про нього – з розповідей Реджини вона знала, що та місцина була наполовину лісом, наполовину болотом, і там людські закони, у межах королівства яких вона знаходилась, були повністю безсилими. Про тих, хто жив там, ходили моторошні чутки, проте принцеса не спішила розказувати їх своїм супутникам – адже їх туди вела сама доля, принаймні, віру у це ані в Тобі, ані в Рока вона забирати не збиралась. Проте, якщо парубок йшов здебільшого мовчки, з явною цікавістю оглядаючи поступову зміну місцевості навколо, то драконеня постійно озиралося на гору, кожного разу відстаючи від людей усе більше.

- Щось не так? – після чергової оглядки запитала у Рока принцеса, - ти надто вже часто озираєшся.

- Я… Я просто відчуваю там щось рідне - не знаю, як це пояснити.

- Поклик родинного гнізда. Батьки. А можливо, велика сила твого батька, Родеріка, яка пробуджує якісь здібності і у тобі, - Інгві почала кидати одне за одним припущення, намагаючись підбадьорити драконеня.

- Що за сила та здібності? – почувши розмову, в діалог включився і Тобі.

- Я не була настільки з ним добре знайома, щоб знати це точно. Знаю лишень, що про його могутність ходили легенди.

- І мені суджено стати таким же великим, як і він? - запитав Рок.

- А в чому проблема? – поцікавився Тобі.

- А якщо я не хочу цього?

- Тоді просто не ставай таким, – здавалось, просту на перший погляд відповідь видала Інгві.

Тобі ж лише знизав плечима, та продовжив шлях кудись уперед.

Дійсно, Рока ніхто не питав, яким він хотів би вирости: розумним, сильним, чи, можливо, добре розуміючим магію. Без живих батьків було надто важко визначитися зі своїм майбутнім. Але як же тоді справляється з відсутністю своїх батьків Інгві – адже з ними теж сталася трагедія? Відсутність орієнтирів означає повністю самостійне будування подальшого шляху – отже, драконеня зліпить себе самого так, як захоче, усе ж-бо складається на користь цього рішення. З цими думками Рок поспішив за парубком та дівчиною, і більше не озирався. До того моменту, як усі троє раптово для себе не опинилися посеред великого болота на підступах до лісу…

Трясовина навколо являла собою велику ділянку, пересічену багатьма стежками, на місцях перетину яких часто формувалася більш стійка земля, чим відразу користувалися невисокі дерева, проростаючи на них, та формуючи собою передлісся. Звідусіль чулося невтомне квакання жаб, інколи над головою пролітали ворони, щось нерозбірливо каркаючи, а в найближчих до мандрівників кущах очерету та полозу постійно з’являлися мерехтливі жовті очі, слідкуючи за їх переміщенням. Раз по раз поглядаючи у воду на своє відображення, та бачачи такі ж чорні зіниці на жовтому фоні, Року здавалося, що там, у кущах сидять теж дракони, але особливі, болотні. Щоправда, часу перевіряти це у нього не було, тож надмірну цікавість до тих істот він виражав лише у тривалих перегляданнях, котрі завжди закінчувалися капітуляцією зі сторони його опонентів.

- Ну, і куди далі? – коли в черговий раз одна зі стежинок, по яким рухалися усі троє мандрівників, привела у глухий кут, звернувся Тобі до друзів.

- Назад? – саркастично випалила Інгві, і, здавалось, ця чергова відповідь на таке ж чергове запитання у ситуації, у якій вони опинялися уже декілька разів, мала б бути звичайно простою у своїх наслідках, проте не цього разу.

- Вправо… - почувся ледь розбірливий гул навколо.

- Хто це? – стривожено почав озиратися на всі сторони Тобі.

- Ми… - знову почувся гул, при якому з поверхні болота навколо почали з’являтися численні дрібні оченята.

- Жабки! – у звичній для нього манері констатувало драконеня, нахилившись над поверхнею трясовини, та вдивляючись углиб неї.

- Блукачі… Рогатий Бог… Любити гості… - тепер гул розділився на менш гучні, зате більш дзвінкі та розбірливі голоси.

Переглянувшись між собою, парубок та дівчина на рівні інтуїції дійшли до певної згоди, тож Інгві, склавши руки рупором гукнула на все болото:

- То відведіть нас до нього!

- Направо… - знову повторили жаби, ховаючи свої очі та пірнаючи вглиб.

Направо, наліво, уперед, - за допомогою усього лише трьох слів незвичайні поводирі вели мандрівників через болото углиб лісу. Уся жаб’яча зграя була немовби єдиним створінням, яке слідувало за ними, підказуючи напрямок руху, водночас залишаючись незримими, тисячами очей, які спостерігали за блукачами з поверхні трясовини. Рішення парубка та принцеси слідувати порадам жаб було абсолютно зрозумілим для Рока: вони не мали якогось іншого плану, окрім як просто йти уперед - можна сказати, назустріч пригодам, тому такі провідники були для них усіх просто знахідкою. Аніскільки не сумніваючись у жаб’ячому колективному розумі, драконеня, тим не менше, доволі багато тривожилося стосовно того, до кого вони трійцю узагалі вели. Проте, скоріше за все, ані Тобі, ані Інгві, ні про якого Рогатого Бога ніколи й не чули, інакше уже б прояснили усе одне одному, проливши трохи світла на таємничу особистість, яку вони уже скоро мали б зустріти.

- Прийшли… - повідомили жаби, врешті, вивівши мандрівників на невеличку вузьку стежку, яка хоча і вела далі вглиб лісу, проте чимось все-ж таки відрізнялася від усіх попередніх.

Неперервний гул, який до цього не стихав, лише перетворюючись на окремі слова, почав потроху гаснути, залишаючи трійцю саму у темноті – з того часу, як вони зайшли у болотисту місцевість, навколо значно потемнішало.

- Дякуємо вам, - виголосив Тобі, але у відповідь нічого не почув, лише спостерігаючи, як жаб’ячі очі зникали одне за одним, зменшуючись із тисяч їх до десятків.

- Ну що, йдемо? Чи хтось хоче обговорити те, куди ми потрапили? – поцікавилася Інгві, коли поверхня болота стала звичною, як до появи жаб.

- Зачекайте, я дещо чую, - відповів на це Рок: недарма ж кажуть, що у драконів слух більш розвинений, аніж у людей - до його вух щойно долинула мелодія, і лунала вона звідти, куди вела стежина.

- Ти точно щось чуєш? – запитала принцеса.

- А я навіть дещо бачу, - теж підтвердив припущення дракончика щодо знаходження у глибині лісу попереду чогось цікавого парубок, - там щось світиться…

Не гаючи часу, трійця рушила уперед, наближаючись до місця, звідкіля лунала музика та щось висвічувало у темноті. По бокам стежки, у численних кущах та заростях постійно з’являлися зацікавлені очі, а поміж ними ходив шепіт. «Гості…» - чулося справа. «Гості.» - чулося зліва. «Гості?» - прямісінько перед мандрівниками промовив темний силует, який до цього здавався кущем з парою очей, що світилися в навколишній напівтемряві, виявившись насправді великою чорною совою.

- Хто вас сюди привів? – запитала сова, яка, зважаючи на близькість світла та гучність музики, певно була чимось на кшталт сторожа цієї місцини.

- Жаби, - коротко та несміливо відповіла їй Інгві, поки Тобі та Рок усе ще дивувалися її вмінню маскуватися.

Не зважаючи на відповідь, сова мовчала, проте недовго – почалапавши назад, вона смикнула за одну з віток лози, що звисали з навколишніх дерев, цим самим змусивши кущі очерету та рогози перед мандрівниками розійтися у сторони, явивши їм те, до чого вони прямували. Ступивши кілька кроків уперед, трійця опинилася на просторій лісовій галявині, в самому центрі якої знаходилося те, що відразу привернуло усю їхню увагу, віднадивши від решти метушні навколо – без ніяких сумнівів, це, звісно, був Рогатий Бог.

Ростом метрів зо чотири-п’ять, віддалено нагадуючи людину, він був схожий на велику купу болотної тини, моху та шерсті, покриту великими листами латаття в якості одягу, зверху якої знаходилася голова з масивними оленячими рогами, які росли в сторони та частково лежали у нього на плечах. На руках та ногах у нього було багато лози, яка своїми візерунками нагадувала судини, проте чим подалі від тіла, тим її ставало більше - вона спліталася, утворюючи собою кінцівки з химерними пальцями. Не зважаючи на такий дивовижний вигляд, Рогатий Бог аж ніяк не здавався бридким чи моторошним: судячи з омелового вінку на його рогатій голові, ґудзиків-лотосів на лататтєвій жилетці, капців з жовтого ірису та букету білих лілій у руках, він любив квіти, а значить, скоріш за все був «хорошим». У підтвердження тому були його великі банькаті очі, у яких, здавалося, навічно застиг вираз спокою та умиротворення.

В той час як Рогатий Бог непорушно роздивлявся своїх гостів, навколо нього усе вирувало. Галявина, у центрі якої він знаходився, була чимось на зразок великого амфітеатру, на численних лавках якого розміщувалися різноманітні звірі. Зліва від Рогатого Бога на невеликій імпровізованій сцені з кількох старих пеньків, сполучених очеретинами, знаходився цілий оркестр з зелених коників – кожен був одягнутий у зелений фрак, та грав на такому ж зеленому інструменті: і, нехай комахи ці були малі у розмірах, та музика, яку вони грали, гучно лунала на всю галявину. У повітрі навколо повільно літали світлячки, виконуючи роль світильників - їх було настільки багато, що дивлячись вверх, замість неба можна було побачити лише мерехкотіння численних світлих точок. Неподалік від мандрівників, у калюжі, високо підстрибуючи вверх, танцювали жаби, за ними знаходилися єноти, які грали у якісь дивні ігри, а прямо біля лап Рока незворушно пройшли кілька диких качок, котрі вели хоровод зі своїми дрібними каченятами.

- Вітаю вас. Підійдіть же ближче, дайте ж мені вас роздивитися, - першим, хто зреагував на гостів, був, звісно, Рогатий Бог.

Мандрівники швидко переглянулися між собою, та рушили до центру галявини. Решта звірів, та музики, на концерті яких ті схоже що були присутні, і не думали відволікатися та якось на них реагувати.

- Здрастуйте, - привітався Тобі, та низько вклонився. Так же поступили Інгві та Рок.

- Що ж вас привело сюди, у мої володіння?

Поки парубок та дівчина переглядалися між собою, доходячи невербальної згоди у тому, як краще відповісти на це питання, драконеня вирішило взяти ініціативу у свої руки.

- Ми прийшли сюди по поклику долі, і сподіваємося, що зустріч з вами для нас виявиться вкрай корисною, - красномовно повідомив Рок.

Рогатий Бог призадумався.

- Хм. Ось що ж я скажу вам, - після невеликої паузи виголосив він, - певно ви ж прийшли не до мене, чи не так же?

Така відповідь була для усієї трійці вкрай неочікуваною.

- Ой, я ж забув. Заговорився. Це ж вам! – з цими словами Рогатий Бог протягнув Інгві букет лілій, який тримав до цього у руках.

- Вельми дякую, - відповіла вона, з неабияким здивуванням прийнявши подарунок, та додала, - але ж хіба ви не Рогатий Бог? Саме до вас вели нас жаби у болотах навколо?

- Так, це ж я! Я ж їх і попросив супроводити вас безпечними стежками.

- То хіба зустріч з богом не є чимось доленосним? – міркував вголос Тобі.

- Я ж не зовсім бог. Я ж творець цього місця, - відповів Рогатий Бог, вказуючи рукою на галявину навколо, - у межах цього великого лісу та болота коло нього, я маю безмежну владу, мене знає кожна тварина та рослина, бо я ж тут з’явився першим, я ж був тим, хто створив кожне дерево та ставок, тим, хто вдихнув у цю місцевість життя. Тож і називають мене тут богом, хоча мені більше імпонує «творець». Але не засмучуйтеся, я ж знаю, до кого вам дійсно потрібно завітати, та відведу вас до нього. Гайда ж за мною!

З цими словами Рогатий Бог повільно рушив до одного з виходів з галявини, постійно обертаючись, перевіряючи, чи прямують за ним його гості. Він був великим та неповоротким, дещо незграбним, але водночас серйозним та величним. Повагу, яку демонстрували до нього жителі лісу та болота, можна було бачити у тому, як непорушно завмирали, або низько вклонялися йому звірі, коло яких він проходив. Врешті увійшовши у один з зелених коридорів з лози, які вели з галявини глибше в ліс, Рогатий Бог на мить зупинився, та роз’яснив своїм гостям, що ж на тій галявині узагалі відбувалося.

- Я ж не встиг вам сказати. У тому приміщенні ж було святкування! Ми часто такі робимо, самі ж задля себе стараємося, аби жити було веселіше, - неквапно пояснював він.

- Вигляд у вашої вечірки просто чудовий, - мовила Інгві.

- Так, і ви ж можете залишитися на ній – вона ж буде продовжуватися усю ніч.

Проте не встигла дівчина відповісти на таку заманливу пропозицію, як прямісінько перед її носом звідкілясь взявся чийсь довгий дзьоб, а згодом і невелика пташина голова. Обернувшись, трійця побачила, що за ними весь цей час йшли кілька чапель - чотири, якщо бути більш точним. Одна з них в цей момент вирішила поглянути на коштовні брошки на платті принцеси зблизька, цим і видавши усю їх компанію.

- У вас є охорона? – злякано запитала Рогатого Бога Інгві.

- Та ні, це ж поціновувачі моєї творчості.

Лише зараз мандрівники побачили, що на стінах коридору, у якому вони знаходилися, висіли своєрідні картини – усі виконані у болотно-зелених тонах, розміщені у охайних рамочках з очерету, проте, нажаль, з вкрай важко зрозумілими зображеннями та сюжетами, зміст яких хотів передати автор.

- Як вам ось ця? – підійшовши до однієї з картин, запитав у гостів Рогатий Бог, - я називаю її «дерево над квітковою водою».

- Чудово, так-так-так, ооо, який шедевр! – зацокотіли десь позаду чаплі.

Проте ані Тобі, ані Інгві, ані Року не вдалося розгледіти у очеретяній рамці ані дерева, ані води, ані квіток, тож, певно, вони були раді чаплям, бо якби не ті, то навколо запала б незручна мовчанка.

- Ви ж певно далекі від мистецтва, так же? – поцікавився причинами їх мовчанки «художник».

- Так, і кожен по різним обставинам, - відповів за усіх парубок.

- Ось ти, ти ж певно маєш лише пару днів від роду, адже так? – звернувся Рогатий Бог до Рока, - то як же можеш знатися у хороших картинах?

Той лише мовчки стверджувально кивнув головою.

- Ой-ой-ой, який шедевр! – десь позаду все ніяк не переставали нахвалювати велетня чаплі.

Рушивши далі по коридору, досить швидко Рогатий Бог привів мандрівників до нової галявини, значно меншої за попередню, але не менш цікавої у плані начиння: хоча тут майже і не було звірів, за винятком кількох десятків коників-музикантів, які щось завзято репетирували. Навколо знаходилося безліч неймовірних речей, і звісно ж, найбільше у очі кидалося те, чого тут, власне, і було найбільше – статуеток різних форм та розмірів, великих дерев’яних масок, з зображеними на них різними лицями та емоціями, численних прикрас з різнокольорового пір’я та іграшкових макетів всіляких тварин, навіть самого Рогатого Бога.

- Що ж, схоже, що мого головного радника сьогодні не буде вдома. Тож можете розважитися на моєму святі, якщо хочете його дочекатися. А я впевнений що дійсно ж захочете, - весело повідомив Рогатий Бог.

Пропозиція залишитися, звісно, не входила у плани мандрівників, але чи були вони у них узагалі, ті плани?

- Повірте ж мені, я знаю, що вам сподобається, - дивлячись на Інгві та Рока, з хитрою посмішкою промовив Рогатий Бог, та додав, - але от не знаю, що ж прийдеться до душі вам, юний чоловіче.

Він поглянув парубку в очі, та довго у них вдивлявся. Зі сторони це виглядало дещо дивно, навіть коники-музики перестали грати свої мелодії, що лише підсилило ефект незвичайності даного вчинку.

- Я цих очей ніколи не бачив… - з сумом констатував Рогатий Бог.

- І це погано? – з явним острахом у голосі запитав Тобі.

- Та ж ні.

- Я бачити! Я бачити! – почувся десь збоку різкий голос.

Наступної ж миті до ріг Рогатого Бога щось підлетіло, та зручно вмостилося на них, звісившись таким чином, щоб знаходитися у нього прямісінько перед очима. Судячи з наявності крил, які відразу вдалося помітити мандрівникам, це був птах, з незвичайним різнокольоровим оперенням та довгим хвостом.

- Коко розумний! Коко бачити! Принести звісточку! Мапуту бути взавтра! - невгомонно торохкотіла пташка.

- Добре ж добре! А тепер злізь з мене! – струсонувши головою та рогами, дещо сердито звелів Рогатий Бог, з деякою образою в голосі додавши, - дурна пташка… Не цінує мене як творця, а ще ж знущається з моєї творчості, - ці слова уже адресувалися його гостям.

Птах відлетів від нього так же стрімко, як і з’явився, залишивши по собі певні запитання, на які Рогатий Бог, схоже, навіть не мав наміру відповідати, бо рушив назад до коридору, з якого сюди і прийшов. Мандрівникам не залишалося нічого іншого, окрім як попрямувати за ним.

- Колись у мене ж гостювала ваша мати. Так-так, я ж до вас говорю, юна принцесо, - Рогатий Бог зупинився, та, обернувшись, підморгнув Інгві.

- Справді? – почути такий факт було досить дивним для дівчини.

- То була дипломатична місія, - роз’яснив Рогатий Бог, проходячи повз чотирьох чапель, при цьому ігноруючи їхні «Ооо», та «Неперевершена робота».

- І наскільки добре ви з нею були знайомі?

- Та це ж вершина мистецтва! – Рогатий Бог не встиг відповісти, як перед ним вибігли чаплі, та зупинилися біля однієї з картин, демонструючи цим свої враження від неї безпосередньо творцю.

- Настільки, щоб знати, що вам сподобається ось це, - врешті вийшовши з коридору на галявину, на якій все ще тривав концерт коників, Рогатий Бог вказав Інгві на гойдалку з ліан на одному з країв галявини, - спробуйте ж, принцесо!

- Кататися на гойдалці? – перепитала дівчина.

- І слухати ж концерт, - додав Рогатий Бог, попрямувавши до місця, на якому трійця його вперше і побачила.

- Хоча… Щось у ній є… - мовила Інгві, та, схопивши за руку Тобі, поволокла його за собою до гойдалки.

Проте Рок не поспішив за ними – він послідкував за Рогатим Богом, та, дочекавшись, поки той займе позицію у центрі галявини, став поряд та несміливо задав так хвилююче його питання.

- А мої очі. Ви ж теж їх бачили?

- Так, – відказав Рогатий Бог, не зводячи погляду від коників-музикантів, - такі ж жовті як і у великого Родеріка, такі ж жовті як і болотні іриси… Мені щиро жаль твого батька, він же був могутнім драконом, колись разом ми боролися проти нечисті.

- Розкажіть мені про нього.

- Чому ти думаєш, що я багато про нього знаю? Ми ж були знайомі не так вже й довго.

- Бо я відчуваю від вас непоясниму енергію, - врешті драконеня наважилось сказати те, що тривожило його від самого знайомства з Рогатим Богом – від того наче іскрило незрозумілою енергією, і це відчуття було незбагненним та новим для Рока.

- Як же дивно. Скільки ж тобі від роду? А де ж твоя мати?

- Я вилупився зі свого яйця лише сьогодні, а матір померла ще до цього…

- Реджина? Сумно ж таке чути. Тебе ж тепер нікому навчати драконячим мудростям.

- Так, і навіть не зважаючи на наявність двох людей-друзів поруч, я все одно відчуваю себе одиноким, - сказав Рок, спостерігаючи, як Тобі розкачував Інгві на гойдалці.

Та бовтала ногами вперед-назад та дзвінко сміялася, постійно озираючись, та весело обговорюючи щось з парубком. Згідно розповідей принцеси, людей у королівстві овець більше не було - отже, вони двоє були буквально створені одне для одного. І, певно, обидва це чудово розуміли, але поки що ніяк не показували…

- Її матері це ж теж подобалося. Вона була без тями від тої гойдалки, - помітивши, на що дивилося драконеня, промовив Рогатий Бог, - здавалося б, така ж звичайна річ, а робить людину щасливою.

- Так чому я відчуваю від вас непоясниму енергію, чи, правильніше, казати, магію? Те, що ви зветеся богом – це ж недарма?

- Бо ти ж дракон – це для тебе ж норма, відчувати енергію звідусіль. Ще ж у тебе є пречудові зір та слух, проте це, певно, ти вже ж зрозумів і сам. А бог я лише у межах цього болота та лісу, - відповів велетень, після чого, призадумавшись, додав, - знаєш, тебе ж було б варто показати драконам, більш дорослим, ніж ти. Аби ж їх ще знайти… Але дещо я можу розповісти тобі і сам.

З цим словами Рогатий Бог прийнявся розповідати Року, як, на його творчу думку, потрібно літати, вивергати полум’я, та проявляти «драконячу мудрість та розсудливість». Розповіді ті були, звісно, мало інформативними, проте драконеня уважно слухало, та сприймало ті інструкції, як повчання у тому, як має виглядати дракон зі сторони. «Граціозний, немов моя статуя пелікана», або «гучний, як жаб’яче квакання» - порівняння Рогатого Бога часто зводилися до його творчості або жителів лісу та болота навколо, та чудово доповнювалися атмосферною музикою коників, які грали її на потіху усій галявині. За цей час Інгві вдосталь накаталася на гойдалці, та, сівши поруч із Тобі, який, лежачи на купці моху рахував світлячків, просиділа так до того моменту, поки сон врешті не переміг її, змусивши упасти поруч з парубком.

Коли коники врешті закінчили свій концерт, звірі почали розходитися з галявини по домівкам, певно, теж спати. Проте Року ніяк не хотілося засинати, хоча і перші години його життя видалися вкрай насиченими. Тоді ж йому на допомогу несподівано прийшов Рогатий Бог, тим самим частково підтверджуючи свій «статус».

- Твої друзі ж потомилися. Певно, пора і тобі заснути, - мовив він, коли Рок несподівано зустрівся поглядом з його банькатими очима.

Враз він відчув, як свідомість покидає його, не залишаючи йому іншого вибору, окрім здатися сну. Сну, який, безперечно, наслав на нього саме Рогатий Бог, бо снилися йому його картини, які поставали перед ним у живих образах під супровід оркестру коників…

- Видихай же. Ну ж-бо, видихай полум’я, - у якийсь з моментів сну замість чергової картини з’явилася голова Рогатого Бога, яка заглушала своїм проханням музику, - видихай!

Враз драконеня прокинулось, та мимоволі виконало почуте прохання.

- АААААА! Коко хороший! Але Коко горить! Коко хотіти розбудити дракон!

Та дивна яскрава пташка, котру він бачив, судячи по тому, як довго він спав, та як змінилося освітлення на галявині, ще вчора, несамовито стрибала перед ним, обпалена вогнем з його пащі.

- За що? За що? Коко хороший! – за лічені секунди вона догоріла яскравим полум’ям, залишивши по собі кучку сірувато-оранжевого попелу.

На ці крики збіглися, здавалося, усі жителі лісу, включно з Рогатим Богом. На Рока дивилися зараз сотні очей – Тобі та Інгві теж прокинулися, і злякано оцінювали масштаб безвихідності ситуації, що склалася. Проте, не дивлячись на те, що більшість звірів були явно в стані, схожому на оціпеніння, головний серед них, Рогатий Бог, лише потирав руки та радісно посміхався.

- Вас чекають, - ледве стримуючи радість, та вказуючи мандрівникам рукою на зелений коридор, по якому вони ще недавно йшли до сусіднього приміщення, сповістив він.

Принцеса підбігла до Рока, та, схопивши його за лапу, якомога швидше поволокла його за собою якнайдалі з галявини.

- Що тепер з нами буде? – знервовано вголос запитував себе Тобі, слідуючи за дівчиною та драконеням.

- Це був він. Це Рогатий Бог мене змусив, - виправдовувався Рок.

- Авжеж, тільки кому ти це будеш пояснювати? – відказала на це Інгві.

- Я… - Я не, - драконеня не знало, що й казати, аж поки його свідомість не заполонило уже доволі знайоме йому відчуття наявності сильної магії поблизу, змусивши замовкнути та сконцентруватися на наростаючих відчуттях.

Ось мандрівники минули чотирьох чапель, які, здається, так і не сходили зі своїх місць, де стояли вчора: відчуття посилилися. Ось вони дійшли до невеличкої кімнати-галявини, заповненою різними цікавими речами, але і тут нікого не було. Але Рок відчував, що все-ж таки тут хтось є, та, сконцентрувавшись на сприйнятті магії з навколишнього середовища, спробував уловити, звідкіля ті сигнали походили. Підбігши до однієї з численних масок, розміщених коло купи усіляких декорацій, драконеня зупинилось перед нею, як укопане – воно відчувало, а, отже, було впевнене, що з нею було щось не так.

- А ти молодець, - несподівано для Тобі та Інгві, та цілком очікувано для Рока, заговорила маска, відділившись від решти кімнати, та явивши за собою істоту, що ховалась за нею.

Судячи по зовнішньому вигляду, це була людина, ну, або щось схоже на людину: з руками, ногами, тілом, обвішаним строкатою одежею, та головою, покритою одною з навколишніх масок. Зросту вона була дещо меншого, аніж у Тобі чи Інгві, колір шкіри у неї був чи то темно-зелений, чи навіть голубий. В руках вона тримала посох, увінчаний зеленими паростками та яскравим пір’ям, а ще від неї прямо-таки несло магією на всі сторони, так само як і від Рогатого Бога.

- Радий, що ти мене знайшов: здібний малий, - радісно відказала істота.

- Хто ви? – хоча слова ті адресувалися Року, першою до істоти заговорила Інгві.

- Це ж мій найкращий радник – шаман всього лісу та болота, містичний Мапуту, - десь позаду почувся голос Рогатого Бога. Певно, той прослідкував за гостями, щоб ті точно знайшли те, що шукали.

- Та пташка, - почав було розмову на так хвилюючу його тему Рок, проте, Рогатий Бог розвернувся та пішов назад по коридору до головної галявини.

«Ла-ла-ла», «Ла-ла-ла» - наспівував він, віддаляючись – його радісний настрій неможливо було не помітити.

- Коко вас розбудив? Як добре. Що ж, мене сповістили, що ви мене шукали? – запитав у трійці шаман.

- То була ваша пташка? – уточнювала Інгві.

- Так, звісно. Ну і чого ж від мене бажає юна принцеса Інгевірда?

- Звідки ви знаєте? – повне ім’я дівчини знали лише декілька осіб, і аж ніяк не містичний Мапуту, тож її реакція на цю фразу була такою ж, як і реакція Тобі та Рока на те, що те повне ім’я узагалі існувало.

- Мапуту ж вміє переміщуватися між світами, - десь здалеку почувся голос Рогатого Бога, який якимось чином усе ще чув цю розмову.

- Я знаю лише те, що повинен знати – причину вашого візиту, та ваші імена – Тобіас, та Родерік Третій, - з цими словами шаман почергово показав пальцем на парубка та драконеня.

- Рок, - виправив його дракончик, - просто Рок.

- Нехай буде так, але питання, з яким ви усі троє до мене прийшли, це аж ніяк не міняє, тим паче, що я бачу, що у всіх трьох воно звучить по-різному.

Певно, недарма до його імені додавалась приставка «містичний»: його слова, інтонація, з якою він їх вимовляв, та навіть сам тембр голосу – в купі з нестандартним зовнішнім виглядом усе це створювало йому певну загадковість, незвичну ауру. Спілкуючись з ним, це можна було відчути у кожній його репліці, у кожній так точно даній відповіді на чергове запитання, яке так хвилювало мандрівників.

- І якою ж тоді буде відповідь на моє головне запитання? – тепер в голосі Інгві уже відчувалася певна схвильованість.

- Так. Так, твоє втрачене королівство можна відновити, хоча це і не просто, і потребуватиме багато часу, але дійсно це можна зробити. На решту питань ти знайдеш відповіді у королівському палаці. Повір, тобі там буде з ким побалакати…

- А я? – бачачи реакцію на ці слова дівчини, не відставав і Тобі, - я хотів би дізнатися хоч щось про своє минуле, - своє питання він сформулював сам.

- А чи впевнений ти, що хочеш це згадати? Можливо твоє питання поставлено невірно? Чи не краще жити теперішнім? – дивно відповідав Мапуту.

- Але ж правда краща ніж невідання?

- Чи відомо тобі, навіщо будуються повітряні замки?

- Ні. Навіщо? До чого тут це?

- А ось це уже друге питання, я ж відповідаю лише на одне, найголовніше, від кожного з вас, - з цим словами шаман направив свій погляд, прихований під маскою, на драконеня, - у Білій Бібліотеці, найближчій з усіх кольорових бібліотек звідси, можна знайти значно більше, ніж я зможу вам усім розповісти. І про теперішнє, і про майбутнє, і, звісно ж, про минуле. І саме ти, юний дракон, зможеш привести туди цих двох людей.

Рок мовчки почергово переглядався то з Тобі, то з Інгві, але не спішив задавати своє питання Мапуту.

- А щодо того, що хвилює тебе, - шаман заговорив до нього першим, - то моя відповідь буде невтішною для тебе: ні. Подібних до тебе у цьому світі, на жаль, не існує.

- Але ж, - голос Рока був настільки жалібним, що, здавалося, якби він був би людиною, то уже б заплакав, - я можу це виправити?

Містичний Мапуту заперечливо похитав головою.

- Ви всі пов’язані між собою. І я бачу, що зможете допомогти одне одному у вирішенні своїх найголовніших проблем, - звернувся він до усіх трьох гостей.

- Тобто саме найважче у своїх цілях ми виконаємо одне за одного? – намагалася розмірковувати принцеса.

- Я б так не сказав. Найголовніша проблема – це та, до якої ви не готувалися, та, яка непередбачувана, і не може бути вирішена до її появи.

Після цих слів шаман підійшов до невеликого казанку поруч, намалював якісь символи на землі під своїми ногами, та кинув туди щось, що тримав до цього у лівій руці. Враз у ньому кольоровими барвами спалахнула вода, підіймаючи яскраво-зеленим паром вверх три зображення. Меч, вівця, та книга – вони повністю випарувалися так же швидко, як і з’явилися, залишивши по собі лише прикуті до них захоплені погляди мандрівників.

- Це і були ваші найголовніші проблеми, - прокоментував містичний Мапуту те, що сталося, - показавши їх вам, я мав намір лише укріпити вашу дружбу. Тепер же, якщо у вас більше немає питань, я муситиму відлучитися…

- Узагалі-то є! - скрикнув Рок, до того, як шаман почав щось начакловувати, відвернувшись від трійці.

- Ваш птах, - почала було Інгві, проте тут же була перебита доволі знайомим, хоч і трохи видозміненим голосом.

- Ко-ко! – пискляво почулося десь зі сторони, після чого мандрівники ошелешено спостерігали за тим, як невелике пташеня яскраво-оранжевого забарвлення з різнокольоровим хвостом повільно почалапало поруч з  їх ногами до Мапуту.

- Коко! Ти переродився! Яка радість, хоча ти, певно, ще цього не усвідомлюєш, - шаман був дуже радий бачити свою пташку у такому вигляді.

Найбільше дивувався усьому цьому Рок, який точно знав, що підпалив цю пташку ще кілька хвилин тому, і ось вона жива-здорова була знову перед ним.

- Фенікси. Дивовижні пташки. З кожним переродженням усе розумнішають. Але Коко поки далеко до мудрої птиці – поки що він просто виконує найпростіші вказівки, та й усе. Уявляю, як зрадів його переродженню Рогатий Бог – Коко уже був досить старим, та давно потребував його. Я уже відчуваю, як він готує якісь матеріали для своєї чергової «великої скульптури».

- Так, усе це дивовижно. Але мені здавалося, що Рогатий Бог плекає до вашої пташки певну неприязнь, - промовив Тобі.

- Лише тому, що досить часто знаходить на своїх творчих роботах кольоровий пташиний послід. Сьогодні ж Коко навряд чи зможе піднятися у повітря настільки високо, аби якось нашкодити йому, тож, Рогатий Бог, судячи зі всього, буде працювати цілісінький день у доброму настрої. Але Коко це все не спеціально – просто він один з тих небагатьох, хто не бачить у тих картинах та скульптурах прекрасного.

Враз усе прояснилося: ось навіщо Рогатий Бог попросив його обпалити птаха – він просто скористався тим, що у нього в гостях з’явився вогнедишний дракон, аби влаштувати собі творчий день, та, з рештою, зробити фенікса трохи розумнішим.

- Коко! Коко! – поки увага мандрівників була прикута до пташеняти, Мапуту створив позаду себе у повітрі велике коло, яке слугувало для нього магічним порталом, та увійшов до нього, на прощання помахавши трійці рукою.

Повернувшись на галявину, трійця застала численних звірів, які прямували до одного з коридорів, несучи до нього звичайнісіньку річкову глину, акуратно завернуту у своєрідні коробочки з латаття. Десь неподалік заграла весела музика, кличучи мандрівників за собою.

- Цей містичний Мапуту – мені здавалося, що він поговорить з нами дещо довше, - виражав свої думки Тобі, заходячи у новий коридор, ближче до звуків.

- Але нам тепер є куди йти, - радісно сказала Інгві, та, побачивши, що драконеня явно не в настрої після почутого від шамана, заспокоїла його, - я впевнена, що ти не будеш одиноким у майбутньому: відповіді Мапуту були надто туманними та неточними. З рештою, у тебе є я і Тобі!

- Хотілось би вірити в це, - з надією в голосі виголосило драконеня, - я боюсь самотності…

Коридор, по якому мандрівники йшли назустріч музиці, врешті вивів їх на маленьку галявинку, на якій знаходилися лише Рогатий Бог, кілька коників-музикантів, та великий пень, поділений на багато секторів, на яких розміщувалися букети різноманітних квітів.

- Тепер ви знаєте, куди прямуватимете? Так же? – запитав Рогатий Бог.

- У Білу Бібліотеку, знаєте, де це? – відповіла запитанням на запитання Інгві.

- Звісно ж. Жаби у навколишніх болотах покажуть вам шлях. Щойно як ви підете. Але перед цим я ж хотів вам дещо подарувати! Цей пень же більш магічний, аніж решта навколо – він же крутиться! – і Рогатий Бог крутнув зі всієї сили пенька навколо своєї осі, та так, що квіти, які знаходилися на ньому, злилися у різнокольоровий калейдоскоп.

У той же час Рогатий Бог простягнув Тобі невелику палицю.

- Спробуй же розбити пенька! Я ж це так називаю. Як тільки спробуєш, він зупиниться, і на що потрапиш, те ж і отримаєш. Він же буде крутитися надто довго, так що можеш не спішити. Можеш вдаряти починаючи з…

І щойно Рогатий Бог махнув рукою, надіючись на яскраве та видовищне продовження тої забави, яку він організував, розрахованої на те, щоб побачити вагання парубка щодо того, коли-ж таки «розбивати» той пень, як відразу вона і завершилася: Тобі миттєво ударив палицею по калейдоскопу. Враз він перетворився на звичайнісінький пеньок з розкладеними на ньому букетами, а палка зупинилася, як не дивно, не на одному з них, а біля невеличкого дерев’яного ключа, який, як виявилося, весь цей час був серед «призів».

- Яка ж удача! Вам же пощастило виграти найкраще – копію якогось ключа, який щось відмикає. Що і де саме – я ж не знаю, але ж це буде так захопливо, коли він до якогось замку та й підійде! А квіти я залишу собі…

Після цих слів Рогатий Бог прийнявся дарувати кожному з коників-музикантів по дрібній фіалці, букет яких він взяв з пенька.

- І дякую ж за допомогу з Коко, - не відволікаючись від цього заняття, звернувся він до Рока, - я ж відчуваю, що завдяки цьому буду творити сьогодні довго та плідно, - схоже, він розумів, що його «план» драконеня уже розкусило.

- І куди нам йти далі? – запитала Інгві, дочекавшись, поки Рогатий Бог роздав усі фіалки музикантам.

- Прямо туди, - промовив Рогатий Бог, помахом руки розкривши лісову чащу, створивши там прохід, який вів далеко вперед, - вийдете до боліт, а далі ж вас поведуть уже мої слуги. Я ж попрошу коників грати вам на прощання лише веселі мелодії, і скажу, що був дуже радий приймати таких гостей, як ви.

Попрощавшись з трійцею, він вирушив по своїм творчим справам на основну галявину. Мандрівники ж, користуючись відкритим ним проходом, вибралися з густого лісу, та полишали болотні землі за допомогою жаб-поводирів, прямуючи до Білої Бібліотеки. Незвичайна зустріч з Рогатим Богом, містичним Мапуту та рештою жителів темного лісу залишила кожного з них у різному стані: Інгві відчувала себе радісно та піднесено, з надією дивлячись уперед, Тобі був весь у думках стосовно слів шамана, які стосувалися його намірів дізнатися його минуле, а Рок сумував і ніяк не міг змиритися з тим, що драконів, які могли б чомусь його навчити, попросту не існувало.

Проте найгірше у той час почувався, певно, Рогатий Бог, адже, проходячи по черговій стежці посеред болота, мандрівники почули його сердитий, та, водночас, повний розпачу та роздратування крик, що міг значити тільки одне:

«КОКОООООООООООООООООООО!»

Читати далі