Казка про повітряні замки. Розділ 1
Розділ 1, у якому головний герой – він.
Посеред великої просторої кімнати, заставленої шафами та
тумбами з відпочиваючими на них книжками, на неймовірної краси підставці з
чорного дерева знаходився громіздкий пісочний годинник. Невідомо, скільки часу
він уже встиг відміряти, адже пісок був у обох його посудинах-половинках, проте
на нижній з них було кілька тріщин, які перетиналися в химерному візерунку,
формуючи собою причину їх появи – дірку. Крізь неї з годинника невблаганно
витікав час-пісок, і, зважаючи на те, що разом з простором, у якому він
знаходився, вони були поняттями відносними, осягнути масштаб втрат стало
можливим лише з появою стороннього спостерігача. З’явився він разом з кількома
піщинками, витеклими в невизначений момент часу з годинника – власне, для нього
лік часу почався саме звідси, адже як тільки спостерігач опинився ззовні, то
відразу прийшов до тями після невідомо-якого періоду, проведеного всередині.
Скільки він там провів – хвилину, все життя, а може, цілу вічність? Його
пам’ять була немов білий аркуш паперу, на якому ледь помітними буквами було
виведено єдине, що збереглося з невизначеності, його ім’я – Тобі.
Оскільки спроби пригадати, як він тут опинився, ніяк не
вінчалися успіхом, Тобі залишалося лише оглядатися навколо, сподіваючись хоча б
зрозуміти, що навколо нього узагалі коїлось. Звільнившись від мас піску, які
усе прибували звідкись ззаду, та ставши на ноги, він оглядав кімнату, у котрій
знаходився – першим враженням щодо неї була її величина у порівнянні з ним.
Озирнувшись, Тобі побачив і причину своєї у ній появи – просто гігантський
пісочний годинник, з діркою у нижній його половинці, з якої він, певно, і
випав. Поверхня, на якій Тобі знаходився, мала край, тож він підійшов до нього,
і обережно подивився вниз. Там на нього чекала лише віддалена підлога, устелена
килимком, тож Тобі злякано підняв очі вверх – судячи по численним полицям,
заставлених книжками, кімната, у якій він знаходився, була приміщенням якоїсь
бібліотеки. Чи дійсно усе навколо було просто неймовірних розмірів, чи сам Тобі
зменшився – це питання не давало йому спокою, але тільки до певного моменту,
коли його вуха уловили ледь чутне дзижчання десь неподалік.
Практично звідусіль, зі всіх кутків кімнати до годинника
летіли бабки. Їх було просто безліч, траєкторії їх польоту були незрозумілими –
вони підлітали до годинника, та кружляли навколо нього по собі лише відомим
орбітам. Деякі з них дозволяли собі розбиватися об поверхню, на якій він
знаходився, разом з цим загрожуючи зачепити і Тобі, який стояв, зціпенівши від
страху та подиву, розглядаючи цих чудовиськ. Іншої назви він їм дати не міг –
адже бабки були дійсно незвичайні: по довжині вони були як половина його
зросту, крила їх були справжнісінькими годинниками, а з-поміж луски на тілі
виступали численні механічні деталі. Їх кількість збільшувалась небувалими
темпами, швидкість, з якою вони літали навколо – теж: Тобі ледве встигав
ухилятися від них, та лишень лякався усе більше, спостерігаючи за силою, з якою
чергова комаха врізалася в поверхню під ним десь неподалік.
«Кінець» - було подумав він, дивлячись, як невелике віконце
на одній зі стін кімнати просто померкло від кількості бабок, які пролітали на
його фоні, проте в той же момент раптово усвідомив, що у його кишені щось
знаходилось. Немовби розум тільки-но дав йому підказку, що робити – Тобі
засунув туди руку, та вийняв звідти невеличкий кишеньковий годинник. Відчинивши
кришку, яка закривала собою циферблат, він помітив, що той був дуже схожий на
крила бабок, літаючих навколо, а збоку, на тій же кришці була записка з досить дивним
змістом – «Розбивай швидше!». Час, пісок, годинник, бабки з крилами-годинниками,
напис, який вказував, що йому робити, як в плані часу, так і дії - при чому
розбивати – те, що сталося з пісочним годинником: усе це було якось пов’язано
між собою. Якби ж у Тобі було хоч трохи часу на роздуми…
Потрібно було щось робити, і варіантів, що саме, було
небагато: тож, занісши годинник над головою, та готуючись жбурнути його вниз,
він озирнувся, як йому здалось, востаннє, на пісочний годинник, проте, зупинив
свій погляд дещо нижче нього – одна з комах при падінні зарилася в пісок, тим
самим розривши його значну частину, а заодно і бабку, яка була під ним досить
тривалий час. Враз до свідомості Тобі увірвалась думка, що одна із цих бабок,
які снували навколо, і стала причиною поломки пісочного годинника. Вдивляючись
у нерухоме тіло своєї ймовірної спасительки, Тобі навіть здалося, що вона була
не механічною, як решта, проте, краєм ока помітивши кількох бабок, які летіли прямісінько
на нього, йому нічого не залишалося, як рвучко жбурнути годинник вниз, та
виконати настанову, що була на ньому написана…
Не пройшло і секунди, з того моменту, як годинник торкнувся
поверхні, Тобі не встиг ще відкрити очі, зажмурені в страху очікування
найгіршого, як зі всіх сторін буквально відчулися зміни. По-перше, зник гул
літаючих бабок, отже, небезпека наче минула, по-друге, він лежав на доволі
м’якій поверхні – і відчував незбагненний комфорт та спокій. Розплющивши очі, Тобі
полегшено зітхнув – його погляду відкрилося небо, поплямоване у невеличкі білі
хмаринки. Він лежав посеред зеленого поля невисокої, але досить густої трави, а
навколо паслися вівці – тисячі овець. Вони заполонили увесь навколишній простір
– аж до горизонту їм не було кінця-краю, і окрім них нічого іншого ніде не
виднілося. Єдине, чому радів у цій дивовижній ситуації Тобі, було те, що і
вівці, і трава були «правильних» відносно нього розмірів – піднявшись на ноги,
та оглядаючись навколо, він посміхнувся – так миролюбно усе це виглядало зі
сторони. І тільки зараз Тобі помітив, що хмари, котрі так дивакувато
переміщувалися по небу, були аж ніяк не хмарами – вони теж були вівцями…
Підсвідомість Тобі уже малювала йому картини, як усі вони
дружньо одночасно втрачають здоровий глузд, наскільки здоровим він може бути у
літаючих овець, та намагаються атакувати його, як бабки ще хвилину назад. Уся
ця дивовижа навколо була надто вже незвична: десь глибоко в душі Тобі відчував,
що аж ніяк не звик до такого. Більше того, він усе ще не знав, як виглядає,
тож, спробувавши пройти кілька метрів у довільному напрямку, вельми зрадів,
побачивши перед собою невеличку калюжу. Чи, можливо, у чарівному світі на
кшталт цього це можна було вважати і маленьким озерцем – діаметр його не був
більшим за повну довжину його руки, але був достатнім, щоб побачити у водоймі
своє відображення.
З калюжі на Тобі дивилося досить молоде лице: пасма темного
волосся навколо нього весь час намагалися залізти йому на лоба, затуляючи його,
а очі неслухняно бігали, розглядаючи своє віддзеркалення. «Певно, я більше
молодий, аніж старий» - подумав він, - «Парубок, а не дідуган». Дійсно, не
зважаючи на невідомий час, проведений усередині годинника, Тобі відчував себе в
чудовій формі, більше того - сповненим сил та енергії. От би ще знати, що йому робити
далі…
Але навколо були лише вівці – тож парубку нічого не
залишалося, як спробувати до них заговорити: якщо вони літати навчилися, то
певно, спілкуватися теж якось уміли.
- Перепрошую, ви вмієте говорити? – зі всією серйозністю та
поважністю він звернувся до найближчої овечки, яка спокійно скубла траву.
Але та не звертала на Тобі жодної уваги.
- Ви мене взагалі чуєте? Сприймаєте?
Вимушена співбесідниця ліниво повернула голову у сторону
парубка, та, трусонувши головою, дзвінко видала – «Беееееееее».
«Так, дійсно. Що я роблю – розмовляю з тваринами? Цирк, та й
годі» - подумав Тобі, роздивляючись численних овець у небі над собою. На якусь
мить йому здалося, що їх хаотичний рух насправді таким не являвся, і усі вони
рухаються у одному напрямку. Але в такому випадку перед парубком поставав
нелегкий вибір – піти туди, куди вівці летіли, чи туди, звідки вони прилітали.
«Усе має початок – схоже, що ця процесія теж», - подумав Тобі, та рушив у
напрямку, з якого, як йому здавалося, вівці прибували сюди. Дарма, що рухалися
вони надто повільно, та і летіли деякі з них явно «не по маршруту» - у парубка
був шлях, і він вважав його правильним.
Хтось колись сказав – головне ступити на шлях, а до чогось
він таки та приведе. У випадку Тобі ці слова виявилися напрочуд пророчими – не пройшло
й півгодини, як прямо перед собою він помітив силуети двох людей, незворушно
стоячих неподалік. Спочатку серце парубка стривожено зойкнуло, проте, підходячи
ближче, він дещо заспокоївся, адже то були всього-на-всього звичайнісінькі
кактуси. Принаймні, так здавалося на перший погляд, особливо до моменту, коли
Тобі підійшов до них настільки близько, що один з них взяв та й заговорив.
- Добридень, якими шляхами у цих краях? – зацікавлено запитав
він.
Спочатку Тобі злякано відсахнувся від рослин, проте,
згадавши, що його оточують літаючі вівці, а ще менше години тому атакували
механічні бабки, зрозумів, що кактуси,
які вміють говорити – далеко не найгірше, що він міг зустріти.
- У мене немає шляху, я ще не визначився, куди маю йти, -
відповів парубок.
- Так давай ми тобі допоможемо, – радісно вигукнув кактус, -
ми тут ростемо саме для цього! Я – Уно.
- А я – Дуо, - обізвався інший.
Два звичайнісінькі на вигляд кактуси, такі, які ростуть
зазвичай у пустелях, посеред поля зеленої густої трави та овечок, які пасуться
навколо. Як вони узагалі з’явилися тут? Хто їх тут посадив? Ці питання не
давали спокою Тобі більше, аніж те, що вони уміли говорити – певно, кактуси
дійсно були дороговказами, нехай і знаходилися у місцевості без ніяких доріг.
- І що ж ви можете мені запропонувати? – запитав у своїх
нових знайомих парубок.
- Те, що ти попросиш, – відповів Уно, і в той же час був перебитий
Дуо, - ти так і не представився.
- Тобі. А ще, я не знаю, що я тут роблю. Тут - це в цьому
світі.
- Думаєш, ми знаємо? – розсміявся Дуо.
- Але ж ви тут ростете для того, щоб показати мені шлях?
- Так, ти правий, - на цей раз обізвався Уно, - але ми можемо
лише вказати, куди йти, напрям ти маєш вибрати сам.
- Ми теж не знаємо, чому тут знаходимося. Проте, можемо дати
тобі відповідь на твої запитання: ти їх отримаєш, і підеш собі далі, а ми так і
залишимося тут стояти – на наші питання ніхто нам відповіді не дасть, -
промовив Дуо.
- Я можу спробувати, - дещо ніяковіло спробував заспокоїти
кактуси Тобі.
- Давай. Для початку, дай відповідь на питання, чому ми
виросли саме тут.
- На жаль, я не можу відповісти на нього. Мені прикро, але це
дійсно так.
Кактуси багатозначно переглянулися між собою.
- Куди ти прямуєш? – одночасно запитали вони.
По інтонації, з якою було задано це питання, Тобі зрозумів,
що відповідь на нього мала б бути одночасно і простою, і інформативною.
- Назустріч своїй долі, - відповів він, сподіваючись, що
кактуси дійсно зможуть вказати йому потрібний шлях.
- Оце вже краще, - промовив Уно, - в такому разі, іди у
напрямку, у якому йшов, далі.
- Пройди повз нас та йди уперед, - додав Дуо.
Це дійсно було те, чого так потребував Тобі – вказівки. Проте
питань у нього було значно більше…
- Відповіді на які питання ви можете дати мені ще? – не
боячись здатися жадібним до інформації, запитав парубок.
- Тільки на ті, які стосуються шляхів та їх пошуків. Не
забувай, ми самі не знаємо, що тут робимо. Але якщо хочеш, можеш залишитися
тут, з нами, сидіти коло нас та вічно мовчати, поки черговий мандрівник не
прийде сюди за порадою – тоді можливо ти теж зможеш дати йому відповідь, якої
він зажадає.
Пропозиція кактусів була не до душі Тобі – він не міг
пожертвувати пошуками своєї долі, задля того, щоб бути дороговказом для інших.
З рештою – він же не рослина, а людина, сама природа подарувала йому ноги для
здійснення подорожей, і він не мусить рости на одному місці без можливості
кудись рухатися. На якусь мить парубку стало жаль його нових знайомих – вони
знали, куди потрібно йти, але не могли цього робити самі…
- Дякую вам, - з вдячністю промовив Тобі.
Хоча кактуси і були майже нерухомими, парубку здалося, що ті
схвально кивнули своїми стовбурами-головами, та посміхнулися. Обійшовши їх, як
вони і казали, він попрямував далі, інколи оглядаючись, щоб упевнитися, що та
двійня не була міражем чи узагалі плодом його фантазії. Але вони стояли на
своїх місцях, і нерухомо росли, як і подобає кактусам – з часом лише
зменшуючись у розмірах, по мірі віддалення від них парубка.
По дорозі до «своєї долі», Тобі намагався придумати
тлумачення усьому тому, що бачив – безмірній кількості овець на землі та в
небі, а також безкрайньому морю зеленої трави, що простягалося ген до
горизонту. Гіпотез було багато, проте найстрашнішою була та, що заперечувала
існування у цьому чарівному світі будь-чого іншого окрім овець та кактусів-дороговказів.
Що як парубок через певний проміжок часу знову побачить в далині ті самі
силуети двох людей, що згодом виявляться Уно та Дуо? Тобі відганяв від себе ці
думки, насильно заштовхуючи до свідомості твердження, що усе, що він бачить
навколо – лише сон, або плід його бурної фантазії. Проте він не прокидався, усе
ще не міг пригадати, ким був раніше, до того, як потрапити до гігантського
пісочного годинника, і це незнання було страшнішим за перспективи не зустріти
нікого та нічого, залишившись єдиною людиною серед мільйонів овець.
Проте, на превелику його радість, через добрих три чи чотири
години безперестанного руху уперед, зліва від себе, в далечині Тобі побачив
велике скупчення дерев. Це був, без сумніву, ліс – ця знахідка змусила парубка
полегшено зітхнути: світ, у якому той опинився, був не одноманітний. Проте шлях
його лежав уперед, тож він продовжив крокувати, оминаючи численних овець, які плуталися
йому між ніг. Тобі щиро дивувався їх розмірам – деякі з них були йому лишень по
коліна, інші ж були по пояс, хтось мав просту білу шерсть, а хтось білосніжну,
яка ледь не сліпила очі, як сніг проти сонця. Сонця, якого у цьому світі ніде
не було видно, не зважаючи на добру освітленість навколо. Захопившись
розгляданням овечок, парубок не відразу помітив, що на горизонті прямо поперед
ним з’явився якийсь об’єкт, явно не малих розмірів – певно, якась споруда.
Пришвидшивши крок, менше, чим через годину він стояв неподалік невеликої вежі,
метрів зо двадцять в висоту, та розглядав її оточення.
Точніше, вглядався в незрозумілий об’єкт, який знаходився
біля неї – щось велике, темне, з явними геометричними лініями-перетинками, які
перетинали його впоперек. Воно незначно рухалося, повільно то підіймаючись, то
опускаючись: Тобі зрозумів, що це було щось живе, а рухи ті були певно
диханням. Відступати було нікуди, йти деінде – тим паче, тож парубок якомога
тихіше почав підступати до істоти, аби не розбудити її, якщо вона дійсно спала
- адже та ніяк на нього не реагувала. Чим ближче він підходив до неї, тим
більше розумів, що правильні і водночас чудернацькі геометричні лінії були
перетинками на великому крилі. Але яка істота могла таке велетенське крило
мати? Відповідь явила себе водночас із запитанням: крило ворухнулося, піднялося
дещо вгору, відкривши два великих вогняно-оранжевих ока: то був справжнісінький
дракон.
Поки Тобі ціпенів від здивування та страху, дракон розправив
свої плечі-крила, та постав перед ним в повний зріст.
- Хто ти і навіщо мене пробудив? – його громовий голос справив
ефект не тільки на парубка: вівці навколо почали хаотично бігати, намагаючись
опинитися якнайдалі від нього.
- Тобі, - сказане жалісним тоном ім’я було єдиним, що той
зміг з себе вичавити.
- Га? Не чую?
- Тобі, - уже гучніше вимовив парубок.
- І що ти тут робиш?
В цей момент з єдиного вікна, розташованого на верхньому
ярусі вежі, показалося чиєсь лице – та як тільки Тобі поглянув туди, воно
зникло, залишивши по собі лише помах довгого кучерявого волосся. Так, звісно,
кого може охороняти у вежі дракон – принцесу! Ось вона – ціль, до якої парубок
йшов, доля, шлях до якої він випитував у кактусів. Ці думки додали Тобі
хоробрості, тож він продовжив бесіду з драконом у піднесеному настрої.
- Я тут, бо сюди привела мене моя доля. А ти тут стережеш
принцесу, адже так?
- Хм, не дурний двоногий, - вголос роздумував дракон.
- І я тепер маю перемогти тебе, та звільнити її?
Після цих слів у химерному віконці на вежі знову з’явилося
лице. Так, Тобі був безперечно правий – це була дівчина, принцеса, з
зацікавленням спостерігаюча за діалогом надворі. Звісно, діадеми чи корони на
ній не було – але чи могла дівчина, яка знаходилася у вежі під наглядом дракона
у такому чудернацькому світі бути не принцесою?
- Таки дурний, - продовжував виражати свої думки вголос
дракон, - я ж-бо можу на тебе дихнути вогнем, і від тебе й щепки обвугленої не
залишиться.
Тобі застиг у зніяковілій позі, не відводячи погляду від лиця
у віконці. Щоправда, як тільки він відчинив рота, аби дати дракону відповідь на
його заяву, воно знову сховалося.
- Я не дуже хотів би з тобою битися, але якщо доведеться, то
спробую…
- А навіщо узагалі зі мною битися?
- Щоб звільнити принцесу?
Дракон розсміявся.
- Вона не моя бранка. А ось навіщо тобі її звільняти?
Звідкіля ти такий бойовий взявся?
- Я не бойовий, - заперечив Тобі, - мені просто нічого більше
робити. Я не знаю, хто я, знаю лишень, що зустріч з тобою та нею – моя доля…
І це була щира правда. Парубок був людиною без минулого, тож
йому було нічого втрачати - та й робити він міг по суті усе, що заманеться:
відсутність пам’яті означала відсутність будь-якої совісті також. Тим не менше,
певні правила поведінки у суспільстві у ньому звідкись все-таки збереглися, тож
він чемно очікував відповіді дракона, подумки готуючись до бою з ним.
- І як довго ти не знаєш, хто ти? – запитання дракона було
настільки влучним, що Тобі було подумав, що той зможе пояснити йому щось
стосовно втрати ним пам’яті, пісочного годинника та механічних бабок, котрих
він зустрів при пробудженні.
- Пів дня.
- Ти хотів сказати ночі?
- А зараз ніч?
- А ти бачиш сонце? Я спала, здається ще першим питанням до
тебе хотіла вияснити, навіщо ти мене розбудив.
- Так ти «вона»? Дівчинка? Дракониха? – для Тобі це було
неабияким здивуванням, більшим, ніж те, що навколо була ніч, хоч і світло було,
як днем.
- Це щось змінює?
- Та ні. Я пробудився біля якогось велетенського пісочного
годинника, - Тобі повернувся до цікавлячої його теми, - згодом знайшов
кишеньковий годинник, розбив його, рятуючись від механічних бабок, і так
опинився у цьому світі. Для мене він дещо дивовижний – я уже зустрічав
говорячих кактусів, та й сам вигляд літаючих овечок надто незвичний для мене.
Оце і вся моя історія…
- Про кактуси нічого не знаю, вперше узагалі чую таке
чудернацьке слово. А про решту можу сказати, що ти декому явно насолив, при
чому не вперше. І навіть не намагайся щось про себе згадати – ті спомини утекли
від тебе, як пісок, у якому ти знаходився.
- Що значить «не вперше»?
- Використавши той кишеньковий годинник, якщо я правильно
розумію, що ти зробив, ти повернувся у часі назад. У пісочному годиннику ти
відбував своєрідне покарання, за те що маніпулював часом-простором без дозволу.
А єдиний спосіб це зробити для такого, як ти – знову-ж таки скористатися тим
кишеньковим годинником.
- Зачекай, я зараз у минулому?
- Відносно свого пробудження – так. Відносно свого
потрапляння у той пісочний годинник – можливо і ні. Час це цікава штука, і ти
поступив дуже погано, що вирішив схитрувати з ним.
Слова драконихи одночасно і просвітили, і шокували Тобі. Усі
уявлення про причини своєї появи в тому гігантському годиннику зараз
перевернулися з ніг на голову: йому потрібен був час, щоб обдумати усе це, та
задати їй «правильні» запитання. Але вона не чекала.
- Я можу розказати тобі, як порвати це закляте коло з
покарань та маніпуляцій часом, які ведуть до них. Навіть познайомити з Інгві.
Саме так звуть ту дівчину у вежі, до якої ти прийшов.
- Але ти не зробиш цього просто так?
- Ну звісно ж. У мене є до тебе велике прохання – і якщо ти
його виконаєш, то я буду тобі надзвичайно вдячна.
- І що ж мені потрібно зробити? Дійсно побороти тебе у
двобої? Відповісти на три загадки? Принести живу чи мертву воду? – прохання
драконихи, на думку Тобі, навряд чи легко б задовольнялося.
- Якщо коротко, то я б хотіла попросила тебе допомогти мені
дістати дещо з жерла одного діючого вулкана. Я не можу це зробити наодинці, та
й Інгві мені навряд чи допомогла б. А ось ти, я думаю, зміг би.
- Ви, дракони, жадібні, чи не так?
- А ще неймовірно розумні та мудрі. Та в першу чергу, я –
матір. І те, що я прошу тебе допомогти врятувати – моє дитя. Я чекала героя,
який прийде, та допоможе мені це зробити.
І тут певні уявлення у голові Тобі знову перевернулися, на
цей раз – про його долю. Що як прохання драконихи та його подальше виконання і
було тим, до чого він так ішов? Що, як не принцеса була його кінцевою точкою у
подорожі до його майбутнього? В будь-якому разі у нього не було особливого
вибору, тож парубок почав обдумувати деталі угоди, що дракониха йому
пропонувала.
- Я думаю, - почав було Тобі, але враз запнувся – на його очах
принцеса спокійно вилізла з віконця, стрибнула на велику пухку овечку, що
«пропливала» повз, та повільно почала віддалятися на ній геть від вежі та
парубка з драконихою.
- Ну? Що думаєш? Втрачати тобі нічого, настрій у тебе
бойовий.
- Емм, принцеса, - зніяковілим тоном промовив Тобі,
проводжаючи її поглядом вдалину.
- Можливо вона теж захоче допомогти, як побачить тебе. Довгий
час вона сиділа у вежі, чекаючи знаку. І я, охороняючи її. Ми обидві чекали – і
ось з’явився ти. Думаю, вона буде рада тебе побачити, - дракониха все ще не
помічала, що та у цей момент витворяла.
- Взагалі-то, - якомога більш делікатно намагався повідомити
дракониху Тобі, - вона зараз тікає з вежі.
- Що? – здивовано перепитала дракониха, озираючись назад.